“… Він виконував свій обов’язок …, він не тільки корився наказам, він корився закону”.
Ханна Арент “Банальність зла”
Однією з найбільш важливих на сьогодні суспільних справ є спроба осмислити причини подій, що сталися в Україні понад два роки тому. Невгамовне бажання частини українських громадян запросити у власну країну “ввічливих окупантів” стало початком російсько-української війни. Вважається, що несприйняття ідеї української державності обумовлене масованою пропагандою з боку Росії, пострадянською тугою та відсутністю державницької позиції в українських еліт. Дехто стверджує, що причина в поганій генетиці й не пережитій колективній травмі. Мовляв, нащадки тих, кого завозили в спорожнілі будинки жертв чисток, голодоморів і депортацій, не бажають визнати право духовних спадкоємців тих, хто був репресований за побудову власної державності. Саме тому вони готові закликати Путіна, Сталіна, чорта лисого — теж цілком реального історичного вовкулаку — аби Україна навіки залишалася під панською п’ятою Москви. Є й такі, хто впевнений, що “російська весна” — елементарна меркантильність. На їхню думку, величезна кількість обивателів побажала долучитися до казкових російських пенсій та зарплат. Щойно прибутком повіє з української сторони — вони відразу ж організовують сотні референдумів про повернення.
Чи є вчинок рівноцінним причині, через яку він відбувається? Якщо ні, то чому ж люди, зіткнувшись зі злом, намагаються розібратися в його мотивах? Чому задаються питанням: “Як можна було зробити таке?”, “Чому вони так вчинили?” Річ у тім, що більше ніж стати жертвою зла, люди бояться стати злом.
Намагаючись зрозуміти причини, ми одночасно прагнемо в умовах війни не перетворитися в дзеркальне відображення агресора, який приніс зло на нашу землю. А ще думаємо про запобіжники, які унеможливлять повторення того, що сталося.
Треба сказати, що зло — категорія нормативно-оціночна. Воно має відношення тільки до людини. До заподіяного їй збитку, або збитку, що заподіюється нею іншим. Чи може ураган, який забрав тисячі життів бути злом? Звичайно. Чи є злом ураган, що трощить все навколо на безлюдному острові? З якого дива? У широкому розумінні поняття зла охоплює негативний стан людини й сили, що викликають цей стан.
Таким чином, людина одночасно є жертвою, носієм, суддею, свідком та співучасником зла. Його центром і мірою. Без людини зло втрачає свою нормативно-оціночну складову і перетворюється на стихію, яка рано чи пізно вщухне. Війна в Україні, як і будь-яка інша війна, є злом. Але вона є і системою зла, в яку втягнуті мільйони людей.
Американський соціальний психолог Філіп Зімбардо, організатор стенфордського експерименту, в книзі “Ефект Люцифера. Чому хороші люди стають злодіями” стверджує, що зло завжди криється в застосуванні сили. Основою для нього стають: сила, можливість і влада навмисно завдавати людям душевного й фізичного болю. Саме з цієї точки зору Зімбардо пропонує дивитися на численні історичні свідчення того, як за певних умов звичайні люди відмовляються від своїх уявлень про мораль і етику. Якою б не була людина, стаючи частиною злочинної системи, вона неминуче ризикує скотитися до зла.
“Влада у системи. Ця система створює ситуації, які розбещують особистість. Закони, політична й економічна ситуація, культура — все це система. Саме вона виробляє жмені поганих людей. Якщо ви хочете змінити людину, вам потрібно змінити її становище в системі. Потрібно знати, де у системи сила”, — говорить американський дослідник.
Приблизно з 2005 року в Росії з’явилося багато наукових робіт із “Формування мотивації військової служби”. До розробки відповідних програм і рекомендацій долучилися психологи, соціологи, військові. Програми містили як підвищення грошової винагороди “добровольцям”, так і пропозиції для загальнодержавної інформаційної компанії. Саме в той час в масовому просторі стали з’являтися фільми про військових, комедійні серіали, пісні на кшталт “Мама я в армії тепер” групи “Аварія”. Пропаганда — тільки частина цієї конструкції, основною ціллю якої було мобілізувати суспільство, зробити його готовим саме до загарбницького типу війн. Вже у 2007 році більшість росіян підтримала дії свого керівництва в Грузії, прекрасно розуміючи, що це інтервенція. Трохи пізніше, величезна кількість людей схвально сприймала ідею “захисту руського миру” в країнах Балтії. Ну то Росія. А що ж Україна?
Хіба заражені “руською ідеєю” українці прагнули брати участь в російських загарбницьких війнах? — Ні. Вони, як і більшість росіян, не бачили в них нічого аморального.
Динамічна взаємодія ситуації та людини є обопільним явищем. Як ситуація впливає на людину, так і людина впливає на ситуацію. У новій незнайомій ситуації стандартні поведінкові реакції не працюють. Особистість і мораль відходять на задній план. У цей момент людина стає вразливою. Влада групового конформізму та підпорядкування авторитету в такі моменти може взяти гору і задушити особисту ініціативу. Мотиви й потреби, які звичай добре слугують людині, в екстраординарній ситуації можуть зробити ведмежу послугу. Особливо якщо вони викликаються, посилюються або провокуються ситуацією, важливості якої людина не усвідомлює. Російською пропагандою був створений цілий паралельний світ. Агресивний та ворожий, який призначав ворогів, визначав небезпеки та навіював обивателям думку про загрозу з Києва. Але питання не тільки у тих, хто вірить в “автобуси, повні бандерівців”. Не вони стали підґрунтям для зла.
В останні місяці майдану на вулицях півдня та сходу країни з’явилася “самооборона”, що спонсорувалася владою. Її завданням було вчиняти напади на проукраїнських активістів. Більшість жителів цих регіонів сприйняла насильство доволі індиферентно. Який разючий контраст із Києвом, де на Майдан Незалежності вийшли мільйони людей відразу після жорстокого побиття студентів!
“Я аполітична людина,” — можна було почути тоді у відповідь на спроби поговорити про побитих дітей, перші викрадання і вбивства активістів. Захоплення територій, окупація, тортури та вбивства полонених, репресії — все це було потім. Але перший крок до зла був зроблений тоді, коли люди проігнорували важливий факт: ті, хто закликав їх згуртуватися навколо влади, одночасно вимагали “задавити танками Майдан”.
Війна та іноземне вторгнення були спровоковані не майданом, і навіть не тими, хто все життя боровся за відродження Радянського Союзу, а байдужістю мільйонів, що покірно стояли на провладних мітингах “за трудодні”. Там, де більшість байдуже сприймає, що в одних є влада безкарно маргіналізувати та грабувати цілі регіони, рано чи пізно з’являться інші, які кинуться вигризати собі владу “грабувати награбоване”.
Референдуми були потрібні не тільки для того, щоб позначити “волю народів Донбасу та Криму”, а й для того, щоб створити спільноту — більшість, об’єднану між собою єдиним злочином. За створенням сепаратистських анклавів йшли репресії й вигнання “незадоволених”. І в цей момент розуміння, що “імперське щастя” будуватиметься на стражданнях і втратах власних родичів, друзів і сусідів, вже не обходило “нових росіян”. Люди, що долучилися до новостворених “республіканських збройних сил”, отримали право на безкарний грабіж і застосування насильства. Ті ж, хто підкорився колективному божевіллю, кинулися писати доноси на своїх колишніх сусідів. Всі вони отримали владу і право на безкарне заподіяння зла — як морального, так і фізичного —певній групі “зайвих”.
Ми почали нашу розмову з епіграфа, що містить характеристику, яку кореспондентка журналу “The New Yorker” Арендт Ханна дала Адольфу Ейхману, спостерігаючи за ним під час судового засідання в Єрусалимі. Оберштурмбанфюрер СС в роки Другої світової війни відповідав за “остаточне вирішення єврейського питання”. Тому його поведінка в середовищі людей, яких він все своє “професійне життя” намагався знищити, є дуже показовою.
“Архітектор Голокосту”, як відзначає Арент, демонстрував повну відсутність у нього будь-яких слідів антисемітизму або психологічної ущербності особистості. Ейхман наполягав, що він просто робив кар’єру в тій нацистській системі, яка склалася. Книга Ханни Арендт “Банальність зла” — це докладне, з безліччю випадків і прикладів, міркування про політичні й моральні причини байдужості німців до того зла, яке творилося в ім’я Німеччини, “коли люди відмовляються чути голос совісті й дивитися в обличчя реальності”. “Проблема з Ейхманом, — писала Арент, — полягала саме в тому, що таких, як він, було багато, і багато хто з них не був ані збоченцями, ані садистами. Вони були і є жахливими й жахливо нормальними одночасно”.
Німецьке вісімдесятимільйонне суспільство було захищене від реальності фактів тими ж самими засобами, тим же самообманом, брехнею і дурістю, які стали суттю менталітету Ейхмана. Журналістка згадує, що коли під час перехресних допитів судді намагалися достукатися до совісті колишнього есесівця, вони щоразу натикалися на своєрідний “псевдопатріотичний підйом”. “Недивно, що вони спочатку розгубилися, а потім розлютилися, коли зрозуміли, що в розпорядженні обвинуваченого є набір найрізноманітніших кліше на кожен момент його життя і на кожен вид його діяльності”. Знайома картина? Люди, які на логіку відповідають сталими фразами?
Набори пропагандистських штампів, якими спілкуються ті, хто не бажає давати моральну оцінку тому, що відбувається — це не віра в цінності “руського миру”. Це спосіб захисту, який дозволяє не бачити зла, не чути зла та не називати зло злом.
Деіндивідуація, дегуманізація і пасивність свідків, тобто “зло бездіяльності”, лежать в основі радянської системи зла. Але сама система — це законодавчо закріплена безкарність тих, у кого є влада чинити зло. Аби не допустити прийняття на себе моральної відповідальності за те, що відбувається в країні, звичайні, здебільшого хороші люди чинять так, що це виходить іноді за будь-які рамки моралі та етики. Філіп Зімбардо визначав сім кроків, які рухають суспільство до зла: необачно зроблений перший крок, відсторонення від власної особистості, анонімність, розмита особиста відповідальність, сліпе підпорядкування наказам, пасивне непротивлення злу через байдужість і бездіяльність, підпорядкування груповим нормам без роздумів над їхньою доцільністю.
Для того, щоб відповісти на питання — чому люди та групи, що поводять себе в одних обставинах абсолютно нормально, в інших змінюються до невпізнання, — треба зрозуміти, де у пострадянської системи сила. Вона — в людях, які не звикли нести особисту відповідальність за скоєні вчинки та прийняті рішення. Зімбардо радить змінити парадигму в сприйнятті природи зла. Перейти від медичної моделі, що займається окремою особистістю, до моделі суспільного здоров’я. Лікувати, на його думку, треба ситуативну і системну складові суспільної хвороби.
“Залякування — це хвороба. Насильство — це хвороба. Забобони — це хвороба. З часів інквізиції ми лікували ці хвороби на рівні окремої людини. І знаєте що? Не виходить”, — говорить він.
Межа між добром і злом — це рішення, яке приймає кожна конкретна людина. Її особисте рішення та особиста відповідальність.
Ось понад два роки в Україні йде війна саме на цьому кордоні. “Зелені чоловічки”, армія, якої “там нема”, поїздки на вільні території за довідками й пенсіями, так само як і пусті хитання в окуповані зони — все це небажання давати моральну оцінку тому, що відбувається з країною і нести відповідальність за свій вибір. Різниця між “непротивленням злу бездіяльності” і небажанням ставати частиною системи зла настільки ж величезна, як різниця між майданом і антимайданом, між захистом своєї Батьківщини й захопленням чужої. Система колективної безвідповідальності, яку ми отримали у спадок від СРСР, поступово руйнується тими, хто не хоче бути зігнаним в байдужу масу. Навіть заради особистого анонімного виживання. Межа тут одночасно є й ціннісною стіною, що береже людину від небезпеки стати частиною системного зла. Ця боротьба була історично обумовлена.
Система, яка ґрунтується на людині, що є байдужим спостерігачем, створює та утримує ситуацію, яка призводить до зла. І поки не народиться нова система, в центрі якої опиниться людина, що приймає відповідальні рішення — боротьба триватиме.
Текст: Лариса Волошина
