Літературний всесвіт Горана Петровича настільки яскравий та живий, наче письменник і справді походить з іншого виміру. Повірити в це значно легше, аніж у те, що Петрович народився у маленькому сербському містечку і працював на тутешньому вагонобудівному заводі.
Його метафори й алегорії заскочують зненацька, а сюжет читається буквально всіма органами чуттів.  І, треба сказати, нам неймовірно пощастило, що такий складний і багатовимірний текст потрапив до рук перекладача Алли Татаренко. Саме в її перекладі українською  у видавництві “Комора” з’явився знаменитий роман Петровича “Крамничка «З легкої руки»”, уривок з якого ми радимо прочитати просто зараз:

Незважаючи на те що він зранку нічого не їв, хлопець негайно повернувся до розгорненої книжки. Пала­ючи від цікавості й лихоманки, він пошукав місце, на якому зупинився, місце, де він бачив загадкову карту.

Порожнеча. Усе в павільйоні було на тих самих міс­цях, де й раніше, він не застав на столі з простих дощок лише розгорненого плану. Хтось сюди заходив, поки його не було. Можливо, сам професор Тіосавлєвич, мож­ливо, якийсь інший читач, хто б то зараз міг знати…

Пригнічений роздумами, Адам повернувся тим са­мим шляхом до вілли. Покіміци не було. Пергола стояла у всій своїй красі — така, якою була вранці. Перші сутінки додавали пізнім трояндам трагічного рум’янцю. Тера­са була порожньою. У двох кімнатах мигтіли відблиски свічок. Величезна потрійна тінь в одному з вікон підка­зувала хлопцеві, що там розмістилися нещасні Стогони.

Обійшовши дім із боку східного крила, Адам прислу­хався біля кожних із трьох задніх дверей і за брязкотом посуду вгадав, де кухня. На його стукіт тут ніхто не від­повів, але хлопець усе-таки наважився увійти. На відміну від порожнього павільйону він застав тут схилену над досить товстою книжкою жінку. Дуже стара, підпереза­на фартухом, надягнутим на сукню з мереживною ви­шивкою, з черпаком у руці, вона лише на мить перервала гортання книжки й прикрикнула:

— Зачиняй двері! Застудиш мені тісто! Воно тільки-но почало рости! Сідай, почекай, ще не готове!

Адам послухався, сів за стіл, завалений овочами, на якому стояло блюдце з грудочками масла, миска свіжої сметани, овальний таріль з великими шматка­ми очищеної риби… Стара жінка дуже голосно чита­ла якийсь рецепт із пошарпаних сторінок, він упізнав відому «Велику народну куховарську книгу» Спасенії-Пати Маркович: така сама, тільки новіша, була і в його матері. На розпеченій плиті, під якою палали дрова, із цілого ряду мідних посудин щомиті щось булькало, шкварчало й шипіло, свистіло й клекотіло, зітхало, ки­піло й шуміло… Економка Златана — а це, напевно, була вона — не звертала уваги на гостя, а перекрикувала свої каструлі й горщики, ніби віддає отому цілому оркестро­ві останні розпорядження перед важливим виступом, настроюючи інструмент за інструментом:

— Візьміть 1 кілограм стерляді, ½ кілограма цибулі, ¼ кілограма свіжих проварених грибів. Стерлядь важче очистити від гострої луски, аніж іншу рибу, тому най­краще обшпарте її окропом і потім зніміть луску; зябра виріжте й викиньте; цибулю наріжте якомога дрібні­ше; посоліть і висипте її в ¼ літра доброї оливи та по­ставте смажитися на повільний вогонь. Коли цибуля підсмажиться до півготовності, поріжте гриби на дріб­ні шматочки й тушкуйте їх разом із цибулею, поки не утвориться кашка. Потім додайте до неї порізану на шматочки рибу й залиште на дві хвилини тушкува­тися; за цей час трохи посипте її червоним і меленим білим перцем, обережно перемішайте дерев’яною лож­кою. Залийте рибу теплою водою так, щоб вода прикри­ла її, і варіть півгодини. Під час варіння не перемішуйте ложкою, а лише кілька разів потрусіть каструлю. Перед тим як зняти її з вогню, додайте до риби дрібно по­різаної петрушки й доведіть до кипіння. Тоді зніміть каструлю, розлийте по тарілках і поставте на лід, щоб охолола.

— Охолола! — аж тоді стара жінка подивилася на хлоп­ця. — М-м-м, як гарно пахне! Для апетитнішого вигляду додамо горошок і кружальця вареної моркви, а зверху ще трохи дрібно порізаної зелені петрушки! Навіщо кухо­варська книга, якщо нічого не можеш додати на власний смак?! Що ти кажеш, синку?

— Звучить добре… — сказав Адам.

— Що ти кажеш? Ще не готове! Ні! — стара жінка була зовсім глуха. — Це на завтра! Заливна стерлядь! Пісне! Завтра середа?

— Так! — крикнув і Адам.

— Але я ж тобі кажу, ще не готове! — нічого не чула старенька економка. — Вечеря ще не готова! Трохи зачекай!

І хлопець чекав, дивлячись на Златану, як вона напро­чуд жваво робить свою справу, як заглядає під кришки, ревно стежить за процесом кипіння, доливає воду, збирає шумовиння, підкладає дрова, відчиняє й засуває заслінку витяжки плити, чистить, шпигує, натирає, протирає, пер­чить, досолює і цукрує, половинить, четвертинить і ріже, змащує олією бритванку, обрізає краї тіста, ставить до духовки і виймає з неї, вигукуючи час від часу ніби для того, щоб почути саму себе:

— Гвоздичка, дві!

— Варіться, варіться!

— Отутеньки в мене щось замало написано, ми до­дамо ще гілочку кропу!

Пара затуманювала стіни, викладені фаянсовою плиткою з ідилічними мотивами, робила мутними обриси розвішаного посуду, дрібних кухонних інстру­ментів, в’язочки засушених рослин, розставлених ко­робочок зі спеціями… Від приємного тепла ніс Адама зовсім розкис, і він дедалі частіше тягнувся до хусточки. У якийсь момент відчинилися інші двері, що з’єднували кухню із внутрішньою частиною будинку, і хлопець упізнав дівчину в капелюшку-дзвіночку, зараз, що­правда, без нього, але знову зі словником англійської, цього разу маленьким, під пахвою лівої руки. «Вона теж тут!» — спалахнуло в його голові, поки він, попри нежить, упізнавав її аромат, такий самий ніжний, як учора в На­ціональній бібліотеці.

— Зараз буде супчик, от-от звариться! — звернулася Златана надто голосно й до дівчини.

Вона сіла навпроти хлопця, неуважливо кивнула йому головою, розгорнула свій словник і, водячи паль­цем по сторінці, читала. Хлопець міг скоса побачити: waggle, wagon, wagtail, waif, wail, wainscot, waist, wait. Дівчина була так близько, що Адам Лозанич міг чітко роздивитися кожну вію і брову, кожну ніжно-руду воло­синку, яка так контрастувала з блідістю її правильного обличчя… На ній була дорожня сукня з льону, із роз­стебнутими двома верхніми ґудзиками. Лінія шиї зда­валася такою ніжною, що Адам злякався, що вона відчує його погляд. Він не наважувався нічого сказати, нічого додати…

Тим часом господиня налила супчику з каструлі до супниці з кришкою, разом із двома тарілками і дво­ма ложками поставила її на тацю і знову вигукнула:

— Ось, передавай вітання панночці Димитрієвич і зважай, щоб не розлити! Я нічого не підбирала, по­клала все, що там має бути! Бігме, можу заприсягтися: я так приготую, що Наталія Димитрієвич згадає й те, чого раніше не куштувала.

Дівчина згорнула словник, поклала його до кишені сукні, взяла тацю і попрямувала туди, звідки й увійшла. Хлопець підхопився, щоб їй допомогти, притримав двері, а вона подякувала йому сумовитою усмішкою і зникла у вузькому коридорі в глибинах загадкового будинку.

Повернувшись за стіл, Адам застав на ньому тарілку супу й почав їсти, не знаючи, що гарячіше: вміст лож­ки чи відчуття блаженства, яке розлилося від тієї усміш­ки по його жилах.

— Дитино, дмухай, щоб не опектися! — гриміла стара Златана. — Дмухай! Теперка і решта буде готова!

Горан Петрович. Крамничка «З легкої руки»: Роман / Переклад із сербської Алли Татаренко.— Київ, Видавничий дім «КОМОРА», 2017.—320 с.