6 вересня у Києві відбулася презентація нової книги Сергія Жадана «Тамплієри», а вже 7-ого читав тексти з цієї збірки в «Останній Барикаді». За кілька днів до того ми зустрілися біля Лядських воріт задля короткої розмови – про надію, сумніви, культурне життя у звільнених прифронтових містах та, звісно, барикади.

– Здається, що в текстах «Тамплієрів» порівняно з «Життям Марії» більше надії. Це відмітили майже всі, хто рецензував книгу. Що було джерелом цієї зміни настрою?

– Насправді, і в «Житті Марії» надії не бракувало. Вона була, але поряд з розпачом. Зараз фокус дещо змінився. Завдяки чому? Завдяки спілкуванню з людьми, нашими сучасниками та співвітчизниками.

Люди навколо роблять дива. Вони жертвують кар’єрою, здоров’ям, життям, аби врятувати країну. Коли бачиш це, розумієщ, що впадати у відчай – просто нечесно. Приходять віра та спокій. Це не той спокій, що є синонімом безтурботності, це той спокій, що мобілізує. Якщо ти хочеш, аби все було добре, маєш докласти зусиль. На панікувати, а просто братися до роботи. Так, просто братися до роботи.

– «Тамплієри» є певною метафорою середньовічного міфологізованого мислення. Тобі сказали воювати – йди на війну, керуючись сліпою вірою у те, що так треба, шукай істину навпомацки, і ще велике питання, чи її знайдеш. Перекладаючи цю метафору на реалії сьогодення, спитаю – чи залишає війна право на сумніви? В тому, що робиш ти та в тому, як діє влада, яка віддає тобі наказ?

– Критичне ставлення до всього, в першу чергу, до себе, є основою адекватного сприйняття дійсності. Так, сумніви потрібні. І критика, адже лише так можна поліпшити ситуацію. Врешті-решт, ми обирали владу не для того, аби не мати можливості критично висловлюватися стосовно тих дурниць та помилок, що вона робить. Але розмова має йти про продуктивну модель співпраці, за якої влада реагує на обґрунтовані закиди суспільства, а суспільство в свою чергу відчуває  відповідальність за владу, яку воно обрало.

– Іноді здається, що війна затискає нас в лещата між «неможливістю» та «необхідністю» діалогу. Особливо, коли йдеться про діалог з тим, хто ніби то відкидає наше право на існування. Чи є в таких умовах пошук контакту, дотичних точок раціональними чи взагалі етичними?

– Можливості для діалогу треба шукати завжди, але варто чітко розуміти власні цінності та переконання. Коли та маєш мужність їх відстоювати, варто починати говорити з опонентом, навіть не сподіваючись на те, що він відразу змінить власні переконання. Це може дати поштовх тим позитивним змінам, на які ми навіть не розрахували.

Ми нехтуємо можливістю діалогу. Більше того,  багатьма навіть думка про діалог вже сприймається як капітуляція. І це страшенно нерозумно. Знаєте, що огидно. Те, що в нас є така «партія тилових яструбів» – непримиренних. Зазвичай вони самі не воюють, а відповідальність за свою позицію фактично перекладають на тих людей, які насправді на лінії фронту – і на військових, і на цивільних. Але чого вартує така принциповість за рахунок чужої крові?

– Дотичне питання – чи можливе/потрібне спілкування з російськими інтелектуалами, які критично налаштовані по відношенню до власної влади?

– Так, але знову ж таки, лише якщо ми чітко розуміємо: вони виступають проти російського шовінізму та окупаційних дій власної влади. Ворог мого ворога хоча б ситуативно має бути моїм другом. Тут все цілком логічно.

– Здається, що більшість розмов з вами, навіть ось ця, що відбувається прямо зараз, весь час тікають від поезії до політики. Чи не сприймається вами ось оце постійне очікування на ваші висловлювання про актуальне, широке обговорення вашої громадянської позиції іншими – як тягар, який хочеться скинути?

– Ні, не думаю, що все так критично. В мене є певні переконання, і мені не важно ними поділитися. Не думаю, що вони якось дуже впливають на когось. Мені немає чого приховувати та чого соромитись, ті речі, які роблю, збігаються з тим, про що я говорю. Тож  в чому проблема?

Інше питання полягає в тому, що у нас людям культури нібито делегується забагато повноважень, які не збігаються ані з можливостями, ані з потребами самих митців. Наприклад, я не є політиком, не є політологом чи військовим експертом, тому є речі, які я ніколи не буду коментувати, бо це буде профанацією з мого боку. В той же час, відбуваються процеси, свідком або ж учасником яких я є. Чому б не висловити з приводу них свою точку зору?

– Питання про культуру маленьких та великих міст. Іноді здається, що всі найцікавіші події зосереджені у великих містах, інший простір країни- немов біле тло. Але чи не таке «біле тло» – найкращий простір для прояву суперечностей та розколів всередині суспільства?

– Культурні ініціативи в маленьких містах прийдуть із розвитком громадянського суспільства, в той же раз поява таких ініціатив є передумовою розвитку громадянського суспільства. Здається, що це замкнене коло, але це не так. Приклад – те, що зараз відбувається у звільнених прифронтових містах. Зараз туди інвестується багато цікавих ідей, приїздять люди, які хочуть і можуть робити цікаві проекти. До честі місцевих, вони все це підтримують. Це щось цілком нове. Раніше такого не було і бути не могло, бо всі подібні ініціативи просто придушувалися. І ось раптом виявляється, що там є безліч креативних людей, нові культурні, громадянські проекти цілком змінюють атмосферу міст.

Невесела іронія: варто було розпочатися страшній війні, аби ми згадали, що десь є такий Донбас, складний та суперечливий, але цілком придатний для реалізації прогресивних проектів. І що це не якийсь анклав, не відгороджене ровом з крокодилами гетто, а український регіон, в якому живе кілька мільйонів українців із різними поглядами та сподіваннями. І всі вони громадяни України. І варто якось комунікувати з ними. В силу трагедії зараз вся увага прикута до них – і у звільнених містах запускаються цікаві позитивні процеси. Питання, наскільки вони будуть системними. А в нас є ще Харківщина, є містечка Миколаївської, Запорізької, Херсонської областей. І туди не приїздять фонди, не роблять великих проектів, а варто було б, адже по суті проблеми цих регіонів такі самі.

– Якщо повернутися на декілька років, наприклад, до «Месопотамії». Ви ніколи не думали про те, що б сталося з героями цієї книги зараз, де і ким би вони були?

– Це цікаве питання, думав про це, але відносно до іншого твору – «Ворошиловграду». Більше того, мі з режисером Ярославом Лодигіним навіть готувати серіал за твором – там події мали відбуватися як раз в 20140ому році, і підвалі приміщення СБУ в захопленому місті. Там сидять полонені. Глядачам потрібно було б розібратися, хто з якого боку, чому так сталося. Поки в нас не склалося з проектом, але думаю, що позиції героїв би значно різнилися, і не всі буди б на боці України.

– Ми з вами зараз сидимо біля Лядських Воріт. Декілька століть тому десь поряд проходила остання лінія захисту міста від монгольської навали. Якщо повертатися до метафор – де зараз проходить «остання барикада» на захисті України, нашої ідентичності?

– Барикада, яка захищає нашу свободу на Сході. І це не метафора, це – реальність, в якій ми живемо. Блок-пости там –  це наша остання барикада. Інше питання – метафоричні барикади, що українці вибудовують між собою – недовіра, відчуження замість підтримки. Тут наша «остання барикада» приходить по межі, за якою ми вчимося будувати мости, а не руйнувати їх.

Записала: Банько Марія
Колаж: Ольга Гайдаш