Щойно у видавництві “Комора” вийшла нова книжка Оксани Забужко “Після третього дзвінка вхід до зали забороняється. Оповідання та повісті”. Серед маловідомих та знаних текстів письменниці на читачів чекає сюрприз — нещодавно написана повість. Публікуємо уривок з неї:

Вона мусить бути дуже самотня, та дівчинка, якщо навіть до Улянки полізла припитуватись. Родичатись на тій підставі, що «колись у мого тата з твоєю мамою був роман», — це взагалі якось не дуже нормально, подумала Ольга; ясно, що в цієї Ганки, хай вона там Гафія чи Агаф’я (та навіть якщо звичайна Ганна — все одно, ім’я крадене, вкрадене в неї!), має бути тяжкий невроз і розлад особистости: чоловікові Улянка встигла розповісти, що Одайник і з тої родини пішов кілька років тому, про його смерть там теж дізнались із запізненням, — начебто серцеве щось було, інфаркт чи інсульт… Ну звісно, в сімнадцять воно все звучить однаково, форкнула на це Ольга, — інфаркт, інсульт, вони, мабуть, у глибині душі вважають, що п’ятдесятилітнім і так пора на цвинтар! Їй чомусь неприємно було, що в Одайника могло бути «щось серцеве», — ніби це наділяло його серцем не тільки в медичному сенсі, а якимось чином переводило в розряд «своїх», усіх тих, хто після розстрілів на Майдані місяцями страждав від посттравматичного синдрому, посиленого воєнним шоком, і киян іще з рік упізнавали в інших містах по стишеній мові й реакції на різкі звуки — люди, наприклад, завмирали, коли в переповненому ресторані з брязкотом падала ложка, хтось місяцями не міг ковтати твердої їжі через клубок у горлі, комусь сипалося волосся чи ламались нігті, в жінок збивалися цикли, і свої власні фізіологічні зміни Ольга теж попервах брала за віддалені наслідки воєнного стресу й навіть деколи скромно ними хвастала, мовляв, із неї той рак, якого горе красить, — скинула от за місяць п’ять кіло без усякої дієти!.. На концертах їй дякували за громадянську позицію, вона чулась увесь час наелектризованою, «підключеною» до всенародного горя, і друзі радили їй берегти здоров’я й не брати все аж так до серця, бо з кардіологій і неврологій сповіщали про експоненційний стрибок, і що стаціонари не вміщають: супутній ефект усякої війни, на який зазвичай не звертається уваги, вони багато про це розмовляли з друзями… А потім бац — і, як на глум, з’ясовується, що в неї не громадянська позиція, а тупо клімакс, а від серця вмирає Одайник. Отак, тільки-но звикнеш до якоїсь думки — а вже треба від неї відмовлятись, і як це все витримати?.. Мартіні їй, ич. Інколи Ольга розуміла тих, хто тужив за СРСР: там принаймні ніколи нічого не мінялось. І нічого не треба було вибирати.
— На мартіні в нас оливки кінчились.
— Ну, хай буде з лимоном.
— Ти, може, маєш її фото? В смартфоні?
— Ганчине?
— Угу, — Ольга енергійно чавила дерев’яною кописткою м’яту в склянці, всьорбуючи запах ніздрями, як озон після грози. Виграє, вона обов’язково виграє цей поєдинок, вона вже в цьому не сумнівалась.
— Не знаю. Треба пошукати. Та ти її бачила.
— Я? Де? Коли? — Ольга обернулась до похнюпленої за столом Улянки, забувши впорядкувати обличчя. Сидить, як в гостях, мелькнуло їй, нема, щоб приєднатись і вдвох тут шарудіти; значить, іще дується.
— Вона на якомусь твоєму виступі була. В «Докері», чи що. Чи в «Останній Барикаді».
Ольга розуміла, що це вже ненавмисна демонстрація байдужости. Тим гостріше їй заболіло.
— По-твоєму, до мене так мало публіки приходить, що я всіх маю пам’ятати?.. І я ніколи не співала в «Останній Барикаді».
— Ну, не знаю… Ганка казала, там зал невеликий був. Їй, до речі, зайшло. Казала, що ти нормуль.
— Он як?
— Ага, — Улянка не вловила іронії. — Казала, що «Минає день, минає ніч» ні в кого з жінок не виходить, а в тебе нічого так вийшло. А твій джаз-кавер на «Dance me to the end of love» навіть крутіше звучить, ніж у Мадлен Пейру.
— Я його раніше од Мадлен Пейру заспівала, щоб ти знала, — Ольга перевела дух, відчуваючи, що червоніє од натхненної злости. — Ще в дев’яностих, це був мій хіт. І якби такі, як її батько, не розібрали країну на запчастини й не попродали москалям, які всі ефіри нам залили своєю попсою, а нас позаганяли під шконку, то мої альбоми досі теж могли б розходитися сотнями тисяч копій, навіть не сумнівайся!..
В Улянки на мить майнув був той знуджений, «чули-чули», вираз, за яким зазвичай ішло «ай, мам, дай спокій», і Ольга злякалась, чи не обрубала своїм поривом саме намацаний контакт, — але Улянка, видно, вперлась сьогодні попрактикуватися в досудовому розслідуванні:
— А вона каже не так. Вона каже, що її батько забашляв тобі за прослуховування в якихось крутих пациків, а тебе там забракували. Чи діапазон у тебе не той для великої сцени виявився, чи дихалка, щось таке. Словом, що не потягнула ти, сказали — не Біллі Голідей.
— Це вона тобі таке сказала?!
І тут Ольга згадала цю дівчинку. Згадала, за яким столиком у залі та сиділа, і як була вбрана — у зеленому, як троль, у дреках, і кольоровий дракон на голому плечі, татуха чи наліпка: щось таке й мало би притягувати Улянку, антитезою до тих вигламурених багацьких діток, які приїздили на заняття власними мерсами й серед яких вона чулась доволі самотньо. Хіпстерка була недоладно висока, плечиста й великорука, і взагалі якась нефоремна, ніби ще не обжилась гаразд у власному тілі або воно на ній не доукшталтувалось до кінця: Ольга не зразу завважила, що в неї досить правильні риси обличчя, і коли вона сидить тихо й не кривляється, то може виглядати ціл¬ком собі красунею, матеріал є, — але помітила її Ольга не через зовнішність (правда, профіль таки тенькнув їй чимсь забуто-щемним, і під час інструментальних програшів вона подумки просила зелену: повернись! повернись, покажи профіль!..), — а тому, що та за всяку ціну хотіла бути поміченою й щосили заважала їм, музикантам: голосно сміялась, розмовляла, чимсь брязкала, аж її друзі на неї цитькали, і Ользі так і лишилася з того виступу, тривожним післясмаком, непевність, чи дівчина була обкурена, чи, чого доброго, вмисне демонструвала їй, Ользі, свою зневагу — цю другу версію Ольга відкинула тільки тому, що так і до параної дійти недовго. Аж воно он, виявляється, що. Он як воно виходить.
Повернись. Повернись у профіль, хай я тебе побачу.
Знову той самий темний ліс насувався на неї, підбирався, ловлячи хащами за ноги, заплутуючи в чагарі. Зазіхаючи тепер уже на її дитину. Ну ні, оце вже ні. Дзуськи.

Оксана Забужко. Після третього дзвінка вхід до зали забороняється. Оповідання та повісті. — К.: КОМОРА, 2017. — 416 с.

Зібрання найяскравіших зразків малої прози за три десятиліття — від найуспішнішої української авторки. Читач знайде тут як визнані шедеври, перекладені багатьма мовами та поставлені на численних європейських сценах («Інопланетянка», «Дівчатка», «Казка про калинову сопілку»), так і маловідомі юнацькі спроби письменниці в різних прозових жанрах. Завершує книжку нова, щойно дописана повість, у якій драма непорозуміння між матір’ю й дочкою стає своєрідним підсумком історії цілого покоління — «покоління відкладеної війни».

Світлина Сергія Гудака

Для колажу використана світлина Павла Ботанова та

обкладинка книжки “Після третього дзвінка вхід до зали

забороняється” (дизайн обкладинки — Марина Фудашкіна)