“Український експеримент” – перший альманах українського експериментального кіно. П’ять фільмів оповідають про стосунки між містом та людиною. Головними героями стали: Київ, Бровари, Піски, Лісабон та Лос-Анджелес. Усі короткометражки дебютували на міжнародному фестивалі кіно та урбаністики “86” у Славутичі. Стрічка “Цвєтаєвої та Маяковського” здобула гран-прі, “Перемир’я” — спеціальну відзнаку, а “Дивокрай” — приз глядацьких симпатій.

“Ти не додивишся до кінця” — слоган альманаху приваблює та інтригує, адже що можна не додивитись, коли вже бачив стільки арт-хаусу.

Останнім часом українське кіно все частіше приймає участь у фестивалях короткометражних фільмів: “KISFF” (Київський міжнародний фестиваль короткометражних фільмів), “Де Кіно”, “LSFF Wiz-Art” (Львівський фестиваль короткометражних фільмів), Фестиваль кіно та урбаністики “86”, “Відкрита ніч”.

Мій досвід кіноглядача підказує, що експериментальному жанру зручніше себе проявити в короткому метрі“, — говорить El Parvulesco, режисер фільму “Рожева мапа”. Важко не погодитися.

***

70 вулиць” — саме стільки їх було з радянськими назвами у Броварах, і саме стільки лишилось на табличках і досі. Картина не залишає глядачів байдужими. Тільки одні не можуть відірвати погляд, а інші закривають очі, або воліють не дивитись на екран, як видно на фото з допрем’єрного показу.

Фільм — це мерехтіння і спалахи, стробоскопічні ефекти та понад 2 000 фотографій. Задля фото- та відеозйомки знімальна група три дні їздила Броварами та фільмувала місто. Тема напрочуд популярна — декомунізація. Вона йде містами та селами, вулицями та проспектами, змінює назву вулиць, але не завжди змінює свідомість людей.

“Никто не забыт – ничто не забыто” мерехтить на екрані й наштовхує на думку, що в процесі декомунізації існують очевидні прогалини. Чи можна назвати роботу Макса Лижова повноцінним фільмом? “На цю тему вже було висловлено кілька зовсім різних думок. “70 вулиць” неодноразово називали відео-артом, тим часом їх продовжують показувати в кінотеатрах, а після великих екранів фільм, зрештою, опиниться в раю на Youtube, де, мабуть найбільше нагадуватиме музичне відео”, — говорить сам режисер.

70-streets_70_vulits

***

“А що, в кращій якості фільм не можна показати?”, – часто з нерозумінням питають глядачі під час перегляду “Рожевої мапи“.

Картина El Parvulesco відзнята на цифрову камеру Canon EOS із застосуванням в роботі об’єктиву принципу камери-обскури. Все це нагадує імпресіонізм, тільки головним героєм є не природа, а місто Лісабон.

“Головною антитезою експериментального кіно стосовно ігрового та документального часто є зміщення акцентів з людини на предмети. Ідеологічно — це така сучасна реакція на кризу гуманізму, який, як ми знаємо з історії, не має внутрішнього імунітету ні від фашизму, ні бодай колоніалізму. Попри те, що в “Рожевій мапі” є персонаж, є історія, є навіть гра, головним його героєм, як ви влучно зазначили, є місто.

Власне місто-головний-герой і є тим предметом, який дозволяє поглянути на соціальну структуру ширше, ніж ми могли б це зробити за допомогою людей-героїв. Лісабон, який грає у фільмі роль частково самого себе, частково узагальненої столиці імперії, — дозволяє поглянути на історію та сучасність колоніальних змагань так, як ми не змогли б це зробити крізь призму приватного людського досвіду”, — коментує режисер. —Крім того, я був дуже вражений, коли дізнався про давній зв’язок Лісабону з Одіссеєм і, мандруючи містом, я розмірковував про те, як вів би себе цей античний герой, якби потрапив в добу пізнього капіталізму, коли навіть найчистіша і найромантичніша подорож перетворюється в пункт споживчого кошика”.

***

Альфред Хічкок сказав, що в ігровому кіно режисер стає Богом, а в документальному Бог — режисером. Тож чи можна вважати документальне кіно мистецтвом? Особливо, коли йдеться про фільмування без постановок, акторів та сценарію. Так знімали “Перемир’я” Валерія Пузика.

“Мене цікавила тиша, запах і дорога додому. Це такі асоціативні запитання, на які в кожного бійця були свої відповіді. Зрозуміло, що запах ми не змогли би передати. Для більшості “дорога додому” — це шлях з позиції у підвал, або до місця дислокації, де хлопці відпочивали. Тиша, казали, найстрашніша, вона наштовхує на думки, що буде після неї. Ось це очікування власне і стало головним мотивом фільму”.

Можна розбити фільм на три етапи зйомки. Персонаж ходить з прикріпленою камерою GoPro протягом дня, потім — фільмування Пісків та місцевих жителів, а на третьому етапі бійці самі знімають: себе, побратимів, якісь речі, важливі для них. Реалістичності надає дихання та серцебиття, випадкові голоси та коментарі за кадром.

Сильна стрічка про оголошене, але міфічне перемир’я, про тишу, яка лякає, і життя, яке продовжується у фронтовій зоні.

***

Дивокрай” найбільш схожий на те, що ми звикли називати документальним кіно. Тому, мабуть, він і виборов приз глядацьких симпатій на фестивалі у Славутичі. Фільм розповідає про двох українських дівчат, які вирушили шукати кращої долі у США. Цілком нормальна ситуація, чи не так? Але за звичайними героїнями-українками можна роздивитись і життя емігрантів в США, і їхню ностальгію, і ставлення до свого походження. За 25 хвилин картини проходять будні героїні: репетиції у квітковому магазині, виступи для ветеранів, “циганочка” в кафе, гей-парад…

“Життя часто не потребує спецефектів. Головне — встановити контакт з людиною, і вона сама щедро поділиться з тобою своїм світом. Наше завдання полягає в тому, щоб встановити такий контакт і зрозуміти, що в світі нашого героя найбільш характерне і виразне — розібрати його життя на метафори. Ми ніколи не пропонуємо герою робити щось невластиве йому і випадати з автентики світу, в якому він живе. Ми не стільки створюємо реальність, скільки поетизуємо її.

При цьому, ми не відносимо себе до числа документальних шизиків, які шукають правду і намагаються переконати глядача, що камери на знімальному майданчику неначе й не було”,  — говорять режисери Анатолій Ушаков і Наталя Машарова в інтерв’ю Moviegram (онлайн-журнал про кіно).

Текст: Оксана Семенік