20 вересня Вахтанґ Кебуладзе прочитав другу лекцію циклу «Імперія, релігія, література». Ми говорили про прірву, яка пролягає між поняттями «інтелектуали» й «інтеліґенція», відмінність освіти й навчання. «Остання Барикада» занотувала для Вас найцікавіше.

Культура є полем боротьби для панування. Знання може не тільки давати нам силу, а й бути використаним проти нас самих.

***

Кожне наукове твердження має два аспекти: смисловий (про що воно?) й енергійний (сила переконання). Звідкіля науковці мають силу переконання? Виникає інстанція авторитету. Твердження, які мають лейбл авторитетних інституцій (університетів, академій наук, науково-дослідницьких центрів тощо), мають для нас переконливий характер. У демократичних суспільствах авторитет досягається у вільній конкуренції думок, у відкритому дискурсі за принципом найпотужнішого аргументу.

Але в тоталітарному суспільстві все діє інакше. Візьмемо до уваги хоча б кібернетику, яку в СРСР визнали псевдонаукою і бурхливий розвиток якої припинили. При цьому було зрозуміло, що рано чи пізно інформаційні технології призведуть до створення світу відкритої інформації.

Це пастка, в яку потрапив тоталітарний Совєтський Союз: для того, щоб конкурувати із цивілізованим світом, треба було розвивати інформаційні технології, але їхній розвиток руйнував можливість тоталітарного суспільства.

***

Термін «інтеліґенція» виник у Російської імперії, до російської мови потрапив з польської. Польські романтики використали це слово для позначення самих себе —людей, які намагалися вирватися із імперської ядухи, протиставити їй поезію, мистецтво, інтелектуальні практики…

unnamed

На теренах Совєтського Союзу слово «інтеліґенція» зрозуміле для всіх.  При цьому вислів «інтеліґентна людина» не має сенсу у Західній Європі. Якщо відсторонитися від всіх термінологічних моментів, дуже важко пояснити, що таке інтеліґентна людина. Поняття, які не мають чіткого сенсу, дуже небезпечні — використовуючи їх, дуже легко маніпулювати свідомістю. Термін, що прийшов не зверху, а зі східного кордону, став активно використовуватись нагорі як в царській Росії, так і в більшовицькій.

14429254_1194262510637437_437426767_n

Чому? Тому що інтеліґенція — верства нації, освідчена, вільна, але при цьому абсолютно безвідповідальна. Це свійський собака, який гавкає ненадто голосно і кусається ненадто боляче. Це свійський розум, безпечний для влади.

Інтеліґенція до всього — дуже небезпечне поняття. В Російській імперії вона була або знищена, або вимушена до зовнішньої або внутрішньої еміграції, або приречена служити владі, або рокована стати уподібненням Володимирові Леніну — боротися зі злом і стати ще гіршим злом.

Може тому зрозуміла ненависть відомого світового терориста Володимира Ульянова до інтеліґенції. Він сам належав до цього прошарку. Його злість — лайка проти своєї матері. Російський філософ Дмитро Галковський дуже влучно називає його «горлатою порожнечею нашої мови». Аналогічно Володимира Путіна можна назвати «всмоктуючою порожнечею російської історії». Це диявольське коло Російської імперії: ті, хто прийняв злочини комунізму, були готові до злочинів путінізму.

***

У тоталітарних суспільствах не існує розрізнення сили і насильства. Це нерозуміння характерне і для влади, і для пересічного громадянина, і для інтеліґенції. Згадуються слова Лєрмонтова: «російський народ може пробачити владі все, окрім слабкості». Насильство може знищити силу, але не може замінити її. Насильство дезінтегрує суспільство, тягне його у прірву.

***

Інтеліґенція — пастка імперського наративу. Мусить бути альтернатива. І це поняття інтелектуала, відповідник якому Ви знайдете у будь-якій мові.

Інтелектуал — людина, яка займається інтелектуальною працею.

Дуже важливий забобон: мовляв, не все було добре в Совєтському Союзі, але там була добра освіта, яку ми поступово втрачаємо. Це нонсенс. Це повне нерозуміння того, що таке освіта. Важливо розрізняти поняття освіти й навчання. Навчання в СРСР було. Освіта не була можливою в СРСР, бо якісна освіта апріорі неможлива у тоталітарному суспільстві. Освіта потребує навчання, але одного його недостатньо. Окрім того, репресивні методики освіти в СРСР збуджують не цікавість, а ненависть до навчання. Там, де є стосунок «вчитель—учень», навчання не матиме успіху. Це має бути не вертикальний стосунок, а горизонтальний, де вчитель і учень працюють на одному рівні, де вчитель спостерігає, як учень перетворюється на його колегу.

Навчена людина — ще не освідчена людина. Якісна освіта — це справа кількох поколінь. Освідчена людина долучається до традицій.

Інтелектуал — продукт тривалої й наполегливої інтелектуальної традиції, адже інтелектуальна культура — це не набір певних збань та навичок, це результат історичного становлення, до якого треба належати. Інтелектуал має бути вкорінений в певній інтелектуальній традиції, мати зв’язок з різними традиціями світу, що неможливо у тоталітарних суспільствах.

14442709_1194262460637442_1804578714_n

***

Кожен інтелектуал — експерт у своїй сфері. До експертного знання належить знання про інших експертів і — що дуже важливо — повага до них. Натомість, тоталітарному суспільству і політикам, які виросли із такого суспільства, притаманне незнання про експертів, а надто невміння вчасно звернутися по допомогу до адекватного експерта.

***

Це в жодному разі не означає, що інтелектуали мають керувати суспільством. Від того застерігав Карл Поппер у своєму творі «Відкрите суспільство і його вороги». Він зазивав це філософією ораторів: філософи намагаються впорядковувати життя суспільства відповідно до своїх забаганок. Хто для нього ці оратори? Це Платон, Гегель і Маркс. І, зрештою, коли марксизм спробував-таки застосувати це в дії, ми отримали одне з найжахливіших тоталітарних суспільств у історії людства.

На думку Поппера, інтелектуали швидше інженери, які лагодять суспільство.

Інтелектуальна еліта — це інтелектуальні панки, які весь час трохи смердять, щоб суспільство не застигло у самозадоволенні.

Вони критикують суспільство, на противагу інтеліґенції, яка зраджує свою роль, підлаштовуючись під владу. Інтелектуали постійно смикають пересічних громадян і чиновників: і філософи, і соціологи, і письменники, і журналісти роблять це постійно. Це у мирний час. Зараз, коли ми знаходимося у стані війни, виникає питання: чи не працює ця критика на користь ворога? Чи не працюють інтелектуали, які критикують чинну владу, на ворога: оплатну чи безоплатну? Існує небезпека перетворитися на «корисного ідіота».

В сучасному світі інтелектуали далекі від думки, що вони можуть впливати на політику. Їм лишається культивування споглядання. Якщо повірити Жану Бодріяру стосовно того, що сфера культури — це сфера інтимності і безсилля, в переході від інтимності споглядання до публічності промови ми потрапляємо в ситуацію безсилля. Ми не можемо безпосередньо впливати на політику. Натомість ми можемо якомога адекватніше описувати наше минуле і сьогодення, щоб на основі цих описів сягнути більш адекватного розуміння того, що з нами відбувається, і сподіватися, що це розуміння дасть змогу увійти у більш сприйнятне майбутнє.

***

Інтелектуал — це патериця, на яку нація спирається, аби не впасти.

unnamed-1

Фото: Валентин Ландар