У кожній родині є історії, що незмінно переповідаються з покоління в покоління, мов складова таємничого ритуалу. Інші залишаються поза кадром і згодом майже зникають, осідаючи пилом на старих фотокартках або розпадаючись на абсурдні й незбагненні фрагменти. «Люди в гніздах» — це своєрідна суміш перших і других, позначена легким гумором, пародією та деконструкцією. Як, зрештою, деконструйовано ледь не цілу історичну пам’ять (зокрема локальну, родинну) в нашій частині світу. До сюжету цієї книжки потрапили романтичні втечі, стрілянина на фронті та в тилу, неймовірні повороти долі — й самотнє покинуте піаніно, що журиться на вокзалі, в той час як коні з вершниками звично збігають сходами на другий поверх, а привиди давно померлих родичів стиха під’їдають яблучне варення.

1945 р

СРСР, РСФРР

Поки Вадим Абакумов, син білогвардійського офіцера, жертви сифілісу, банально воював із Фінляндією та з Німеччиною (зокрема, й у Відні, ах, звісно ж, у Відні!), доля вишукувала для нього вишуканіше заняття. Бо ж ну що це таке. Однаково, нудно, як невисоке сонечко осені, так майже кожен може. Не раз перекручувалася наново рулетка, зворушливо і незграбно, але міцно сплетена із зайвих гілок дерева життя. Ось! Нарешті воно!

Із війни він приїхав до одного з містечок Донбасу. Замість розбитих мишачих заводських корпусів у стилі конструктивізму, ніби приплющених сонячним тиском, тут починали зводити нові, з натяком на барокові крученики. Перед заводом висаджували дерева. Відновили пам’ятник Сталіну, і він стояв у такій прострації, що подальші спокій і незрушність не викликали сумніву. Каміння, дерева, залізні труби, перші таємні щілини парканів задоволено позіхали: попереду рівно шістдесят дев’ять років мирного життя. Маленький принишклий світ серед безмежних діагоналей степових пагорбів обіцяв, що тут можна буде наїстися, подрімати й дочекатися наступного дня. Чим і займався Вадим Абакумов, поки його не викликали.

— У вас найкращі характеристики, товаришу Абакумов! Походження, звісно, не зовсім, але тут  ви й маєте шанс іще раз довести, що народ і партія, — співробітниця міськвиконкому потерла око, ніби боялася заснути просто зараз, — не даремно вам повірили.

— Готовий до роботи! — потер він око й собі, замислившись, чи не був це акт підлабузництва, з одного боку, та чи не був це акт знущання — з другого.

— Ось передали документи на вас, — вона пробігла пальцем по столу, натякаючи на довгу дорогу, а він простежив маршрут, — поїдете ви, значиться, до… — вона задумалася над назвою, хотіла озирнутись, але на стіні все ще не повісили карти Радянського Союзу, такої, як була в її попередньому міськвиконкомі, — поїдете фактично до Каспійського моря й очолите там колгосп. У вас є досвід керування колгоспом?

— Немає. Тільки керування п’ятьма солдатами.

— О, ну вже щось, значить, не вперше заміж.

Колгосп там у занепаді, планів не виконують, є прояви ворожої ідеології та навіть агітації, і все через те, що там живуть виселені ще п’ятнадцять років тому з чорноземних районів країни куркулі та підкуркульники. Наскільки я розумію (вам іще на місці пояснять детальніше), наведення порядку, і в плані ідеології, і в плані практичному, якраз буде вашою основною роботою.

Волга впадає в Каспійське море. Ця фраза була тим єдиним, що твердо знали про Каспій усі мешканці Радянського Союзу. Але дорогою до села Караташ Вадя не бачив ані моря, ані Волги. Лише степи, бездоріжжя й рідкісні поселення. Поселення вирізнялися тим, що сюди майже не долинула хвиля війни, тому все було більш-менш цілим. Це відверто дивувало після України, ба навіть було підозрілим.

Назва Караташ із якоїсь тюркської мови перекладалася як «Чорний камінь», але жодного каміння тут не було. Не було й тюрків — суцільні переселенці з України та півдня Росії.

— Ой-ой-ой, — бідкалася секретарка, що, здається, єдина лишилася з усього начальства колгоспу, — нам тут так тяжко, так усі справи запущені, так ми вас чекали.

На другий день у колгоспну контору не з’явився просто ніхто. Це перетворило низеньку видовжену будівлю на справжній твір сюрреалізму, а Абакумова, відповідно, на сюрреалістичного героя-сновиду.

Навколо — про це переконливо свідчила істерика радіоточки — вибухали успіхи відбудови, розстрілювали шкідників і гнали поганою мітлою тих, хто не встигав підтримувати темпи відновлення народного господарства, ладнали колективізацію відвойованої в капіталістів земельки, а тут, серед прикаспійських степів, якісь поселенці на пташиних правах

відверто ігнорували представника, можна сказати, партії та народу й навіть не заходили до колгоспної контори. Звуки над селом свідчили, що ігнорувала колгосп і значна частина худоби, затишно влаштувавшись на приватних подвір’ях, серед заборонених садів. Голова вийшов з контори, закурив і задумався над скромними розмірами своєї легітимності та над можливими наслідками.

— Дозвольте прикурить, — звернувся до нього невідомий чоловік.

Дозволив.

— Як вам на новому місці, товаришу голова? — спитав він так запопадливо, аж зігнувся. Чи то поперек заболів?

— Потихеньку.

— Ідеологічна робота в нас, бачте, накульгує, — цього разу чоловік широко-широко всміхнувся, — вас от чекаємо та чекаємо.

— Бачу. Ідеологія у вас просто неперевершена.

Дивно, що церкви ще нема.

— Нема-нема. Міру знаємо.

— Ха-ха.

— І розраховуємо, що ви, товаришу голова, знатимете. Що не буде у вас, як говорив наш любий і великий Сталін, запаморочення від успіхів. Ми цю фразу добре запам’ятали.

— А що ж я, по-вашому, маю сказати, коли мені з району подзвонять? Що тут усе добре й робота кипить, тільки церкву би ще трудящим не завадило побудувати?

Чоловік знизав плечима й пішов.

Вадим Абакумов спробував провести зібрання та переконати колишніх куркулів повернутися до реальності.

— Я в МГБ районне доповім і викоріню цей ваш сюрреалізм! — розорявся він із трибуни перед майже порожнім залом, закидаючи його всілякими маловідомими підозрілими словами. Це було відкриття: йому справді сподобалося розорятися з трибуни.

В такі моменти дядя Вадя відчував, що бере участь у якійсь веселій грі або виставі. Що ось він — голова української компартії Хрущов, а ось — небіжчик Гітлер, а ось іще хто-небудь. І сам себе лякався.

Настоювався, як домашнє вино, вечір. У конторі й навіть трішечки навколо неї горіло світло, а всередині, як і годилось у сюрреалістичному поселенні, не було нікого, крім голови. Він намагався домогтися чогось від району, але район був зайнятий іншими питаннями.

Вадим сам не знав, чому його понесло прогулятися вздовж закинутого саду до траси. Попереду згущувався шматок темряви, ніби це чорна колгоспна корова зв’язала йому хвостом руки та тягла за собою вперед. Час від часу по боках з’являлися й інші тіні, і це Абакумову вже не подобалось.

На трасі під сліпучими зірками вдалині він побачив вогник, що наближався, і цієї миті остаточно усвідомив, що той чоловік був правий: треба знати міру. Чорна корова зникла. Голова рушив назустріч вогнику. Окремі тіні його випередили і явно брали в каре. Треба зупинити машину, це єдиний порятунок. Вона оминула якийсь кущ і опинилась уже на

півхвилинній відстані. Пролунав перший постріл і не поцілив. У Вадима, звісно, теж був пістолет у кишені, але він вирішив —

— Не стріляти, а стрибати!

— і стрибнув на машину. Водій злякався, але з керуванням упорався. Селяни ще двічі стріляли, але в Абакумова на даху машини не влучили, а може, й не сильно хотіли поцілити.

— Не зупиняйся! Не зупиняйся! — намагався він перекричати мотор. Та водій і так не збирався зупинятися посеред стрілянини в нічному степу.

Залишений у конторі військовий квиток Абакумову селяни надіслали поштою до його родичів у Часів Яр. І супроводили його листом, у якому, серед іншого, побажали «доскочити життєвих висот».

Дуже грамотний був хтось із цих куркулів. За законами прикаспійського сюрреалістичного жанру ні йому, ні їм за все це нічого не було.

Олег Коцарев. Люди в гніздах: Роман. — Київ, Видавничий дім «КОМОРА», 2017. — 232 с.

Обкладинка та ілюстрації Юлії Стахівської та Миколи Леоновича. В оформленні використано фотографії з родинного архіву автора.

Колаж  — “Остання Барикада”.