«Принцип втручання» Тамари Горіха Зерня — це водночас детектив і не детектив. Це драма і комедія, смішна до сліз і зворушлива до ненависті історія.
Єдиною опорою і розрадою Станіслави стала робота. Чистий холодний розум, логіка і математика, ось її безпечна гавань, ось світ, у якому вона задає власні правила гри й почувається у безпеці.
З цього світу формул і рівнянь її висмикує прохання, яке неможливо відхилити. Але і погодитися теж неможливо, тому це абсолютно нелогічно і небезпечно. А втім, доцент кафедри вищої і прикладної математики перетворюється на кухаря. І сім днів проводить у місті свого дитинства, з якого вона колись вилетіла пробкою і поклялася ніколи не повертатися.
Завдання мінімум на цей тиждень — проникнути на весілля і переконатися, що наречена жива. Завдання максимум — знайти і покарати вбивцю.
Пропонуємо для ознайомлення уривок із роману.
Усім знайомий вираз «кров холоне у жилах». Ну так-от, я справді замерзла всередині, буквально відчула, як кришаться і тріскаються вени під шкірою.
Під люстрою на залізному цепу бився в агонії пес, один із синів Рижулі. Коли я забігла у кімнату, він вигнувся в останній судомі та обм’як, розгойдуючись. […]
Залізо врізалося тварині у шию, я з щосили підпихала пса вгору і витягала із зашморгу, обламуючи нігті. Минула ціла вічність, доки він не обвалився на мене, приминаючи і збиваючи з ніг. Я відтягла його до вікна, там де світліше, і почала чимдуж тиснути на ребра у відчайдушній спробі зробити штучне дихання. Навіть не уявляла, чи можна так із тваринами і чи не вб’ю я його остаточно, та часу зупинитися і подумати не було. Я робила те, що нам показували на медичних курсах, і що ми постійно повторювали на манекенах. Ребра, ребра, вдих. Ребра, ребра, вдих. Я затуляла йому морду і вдихала через ніс, обхопивши губами, і підбадьорювала себе, що все роблю правильно. Здавалося, груди трохи здіймалися під тиском повітря, або моя уява сприймала бажане за дійсне. Ребра, ребра, вдих. Вдих. Вдих.
А потім він заскавулів і забився у мене на руках, закашлявся піною, і я заридала на повен голос, занурившись лицем у шерсть.
Як я хотіла, щоб нас хтось знайшов, щоб прийшла якась жива душа, щоб хтось забрав мене звідси. Але чортова будівля вимерла, у переплетінні нескінченних коридорів не було нікого, крім нас. Тому я стала на коліна, обережно закинула голову і лапи пса собі на плечі і, як дитину, понесла надвір, кожним сантиметром босих ніг відчуваючи холод кам’янці і грані гострого гравію.
На чистому адреналіні я повернула у правильний бік і вийшла до вагончика сторожі. Я не поклала тварину на траву, а загатила у двері ногами, щось вигукуючи, аж доки мені не відкрив заспаний і п’яний у дупель сторож. Який миттєво протверезів.
Те, що було далі, я опишу пунктиром, бо сама погано пам’ятаю.
Я передала собаку йому на руки і повернулася у комірчину. Там витягла найбільший дрючок. Піднялася на другий поверх і почала гатити палкою у кожні двері.
У них не було шансів не прокинутися і не вислухати все, що я їм кричала. Ніколи не повторю дослівно, але, як могла, з урахуванням моменту, пояснила цим наркоманам довбаним, що у них сталося під носом, і що я думаю про гниду, яка зараз прикидається невинною овечкою.
І плювати мені було на їхні ошалілі мармизи. Плювати на фон-жабу, яка тільки стояла і плямкала, на її чоловіка, який так і не спромігся щось сказати, на французів, які з переляку забули українську, на дівчат, які зовсім неаристократично волали «ананєнармальная!», і навіть на Юрія, який зрештою виніс мене звідти на руках, а я відбивалася і верещала як порося.
Мене загорнули у ковдру і вклали у якомусь «люксі». Прибігли наші дівчата, Віста обняла за плечі, Ірка вляглася у ногах, Галина тримала голову, а Віка заливала воду крізь зчеплені зуби. Звичайно ж, дві третини склянки вилилося за пазуху.
Хлопці пішли вниз і побачили той цеп біля люстри і калюжу сечі на підлозі. Потім у дворі рипнула гальмами і рвонула машина, це Гєра з Вітьком погнали до ветеринара.
У номер принесли мою валізу, і я вперше за багато днів стала під гарячий душ і стояла там, змиваючи рештки кошмару, аж доки Віка не закричала, що зараз вломиться всередину, якщо я не відчиню.
А тоді ми з дівчатами пили коньяк прямо з фляги, пускаючи її по колу, одну на чотирьох, і пекуча рідина провалювалася в нутро, не лишаючи навіть натяку на хміль. Аж доки не повернувся Гєра і не сказав, що із собакою все гаразд, тільки ребро зламане. Йому вкололи заспокійливе, проспиться до ранку, але горло ціле. Пощастило псові, там шерсть, як кольчуга, ну і я вчасно нагодилася.
— А де його мамка? Як вона допустила, що на малого напали?
— Так нема їх, вивезли вчора. Ти не знала, чи що? Усіх відловили, тільки цей один утік, його не знайшли. Тут же завтра або вже сьогодні фестиваль буде, місто разом із замком проводить. Ну з міста і попросили звірів прибрати, щоб людей не покусали. Як це ти проспала, ми ж цілий вечір за ними бігали, щенята з сучкою у лісі поховалися.
— Я вчора увечері їхній дурдом спостерігала з іншого боку.
— А, ну так. Юра ж із тобою був.
— А що тепер?
— Не знаю. Он шеф розрулює, зараз прийде і скаже.
У принципі я здогадувалася що буде далі. За пару годин, коли запустять маршрутки, одна математичка поїде додому, аж закурить за нею. Шкода звичайно, я підвела команду; напевно, їх теж звідси виставлять. Хоч би заплатили по-чесному… мусять заплатити, якщо не хочуть скандалу.
Мені й справді було соромно, але цей сором бовтався десь на поверхні, не проникаючи в глибини. Ти непомітно змінюєшся після того, як зробила штучне дихання собаці.
На цьому у двері постукали. О, про вовка промовка… Зайшов шеф, трошки менш незворушний, ніж зазвичай, і приніс із собою два конверти. В одному — премія компанії за хорошу роботу. У другому — премія персонально мені за виявлену пильність. І прохання на словах продовжити виконання своїх обов’язків згідно з укладеною угодою і не виносити скандал за територію замку. Сьогодні тут фестиваль, завтра — молодіжна вечірка, у суботу — весілля. Усе має йти за планом, власники організували додаткову охорону, до вечора на першому поверсі буде стаціонарний пост.
— Ну як, ти згодна?
— Згодна, звичайно.
У мене було цілих три причини погодитися. Перша — приємно відтягувала руку у конверті. Друга — завтрашній дівич-вечір, де будуть розставлені крапки над «і». Ну а третя — це величезний синець, що наливався на передпліччі Юрія, контурами точно накладаючись на мою зубну карту. Мені буде дуже просто тримати язика за зубами щодо подій минулої ночі. Та я краще крізь землю провалюся, аніж комусь розкажу про цю ганьбу.
— Юро, а ти міг би запитати у власників іще одне?
— Що?
— Можна, ми з дівчатами залишимося у цьому номері? Дивись, яке ліжко, ми тут усі прекрасно помістимося.
«Дай п’ять!» — мовчки простягла руку Віка.
Уривок наданий видавництвом “Білка”
