Віктор Киркевич — знаний дослідник історії Києва, екскурсовод та колекціонер. Заслужений працівник культури України. Народився у Києві, понад 20 років працював геологом. Пристрасть до історії привела його до Київського університету ім. Т. Шевченка. Так, у 44 роки успішний геолог став дипломованим дослідником історії Києва. 35 років працював екскурсоводом. Потрапити до Віктора Геннадійовича на екскурсію — велика вдача. Автор 28 книжок, 15 авторських телепередач та 10 сценаріїв для фільмів. Людина, яка знає про Київ усе.

 Я — росіянин, я виховувався у звичайній київській російськомовній сім’ї. Моя мама була з донських козаків, в мені є й українська кров, але зростав я в російському культурному середовищі, і українською, звичайно, не цікавився. Так склалось, що чи наприкінці 1965, чи на початку 1966 року я організовував поетичний вечір в приміщенні Дніпрогазу. Я був членом комсомольського бюро і займався питаннями культури. І от якось приятель мені запропонував робити вечори поезії. Ми стали запрошувати людей. І от прийшов Василь Стус, Юрко Рибчинський і Микола Холодний. Вони читали вірші, Іван Дзюба вів виступи. КДБ це не сподобалось. З нами потім бесіду виховну проводили, але ж я не знав, але відчував, що вони читають, щось заборонене. Хоча погано розумів українською…

Любов до України привив мені єврей. На початку 80-х я познайомився з Яковом Бердичевським (відомим бібліофілом, власником найбільшої колекції екслібрисів — прим. ред.). Так дізнався про Миколу Макаренка, який підняв своє слово на захист Софії Київської. Він відмовився підписувати акт про знесення і поплатився за це. Його стратили у тюрмі за різними даними чи то в 1938, чи 1939 році. Коли йому робили пам’ятну дошку, фотографію брали в мене — тільки в мене вона була.

Феофан Прокопович, Степан Яворський, викладачі Києво-Могилянської академії, — світочі, яким завдячує не лише українська культура

40 чи 45 років тому трапилась мені листівка з Борисом Реріхом, і стало цікаво, що то за чоловік. Потім я цілу книжку написав — «Киевское содружество Рерихов». Микола Реріх захоплювався Тарасом Шевченком, Його батько – Костянтин заснував у Петербурзі перше у світі Товариство Шевченка, був його керівником. Борис Реріх — художник та архітектор. У нас мало про них знають, а вони стільки зробили для українців.

Яків Бердичевський багато розповідав мені, давав різні матеріали. Так мені відкрилась ця велич —Києво-Могилянська академія, Острозька академія, Львівське братство, ректор Болонської академії Юрій Дрогобич, Григорій Сковорода. Феофан Прокопович, Степан Яворський, ректори Києво-Могилянської академії, — світочі, яким завдячує не лише українська культура. Це люди, на доробку яких, між іншим, виросла Російська імперія.

Для мене немає великих російських чи американських письменників. Є великі письменники, великі діячі. Для українського національного духу багато зробили неукраїнці: Тадей Рильський, батько Максима Рильського, та Володимир Антонович — поляки, Інокентій Гізель — німець, Михайло Драгоманов — болгарин, Сергій Єфремов — росіянин, Агатангел Кримський — татарин.

Не люблю, коли з мови роблять політику, з національності – кар’єру. Головне — що за цим. Агатангел Кримський знав 17 мов, Іван Мазепа — сім. Микола Зеров блискуче перекладав античну літературу. Були випадки, коли оригінал слабше перекладу українською. Склалось враження, що переклад «Євгенія Онєгіна» Максимом Рильським поетичніший від Пушкіна.

Всі мої книжки написані патріотом, який вважає, що Україна — найвища духовна цінність наша

У 2005 році у мене трапився нервовий зрив. Я думав, що то інсульт, не міг ходити. Потім мене привозили на Андріївський узвіз, я продавав свої книжки, спілкувався з людьми — і це мені давало силу велику. У 2010 те саме: але зламав шийний хребець. За пару хвилин відмовили руки й ноги, я півроку лежав паралізований. Потім мене привезли на Андріївський узвіз, і я був такий щасливий з того, що приходять люди і купують мої книжки. А вони гарно продаються. Я от розмовляю і українською, і російською. Книжки пишу російською, так мені зручніше. Друкувався у різних видавництвах, але останнім часом видаю все сам за власний кошт і продаю на Андріївському узвозі. Сію розумне, добре, вічне. Всі мої книжки написані патріотом, який вважає, що Україна — найвища наша духовна цінність.

Треба шукати щось важливе та непересічне, навіть коли я писав про імператорську родину, то знайшов багато важливого, що вони зробили для Києва та України. Справи важливіше за слова. Зараз багато тих, що на словах «Люблю Україну!», на справі нічого не роблять для країни корисного! Книжку «Время Романовых, Киев в империи» видав накладом 3000 примірників. Лишилось лише кілька екземплярів.

Люблю, як пише Михайло Кальницький, — якщо в нього написане про щось, то так воно і є насправді, з цим не посперечаєшся. Дуже уважний до деталей. У Дмитра Малакова гарні книжки про Київ, але це не назвеш легким чтивом. Їх не кожен читатиме. Я намагаюсь писати легко, щоб було цікаво читати всім. Не хочу видавати за власний кошт книжку, щоб там і нудно, і неправдиво. Є у мене книжка «Киев для романтиков». У «Киев и «Кіевлянин» вперше детально розповідається про Лук’янівську в’язницю, наприклад. Ось «История Киева»: від Трипілля до XVII століття і другий том від XVII століття до лютого 1917 року. Є «Путеводитель по Киеву» — я 35 років працював екскурсоводом, склав до нього усе. Вважаю так, що повнішого путівника не було і не буде.

Не руйнуйте будинки, пишіть книжки

В нашій політиці дуже багато галасу даремно — можна сказати, це девіз усіх наших партій. Пам’ятник Щорса для мене — лакмусовий папірець. Це мій улюблений пам’ятник, я 35 років провозив біля нього екскурсантів і стверджував, що він у Києві найкращий по розміщенню — як домінанта бульварові Шевченка. От навіщо його зносити? Чомусь в італійців стоїть пам’ятник кондотьєру Гаттамелаті, який прославився вбивствами. Він не був ані хорошою людиною, ані поганою — ніякою. А пам’ятник стоїть, бо це витвір мистецтва. У нас же Щорс — і дарма, що персонаж Олександра Довженка, — раз погана людина, так і пам’ятник треба знести. Якби він був поганою людиною, то Довженко не знімав би про нього фільм. Так у двадцятих зносили пам’ятники царям, а в тридцятих руйнували церкви.

Так ще в 1992 на будинку Петра І, що на Контрактовій, хтось написав «кат». Ну напишіть книжку про те, що він кат, навіщо руйнувати будинок, бити пам’ятну дошку? Петро І був моральним виродком — як же ще назвати людину, яка наказала вбити власного сина і дивилась, як він помирає на дибі? Він взагалі став царем лише завдяки допомозі Феофана Прокоповича й Івана Мазепи.

Ми чи не єдина країна, яка не має власного музею державотворення

Свого часу мене дуже сильно зацікавив Іван Мазепа. Чомусь у нас недооцінюють людину, про яку яскраво писали Юліуш Словацький, Олександр Пушкін, Проспер Меріме, Джордж Байрон… Сам Ежен Делакруа писав його портрет. Я зібрав близько тисячі різних речей XVIII-XIX сторіччя і створив експозицію для виставки. Мазепа, який з тріумфом демонструвався у Швеції та США, в Україні нікому не потрібен. Півтора року тому ця виставка проходила в Києво-Могилянській академії — аж чотири відгуки зібрала. І так не лише з Мазепою: колекція державотворення і незалежності у Софії Київській теж особливо нікому не цікава. Була в мене виставка, присвячена героям АТО: до неї увійшло близько оригінальних 200 матеріалів, з яких понад сотня предметів унікальні: документи, книжки, журнали, світлини 1918 року з війни з Совєтською Росією. Від Крут до Донецького аеропорту. Дуже мало було людей.

У мене в шухлядах зараз близько 2000 різних матеріалів, присвячених боротьбі України за незалежність. Багато унікальних речей, наприклад, оригінали всіх чотирьох універсалів Української Народної Республіки. Або перша відозва Української Центральної Ради — «9 березоля 1917 року» — оригінал. Її не взяли до експозиції навіть, а це перша заява в перший день роботи УЦР. Перший її документ.

У нас стільки музеїв, навіть музей унітазів є. Але ми чи не єдина країна, яка не має власного музею державотворення. Я вважаю, що він нам зараз дуже потрібен. За власний кошт збираю матеріали, експоную все також за свій кошт. Для мене це дуже важливо, а от для держави, на жаль, — ні.

Спілкувалась Марина Лавренчук

2 thoughts on “Віктор Киркевич про Івана Мазепу, пам’ятник Щорсу і Музей Незалежності України”

  1. Шановний пане Вікторе, може реклама перелічених заходів була слабка? Я не знала про них, хоча слідкую за такими подіями. А що стосується музею, то слушна ідея, зараз багато проектів, в тому числі і “громадський бюджет”, за яким можливо знайти початкові кошти на нього. Держава – то і люди теж. Я меценати небайдужі до історії, є пересічний люд, який підтримає ідею. Починати треба з малого. Інші підтягнуться. Екскурсоводів можна підключити, щоб людей приводили до новоствореного музею. Вас люблять і памятають як висококлассного професионала. Підтримають. Ваша колись учениця Т.Бєлова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *