Пиво – один з тих самих універсальних напоїв, що його з давніх часів знали різні народи. Індуси варили пиво з сорго, китайці – з рису, індіанці – з кукурудзи. Мессопотамці додавали в пиво різні трави для гірчинки, єгиптяни – шафран, аніс та мандрагору – щоб не просто смакувати, а й спілкуватися з богами.
Пиво, яке варили в ті сиві часи, нагадувало не сучасне пиво, а швидше брагу. До відкриття дріжджів Луї Пастером лишались цілі сторіччя, фільтрування ще не стало світовим трендом, тому чарівний густий і темний напій в Месопотамії, наприклад, вживали через трубочку, щоб уникнути твердих часточок.
З Вавилону рецепт пива з полби та ячменю, подолавши Кавказ, прийшов до Європи. Скіфи варили пиво з ячменю, проса, вівса та подрібненого рису. Германці, як і вавилоняни, додавали для гірчинки різні трави: полин, вересовий цвіт, ягоди плюща та лавра, молоді вербові пагони.
Старовинне пиво було б правдивіше називати брагою, щоб відрізнити густу й темну рідину від того прозорого світлого пива, яке почали варити багато сторіч потому, додаючи хміль. У Київській Русі з пива та меду готували міцний перевар, а саме пиво називали солодом. Зі зростанням популярності пива його стали варити не лише міщани, а й священики. Здається, тоді ж замість експериментальних сумішей трав, які нерідко викликали галюцинації та полювання на відьом, стали додавати хміль – приємно гіркий, п’янкий і безпечний. Він надав пиву прозору й легку консистенцію та приємну гірчинку.
З розповсюдженням християнства пиво завоювало північні регіони – там, де погано ріс виноград, вино на літургіях офіційно замінювали пивом. Ахенський собор навіть видав спеціальну «таблицю відповідностей», де норма вина для священиків співвідносилась із нормами пива.
Одна з найдавніших броварень України знаходиться в селі Микулинці на Тернопільщині. З XV сторіччя і донині тут варять пиво – як варили за Речі Посполитої, Польщі, Австро-Угорської імперії та Радянського Союзу.
Нині Микулинецький Бровар випускає 17 сортів пива зі хмелю та солоду власного виробництва.
У XVI сторіччі споживання пива досягало неймовірно високо рівня – наприклад, у Швеції його пили в 40 разів більше, ніж зараз. Одні дослідники пояснюють це «океанською» спрагою – бо тодішні люди вживали багато засолених продуктів: м’ясо, рибу, сири тощо. Інші вважають, що поживний напій додавав калорій у не надто різноманітний раціон. Пивний суп з хлібом та копченостями – традиційна страва тих часів.
У XVII сторіччі пиво та вино потіснились міцним алкоголем, а потім і новими «збуджуючими» напоями, як-от чай, кава та шоколад. Об’єми споживання пива помітно скоротились, але все-рівно лишались вражаючими.
У 1712 році перша велика броварня відкрилась у Львові (тоді ще територія Речі Посполитої). Петро І в пошуках концептуальних новинок для своєї імперії прихопив з Європи рецепти пива на хмелю. У 1742 році пиво, вино та горілку продавали біля Золотих, Печерських та Львівських воріт, у шинках та багатьох інших місцях.
ХІХ сторіччя подарувало світові відкриття дріжджових грибів Луї Пастером та, врешті, пивних дріжджів Луї Крістіаном Хансеном. Завдяки цьому з’явилась технологія низового бродіння, за якою нині у світі варять мільйони літрів пива.
«Пам’ятна книга Київської губернії за 1857 рік» згадує про три київські виноробні, а у 1874 їх нараховувалося вже шість. Наприкінці ХІХ сторіччя у Київській губернії активно працювало три десятки пивних заводів.
З розпадом СРСР до України прийшла ціла хвиля великих корпорацій, витримати конкуренцію з якими місцевому бізнесу не завжди вдавалось. Виграли бренди, які зробили ставку на патріотизм. Так «Оболонь» та «Чернігівське» стали незмінними спонсорами футбольних чемпіонатів.
Початок нульових ознаменував появу численних локальних броварень, а буквально за ними підтягнулась тенденція крафтового пивоваріння. Але про це напишемо згодом.
Де почитати:
- Путеводитель по Киеву и его окрестностям с адресным отделом, планом и фототипическими видами Киева, 1890.
- Весь Киев за 1906 год. Адресная и справочная книга
- М. Монтанари “Голод и изобилие. История питания в Европе”
- “Пиво і філософія” за упор. Д. Гейлза
- В. Шивельбуш “Смаки раю”
