Сьогодні пропонуємо знайти кілька хвилин задля того, щоб почитати розумну бесіду між політичним філософом, автором  кількох книг та величезної кількості статей з політичного і культурного аналізу, філософії та історії, Михайлом Мінаковим та поетом, перекладачем, філософом Володимиром Верлокою.

pholosophy

В.В. Скажіть, звідки Вам зручніше спостерігати українську політику – знаходячись в Україні, чи коли Ви перебуваєте в Італії, де часом мешкаєте?

М.М. Звичайно, з України.

Українська політика по суті своїй – матеріал дуже прихований від очей спостерігача, “візантійський”. А після того, як почалася війна, українські ЗМІ геть втратили свою відповідальність за інформування своїх читачів, не займаються перевіркою фактів, про які пишуть, а відтак спиратися на відомості, які вони подають, просто неможливо.

Моїй аналітичній групі доводиться працювати тільки з внутрішніми джерелами.

 В.В.  Українськими?

 М.М. Так, українськими. Доводиться мати свої джерела в органах влади, в партіях. Бо інакше знати, що насправді відбувається неможливо. Українські ЗМІ втратили функцію інформування та адекватності. Раніше можна було слідкувати за новинами “Української правди”, “Дзеркала тижня”, “Вєстєй” та “Цензора” й мати більш-менш зважену та різносторонню інформацію про події в національній політиці. Сьогодні ж багато інформації подається в такій тональності, що важко докопатись до правди. Дуже часто замість фактів повідомляється “думка” експерта без перевірки його/її слів. А самі політики в публічному полі старанно повторюють те, що було створено їхніми (а той партійними) прес-службами. Тому, щоб зрозуміти, хто насправді ухвалює рішення, важливі для всіх, треба мати свої джерела всередині владних структур.

 В.В. Тобто Ви стверджуєте, що з одного боку ми ніби віримо в те, що політика стає більш публічною, а насправді вона стає навпаки менш прозорою.

 М.М. Так, парадоксально. При збереженні медійного та полтичного плюралізму інформації про справжні події та процеси дедалі менше. Стає більше партійно-ідеологічної риторики, і менше публічного діалогу про реальні потреби. Фактично каналів комунікації політиків між собою, із суспільством, й особливо з громадами за межами Києва стає все менше.

… А от осмислювати той фактаж, який збираєш в Україні, легше за її межами. В Україні дуже швидко стаєш частиною цього надто емоційного загалу, і це не сприяє аналітичній дистанції і точності.

В.В. Чи є сьогодні реальні можливості для народовладдя в Україні?

М.М. Добре питання! Сьогодні народовладдя можливе, але радше як магічне, ірраціональне, емоційне… Точно не таке, що може вести до рішень, які збільшують політичні та економічні свободи громадян і розвиток суспільства.

До того ж наше суспільство дуже фрагментоване.

Зазвичай певні системи – національні ЗМІ, національна освітня система – дають інформацію, яка ритмізує нас, наше мисленні в межах певної великої уявної спільноти. Однак, зараз, здається, наше суспілсьтво втратило спільний ритм – за географічною ознакою, за ідеологічною, за культурною ідентичністю, за доходом, за рівнем освіти тощо…

В.В. В тому-то й річ! Хотілося б спитати, а як щодо цього справи в Італії. Як там співвідносяться центральна й регіональні влади? І зрештою – децентралізація це реальна ідея чи тільки гасло?

 М.М. Децентралізація – це вже реальний процес в Україні. Та поки це – процес, а не результат. Громади залишаються несамостійними та підваженими. Національні владні еліти одною рукою діляться повноваженнями, а іншою рукою відбирають.

В.В. От, уявімо, що є вертикаль, і є горизонталь. Чи пішла частина влади в регіони?

 М.М. Так, пішла, але в недостатньому обсязі.

Якщо порівняти з Італією, то там є певний паритет між центральною та місцевими владами. І там вибори мера чи місцевого сенату набагато важливіші для більшості громадян, ніж центральні вибори. Хоча прем’єр-міністр там все ж важлива, помітна фігура, але все одно місцевий мер важливіший. І зрештою якість життя громадян залежить саме від мера та місцевої комуни.

А життя українських громадян залежить від кількох посадових осіб у все більш (майново, соціально, комунікативно) далекому Києві. Наш централізм дуже дивний. Ми дуже любимо говорити, що українці відрізняються від росіян більшою «горизонтальністю», (і якщо порівнювати із Москвою, то так і є), але в порівнянні з Італією, ми – геть централізовані. У нас існує дуже несправедливий розподіл влади між місцевими громадами, областю й центром. І це багато що говорить про нас як політичну спільноту.

В.В. Багато хто сьогодні каже, що якщо допустити регіоналізацію, то країна розвалиться, що коли владу візьмуть регіони, то  не буде держави. Чи так?

М.М. Це заява надто алармістська, несправедлива. Ми пережили певну травматичну подію сепаратистського повстання. Тож цей алармізм зрозумілий. Однак травма не може бути фундаментом для майбутнього Української Республіки.

Сепаратизм існує, і це справжня загроза. Але надмірний централізм аж ніяк не є належною відповіддю на неї. Має існувати баланс і розумний розподіл влад. Ніхто не зможе вести міжнародну політику чи оборону краще, ніж центр. Місцеві ж органи влади мають відповідати за господарчі речі, котрі щодня і щохвилини впливають на наше життя.

Наше місто, Київ, приміром, украй незручне для ходіння для пересування. Якось мені довелося прожити на милицях півроку. І я подивився на світ з іншого боку. Я був вражений, наскільки наша Могилянська Академія просто жахлива в цьому відношенні.

І саме через такі дрібні речі я починаю розуміти Гоголя, котрий найкраще писав там, в Італії. Мабуть у ті часи, як і сьогодні, мислити і писати там було легше.

… Хоча з іншого боку, навіть попри війну, бідність і конфліктний індивідуалізм киян, Київ залишається містом dolce vita слов’ян … Тут також можна насолоджуватись життям, попри всі негаразди.

В.В. Тоді скажіть: от ми постійно жаліємось, що наші ЗМІ є вельми однобічними. Але в якому напрямку слід рухатись, аби ситуація змінилася на краще?

 М.М.  Це прибирання самоцензури і плекання відповідальності перед читачем за якість інформації.

Зрештою потрібен час, аби люди – журналісти і читачі – могли оговтатись. По-перше війна завжди робить тебе частиною війни. Ти ніби ведеш власну війну, займаєш позицію, і тоді мимоволі описуєш ситуацію в країні дещо викривлено.

Зрештою для України ця війна – війна маленьких поразок, тоді як для Росії це війна маленьких перемог. Цинізм ситуації в тому, що це – біда для громадян, але джерело для легітимності наших кервніків і російського режиму. Фактично, ці два режими настільки взаємопов’язані, що тримаючи війну на цьому рівні насичують одне одного мілітарною легітимністю. Тут є своя діалектика: ніхто, здається, не хоче остаточної перемоги чи програшу, бо всім вигідний самий процес війни.

…Повертаючись до феномену політичного – якщо ЗМІ більше не слугують засобом комунікації між центром, громадами та громадянином, тоді на їхнє місце приходить хаос чуток. Цей хаос починається буквально з Борисполя: якщо ти довго не був в Україні і повертаєшся до Києва, то водій таксі тобі миттю все розкаже. І митник розкаже. І ти з перших кроків починаєш занурюватись в цю атмосферу. Це дуже дивний процес занурення в специфічну комунікативну ситуацію, де є зазор між зануреними в пропаганду ЗМІ та поглиненими недовірою чутками.

… Тож самоцензура не тільки має місце в Україні, вона його комунікаційно нівечить і насичує зневірою та песимізмом.

 В.В. Щиросердно дякую за інтерв’ю!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *