За 24 роки свого існування «Основи» стали провідним видавництвом інтелектуальної літератури, продали близько 2 000 000 книжок і декілька разів наважувалися на зміни та «повне перезавантаження». Зараз у портфелі «Основ» – більше ніж 300 реалізованих проектів. Ми зустрілися з Даною Павличко, директором видавництва, аби поговорити про книги та сміливість, українські реалії та світовий контекст.

 – Так чи інакше, коли йдеться про книги видавництва «Основи», в певний момент починається розмова про сміливість. Особливо, коли говорять про такі проекти як «Кайдашева сім’я». Та й про інші, врешті решт. Що означає сміливість для видавця?

–  Сміливість – це не створювати щось подібне на те, що вже існує. Це постійний пошук нових імен та нових візуальних образів.

Давайте будемо відвертими, якщо порівняти те, що видається в Україні та те, що відбувається в світі, ми м’яко кажучи, не в авангарді. І тут дійсно потрібно мати мужність, аби робити щось «не так».

Саме цим ми займаємося – з величезною увагою до деталей, контенту, дизайну. Ми хочемо робити книжки, які будуть мистецьким об’єктом — такі, що їх хочеться тримати в руках, дарувати, мати у власній колекції. Це може бути перевидана у співпраці з сучасними українськими ілюстраторами класика або ж інші проекти. Важливі відчуття, наша пристрасть до книг та естетичний досвід, якій можуть дарувати книги.

Врешті-решт, сміливість для українського видавця — це робити книжки, здатні конкурувати з іноземними виданнями.

–  Наскільки взагалі можливо створювати впізнаваний український продукт в руслі світових трендів? Де цей перетин/баланс між приналежністю до національного культурного поля та світового контексту?

– Ми працюємо над цим. І, здається, досить вдало. У нас багато цікавого контенту, присвяченого саме українському доробку. Наприклад, зараз разом із німецьким партнером готуємо англомовне виданням про українську радянську мозаїку.  Ця книжка буде присвячена певному аспекту нашої культури, але вона буде зрозумілою всьому світові.

З Віктором Марущенком працюємо над виданням, знову ж таки, англомовним, присвяченим українській еротичній фотографії. Цей список можна продовжувати — всі ці книжки несуть дещо важливе для України, але будуть цікавими для людей будь-де.

Ми намагаємось створювати книги, які можуть продаватися по всій планеті. Це не «шароварщина», не «снопи і козаки». Все, що ми робимо про Україну, має по-новому трактувати Україну.

_fot7339

– Серія «Awesome Ukraine» – як раз про це?

– Так, і це наш найбільш успішний з комерційної точки зору проект. Останній тираж «Awesome Ukraine» (це вже третє видання) продався менше ніж за рік — а це було 5 000 примірників. Крім того, ми продали 5 000 примірників «Awesome Kyiv». Вони популярні, тому що іронічні, в них багато гумору і багато цікавого про Україну. Це не завжди позитивні речі — іноді й неприємні також, і це треба нормально сприймати.

Мені здається, нас треба «продавати» такими, якими ми є — ми досить дивні, іноді – дикі, і в нас багато чого не до ладу. Але це – ми.

В серії «Awesome Ukraine» в нас скоро вийде «Awesome Lviv» та «Awesome Odesa» — з новим поглядом на Одесу та Львів. І з гумором, звісно.  Ми хочемо продавати по 20 000 примірників цих видань на рік — бо вони викликають посмішку і в іноземців, і в українців. В цій посмішці – любов до України… і трохи самоіронії.

_fot7392

– По життю теж ставитесь до себе з самоіронією?

– Виключно. Дуже серйозно себе сприймати —  як мінімум, нецікаво.

– Щодо гумору — чи існує межа, де гумор вже недоречний?

– Цієї межі нема, над всім треба вміти сміятись. Це шлях до того, аби помічати те, що нам допоможе стати кращими.

– Якби видавництво не було сімейною справою, з якою вірогідністю ви б все рівно пов’язали життя з книговиданням?

Дуже складно сказати.

Після багатьох років за кордоном я повернулась сюди і почала тут працювати. Так склалось, що я взяла на себе це видавництво. Я не мала ніякого досвіду. Я не знала, що таке Україна насправді, що таке працювати в Україні. За цей час «януковичі» замінилися новими корупціонерами, відбувся Майдан, почалася війна… Це – школа життя.

Зараз я займаюся видавництвом з великою любов’ю і, слава Богу, це вдається. Наразі у нас новий етап, нові для нас цілі. Наступного року нам виповниться 25, і це велике досягнення, що видавництво існує в Україні вже стільки років. Воно зуміло переформатуватися, змінитися, подивитися на себе, на свої проблеми, якось по-новому, як Фенікс, жити.

– Які проблеми, найбільш очевидні і найбільш важливі, ви вирішили, коли фактично перезавантажили «Основи»?

– Насправді, проблеми є завжди. Вирішити їх всі неможливо. Є багато помилок — невдалі видання, невдалі обкладинки, помилки в роботі над книжкою, надто коли щось видається дуже швидко. Але це процес навчання, ми вчимось, і видавнича сфера в Україні — та сфера, якій багато треба вчитися, і не лише нам, а всім.

Бізнес — це не історія успіху, це історія дуже багатьох помилок і катастроф, де успіх приходить аж наприкінці.

– Зараз багато говорять про Інститут книги? Як вважаєте, чи буде ця структура працювати за європейським зразком і чи потрібна вона Україні?

Я дуже великий скептик і критик нашого уряду. Навіть коли нормальні люди потрапляють у державні структури чи політику, відбуваються якісь трансформації — чи то любов до грошей, чи то професійна деформація — вони змінюються.

На жаль, держава при будь-якому уряді — «патріотичному» чи «непатріотичному» — нічого не робила для книговидання. Колись ми були звільнені від ПДВ і податку на прибуток. Зараз видавці не платять ПДВ, що дуже добре. Але це – дрібниця порівняно з ним, що потрібно зробити.

Для  бібліотек немає ніякої стратегії розвитку. Для книговидавничої сфери немає стратегії розвитку, для культури взагалі якоїсь адекватної стратегії розвитку теж немає. Замість того існує безліч схем державного фінансування нікому не відомих видавництв, які друкують дуже багато нікому не потрібних книжок. Весь сектор підручників у мене викликає дуже багато питань. І ще, і ще багато сумнівного та сумного.

В принципі, книговидавнича сфера — важлива частина культурної стратегії, якої в нас просто немає.

Тож Інститут книги сам по собі, в теорії,— дуже гарна інституція, аналоги якій існують в багатьох країнах світу. Це установи, які відповідають за книговидання, за популяризацію літератури цієї країни у світі. Але як працюватиме Інститут книги саме в українських реаліях насправді невідомо. Корупцію ми не подолали, вона процвітає, і як існуватиме нова інституція в цій гнилій корумпованій системі — я не знаю. Побачимо.

– Тобто шансів створити герметичну інституцію з ефективними працівниками, яка не буде залежати від цієї системи, немає?

– Інститут книги знаходиться всередині Міністерства культури, а Міністерство культури, як і будь яке інше міністерство, підпорядковане певним впливам, і ви розумієте., що з цього випливає.

– Чи не здається вам, що саме те, що ви з самого початку навчалися не в Україні і не знали, «як тут все робиться», допомогло зробити якісний продукт в результаті?

– Думаю, якщо прагнути чогось, в принципі читати книжки та слідкувати за тим, як працюють найкращі компанії, то все вдасться за будь-яких умов. Ми ж не робили нічого новаторського. Треба просто інколи дивитися прямо, і інколи – навколо себе.

Якщо собі постійно щось пробачати, намагатися щось виправдати, ти ніколи не зможеш стати успішним, ти ніколи не зможеш пережити кризи. Вміння критично і прискіпливо дивитися на себе, ламати те, що не працює і будувати щось нове, — це якраз те, що нас зробило успішними. Це стосується не лише видання книг – а взагалі усього.

Фото: Олена Самойленко