У нашій родині завжди шанували слово. Мій дідусь Федот був писарем у царській армії. Дідусь Сільвестр викладав українську та німецьку мови. Батько в мене завжди асоціювався з друкарською машинкою. Там, де він, я завжди чув “цок-цок-цок”. Пригадую, в дитинстві, в Горлівці, влітку гуляв у садку, а з його відкритого вікна – цок-цок-цок…

Мама моя мала публіцистичний, радше епістолярний, дар слова. Старший брат Андрій писав поезії, читав їх у компаніях у 1980-х, виконував власні пісні під гітару. Тоді в нашому товаристві були Андрій Курков, Надія Шестак (тепер народна артистка України), інші творчі особистості. Читав і я там свої оповіданнячка російською. Пригадую один вислів: “Снег хрустел под его ногами, как лошадь, жующая сахар”. Читав і своїм одногрупникам у Київському медінституті, а це були діти докторів наук, професорів, головного лікаря Чернігівської обласної лікарні, заступника міністра охорони здоров’я, навіть секретаря партійної організації КМІ… Вони були веселі, безтурботні, схильні до кепкування, але з моїх наївних оповідань не сміялися.

На 1-му курсі Київського медінституту я вже страшенно хотів стати письменником і мав непохитну віру, що стану ним. Тож хіба дивуватися, що 1990 року покинув успішну лікарську кар’єру…

Але як мало я знав тоді!

Та серце вело в правильному напрямі.

У грудні 1989-го подав заяву до Української гельсінської спілки. Рекомендацію дав Сергій Набока. Не тільки рекомендацію, а й приклад громадянської хоробрості. Вражало, як він сміливо поводив себе на несанкціонованих мітингах. Сергій подавав нам приклад безстрашності…

Український культурологічний клуб і Українську гельсінську спілку тоді нещадно демонізували комуністичні ЗМІ. Пригадую розворот у “Вечірньому Києві” зі статтею Валентина Смаги “Черная тень УГС над Киевом”. Почали і моє ім’я згадувати в цій газеті – за різкі антикомуністичні виступи на мітингах…

У квітні 1990 р. на пропозицію Михайла Гориня мене на з’їзді УГС-УРП обрано членом Ради, а тоді й членом проводу УГС.

Під впливом подій змінилася редакційна політика “Вечірнього Києва”, й ця газета відіграла визначну роль у нашій боротьбі. І все ж роздвоєність головного редактора Віталія Карпенка час од часу нагадувала про себе. Особливо напередодні 9 травня. Газета тоді наповнювалася матеріалами на славу ветеранів “Вєлікой Отєчєствєнной”. А я від початку 1990-х активно боровся проти святкувань 9 травня. Казав і писав, що це день перемоги росіян, а не українців. Якось звернувся до Віталія Опанасовича: “Ви 9 травня 1945 р. святкуєте як День Перемоги, а 9 травня 1921 р. червоні росіяни вбили отамана Степової дивізії Костя Блакитного. Для мене – це день смутку. Різниця між цими датами невелика. Гітлера перемогли ті, хто 25 років перед тим окупував і спустошив Україну. Побиття німців не применшує злочинів Росії проти українців. Чому Ви святкуєте перемогу імперського російського народу?”

Тоді порозуміння з редактором не вдалося досягти…

Я планую написати книжку про свою участь у боротьбі 1989 – 1991 років. Однією з причин цього бажання є те, що деякі тодішні демократичні авторитети, на мій погляд, у своїх спогадах не завжди правдиво висвітлюють події минулого. До речі, ніхто з них досі не визнав вини за те, що гальмував енергію народних мас, які хотіли знести колоніальний режим. У цій книжці я назву прізвища демократичних вожаків, які, побачивши синьо-жовтий прапор на мітингу, кричали: “Це провокація! Поки не приберете цей прапор, я не продовжуватиму мітинг!”

Друзі, коли ви слухаєте дисидентів та “к нім прімкнувших”, які розповідають про свою пасіонарну боротьбу за Самостійну Україну в 1960 – 1980 роках, не вірте їм. Це вигадки.

Так, Зеновій Красівський, Іван Кандиба і Левко Лук’яненко – самостійники, члени ОУН, вояки УПА – самостійники. А В’ячеслав Чорновіл, брати Горині та їхні однодумці в 1960 – 1980-х – це дисиденти, борці за модернізацію СССР. Вони хотіли, щоб у цій країні була свобода мітингів, слова, друку, віросповідання, тобто щоб ця потвора, російська імперія, мала людське обличчя. Це вже в тюрмах, концтаборах вони почули від вояків УПА, які мали по 25 років таборів, про Самостійну Україну. Вояки УПА називали дисидентів “комсомольцями”.

До слова, і я також у 1989-му хоч і був “антисовєтчиком” і антикомуністом, але не був державником. Тоді навіть думка не приходила, що ми, українці, можемо мати свою державу. Так москалі випалили нашу свідомість, перервали історичну пам’ять!

Навіть великий Василь Стус не знав історії Визвольної боротьби доби УНР. У його поезіях немає й згадки про полковника Петра Болбочана, земляків-отаманів Якова Орла-Гальчевського, Ананія Волинця, Якова Шепеля… Можу уявити, які б він написав вірші, коли б знав про Армію УНР, чорношличників, дорошенківців, богданівців, холодноярців, про Андрія Гулого-Гуленка!

А натомість… Я читав ксерокопію статті Василя Стуса проти УПА, написаної, здається, на початку 1970-х. Хочеться вірити, що це підла фальсифікація комуністів з метою дискредитації великого поета, що такого не було і не могло бути…

Моя перша книжка про Холодний Яр під назвою “Героїзм і трагедія Холодного Яру” вийшла 1996-го, 20 років тому. Вийшла за моєю редакцією, у співавторстві, на кошти, які з величезними труднощами я все ж зумів зібрати серед своїх друзів і однодумців.

Про Холодний Яр я писав у таких книжках: “Кость Блакитний, отаман Степової дивізії” (1997), “Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії” (1998), “Повернення отаманів Гайдамацького краю” (2001), “Ренесанс напередодні трагедії” (2003), “Багряні жнива Української революції” (2005; 2006), “За волю і честь” (2005), “Коли кулі співали. Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу” (2006), “Операція “Заповіт”. Чекістська справа № 206” (2007), “Чорний Ворон: п’ять біографій” (2013), “Свято, що кличе до бою. Вшанування героїв Холодного Яру” (2013).

Найновіша книжка – “Історія Холодноярської організації” (2016). За словами коректора Надійки Овчарук,  це – шпаргалка для людей, які складатимуть іспит з історії Холодного Яру. Оптимістична оцінка!

Попри лаконічність, книга містить основну інформацію про ключові події та їхніх учасників. Цю книжку я презентував у Києві в гастрономічно-мистецькому просторі “Остання барикада” 22 жовтня 2016 року.

Планую написати також книжку про Горліса-Горського, але втілити плани заважають мої постійні поїздки Україною.

От, для прикладу, у вересні 2016 р. за дев’ять днів я мав десять виступів перед школярами й гімназистами на Одещині, Миколаївщині й Київщині. Їхав на три виступи, а вийшло десять. Щойно дізналися вчителі про наш приїзд, почали запрошувати і в одну школу, і в другу, і в третю… На Півдні України відбуваються позитивні зрушення, та все ж настільки непідготовлені слухацькі аудиторії! Приїжджаємо до школи – в залі близько сотні дітей, але ніхто з них (як і їхні вчителі) не знає ні про Армію УНР, ні про діячів Визвольного руху, навіть з Одещини: ні Івана Луценка, ні Якова Кошового, ні Семена Заболотного…

Зі мною був Роман Боровик, сотник Історичного товариства “Чорні запорожці”, у формі чорношличника. Він скрізь показував козацьку шаблю, шлик, тулумбас і запитував, що це. Діти не знали. Один хлопчик наважився, але невдало: “Клейноди!”

Але діти слухають. Мені з першої хвилини вдавалося захопити їхню увагу: дітям цікаво, бо я говорив не про щось далеке й абстрактне, а про їхню рідну Одещину. Вони були заворожені. Не шаруділи, не жували, не шуміли, як то буває, коли дітей різних класів раптом збирають в актовій залі на чийсь виступ. Вони ловили кожне слово. Але все ж сумно: на двадцять шостому році незалежності школярі не знають ні про Армію УНР, ні про тулумбас, ні про шлик. І все ж очі їхні загоралися, коли Роман Боровик дозволяв взяти до рук шаблю. І в дівчат теж!

Мені ще в 1990-х вдалося викликати інтерес до історії Визвольної боротьби, зокрема в Холодному Яру. Це тема мого життя, все інше мені нецікаве, тому й гостро негативно сприймаю журналістський підхід до теми Холодного Яру, який передбачає пошук сенсації, навіть там, де її немає.

Ось для прикладу. Нещодавно журнал “Країна” опублікував статтю керівника наукового відділу Інституту національної пам’яті Ярослава Файзулліна під гучною назвою “Автор роману “Холодний Яр” Юрій Горліс-Горський співпрацював з радянською та польською розвідками”. Ярослав Файзуллін покликався на нещодавно оцифровану справу Юрія Городянина за 1924 рік. Але ж Юрій сам про це писав у спогадах, зокрема тих, що я зібрав у книжці “Ми ще повернемося!..”. І саме з неї, як визнав у телефонній розмові, й довідався про це Ярослав Файзуллін. Отже, це не сенсація, це детально описано в книжках Горліса-Горського. Навіщо ж такі крикливі заголовки робити? Та й ще по суті неправильні. Вся справа Юрка Городянина за 1924 рік показує, що він пішов у ҐПУ працювати не проти України, а проти російських окупантів.

Українські підпільники часто мали своїх людей у ҐПУ, які попереджали їх про облави, вичисляли ворожу агентуру тощо. Юрко – хоробрий до безтями, він завжди був готовий ризикнути життям за Україну. Тому й пішов у пащу ворога.

В одному з інтерв’ю народний депутат України Надія Савченко заявила, що для неї “в кайф” бути між молотом і наковальнею. І для Юрія Горліса-Горського це було “в кайф”. Такий тип людей небезпечний, якщо йдеться про кандидата в президенти, а от на війні – інша справа, тут людина ризикує лише своїм життям.

Юрій – людина, яка постійно ризикувала своїм життям. Він не міг сидіти в таборах для інтернованих, він усе шукав способів боротися за свободу свого народу.

Ця маловідома справа Юрія Городянина за 1924 р. чимала – 740 аркушів… З неї випливає, що Юрій сам прийшов у ҐПУ і попросився в сексоти. Йому не повірили і прийняли за польського шпигуна. Чекісти не помилилися. Петлюрівці справді співпрацювали з польською розвідкою. Петлюра взагалі мав тісні взаємини з поляками. Навіть рекомендував колишнім воякам Армії УНР йти до польського війська, щоби не втрачати кваліфікації. У нас і поляків був спільний ворог – СССР.

Чекісти Юрієві відмовили, але він прийшов до них удруге… Його таки взяли “в сєкрєтниє сотруднікі”, хоча й продовжували підозрювати в “нещирому ставленні до соввласті”. Український старшина ще мав довести, що він “справжній сексот”. Юрій переходив Збруч, повертався з інформацією, але чекісти вважали її “малозмістовною, неконкретною і провокаційною”. Ворог розумів, що Городянин їх дурить.

Якщо він співпрацював із чекістами, то скажіть, друже Ярославе, навіщо тоді він регулярно дурив їх, надаючи неправдиві дані?

Якби він співпрацював з ҐПУ, то написав би в анкеті прямо, що він, Юрій Городянин, народився в с. Демидівці Решетилівського району Полтавської області. А він збрехнув, що народився в м-ку Тарноруді на Збручі (більша частина містечка – в окупованій росіянами Україні, менша – в Україні, окупованій Польщею). Рік народження теж змінив – з 1898-го на 1902-й. Службу в Армії УНР не приховував, а от про все інше “щиро” брехав.

А Ярослав Файзуллін пише: “Автор роману “Холодний Яр” Юрій Горліс-Горський співпрацював з радянською та польською розвідками”. Сумно, що я не зміг переконати п. Ярослава змінити формулювання. Так, Юрій був у ҐПУ, але не з метою співпраці.

Якби Юрій Городянин був відданим працівником ҐПУ, то чи мордували б його чекісти 10 років у тюрмах і психлікарнях? Збереглися лікарські описи його стану: туберкульоз, секвестри, температура 410, пульс 140 ударів на хвилину – людина на грані смерті. Чекісти убивають Юрія, але це неважливо, головне – сенсація: Юрій Горліс-Горліс Горський “співпрацював із чекістами”.

Друзі, досліджуймо історію, а не шукаймо в ній журналістських сенсацій! Історичний клуб “Холодний Яр”, заснований 3 січня 1997 р., 20 років намагається це робити. Ми повертаємо до нашого буття борців за волю України, зневажених нами безпам’ятством. Ми популяризуємо Визвольний ідеал, за який поклали життя мільйони наших земляків, за який іде в бій нове покоління.

Воскрешаючи борців за волю України, вшановуючи їх, ми не тільки відновлюємо до них справедливість, а й ошляхетнюємо і посилюємо себе!

Бо усвідомлюємо, що ми є нащадками холодноярців, чорношличників, запорожців Петра Болбочана!

І серце наповнюється гордістю й самоповагою.

Слава вірним синам України!

 

Спілкувалася Марина Лавренчук

Київ, жовтень – листопад 2016 р.

One thought on “Роман Коваль про Холодний Яр, тулумбас, Василя Стуса, молот і наковальню”

  1. Горліс -Горський відвідав Холодноярські місця в 1942 році і подарував примірники своєї книги батькам і родичам своїх побратимів , примірники книги до 1974 року ретельно розшукувались цілим кгбським відділом і за книгу давали строки . Є фото тих часів і спогади автора . Книгу Горліса-Горського в 30 -роки друкували польські журнали і укранські видання на волині , він був дуже відомим і порівняння його з Савченко просто неприпустиме , Він брав участь у фінській війні , не як шибайголова , а як організатор цілої дивізії , яка деморалізувала і сприяла масовому дезертирсту вояків червоної армії , родом з України . Сучасним авторам до Горліса-Горського , як до місяця пішки

Comments are closed.