17 травня стартував VІІ Міжнародний фестиваль “Книжковий Арсенал”, де Юрій Андрухович з командою (Ольга Михайлюк, Марк Токар, Віктор Новожилов) представив мульмимедійну виставу “Безкінечна подорож, або Енеїда” з елементами лекції, концерту й банкету. Напередодні ми встигли розпитати Юрія Ігоровича про його улюблену молоду музику, популяризацію українського, актуальність “Енеїди” та новий роман.
Про українське піднесення
Я не очікував, що буде така хвиля всіляких інновацій у дизайні, наприклад, в одязі: творення дечого прив’язаного до традиційних етнічних коренів, але дуже сучасного за рішенням стилю. Я спостерігаю це в усьому: виник український стиль. З музичних відкриттів останніх років для мене номер один — гурт, якого насправді в ефірі немає, і особливо ці записи на слуху, але він мене страшенно вразив хорошим рівнем мислення та виконання. Це криворізький построковий гурт “Шепіт Нагваля”. Рекомендую колись їх запросити в “Останню Барикаду” 🙂
Якщо говорити про знані гурти, я б на перше місце поставив “Vivienne Mort“.
В літературі повернулась на свої провідні ролі поезія, знову збирає величезні аудиторії. Був період, коли проза лідирувала, а поезією начебто перестали цікавитися. Те, що поезія лідирує, це свідчення того, що романтизм, піднесення, ідеалістичні емоції ще домінують в суспільстві. Наприклад, начебто музичний київський фестиваль “Atlas Weekend“, мейнстрімовий насправді, відкриває паралельну літературну програму.
І те, що в багатьох містах виникли власні фестивалі: щось з’явилося в Тернополі, щось в Полтаві, щось у Черкасах, а щось у Луцьку — те, що речі такого з’являються в обласних центрах, а часом і в районних, — що прийнято називати провінцією.
Я би не сказав, що Київ перенасичений подіями. Київ поступово насичується. Того, що є, далеко недостатньо, – просто я знаю, як виглядає афіша дня у Відні, Берліні чи в тому ж Кракові. Це добра тенденція, але ще не досягнуто якогось піку. Тому є куди рости.
Про мультимедійну виставу «Безкінечна подорож, або Енеїда»
Є формальний привід — 175-річчя з дня публікації “Енеїди”, але тут цікава арифметика: 175 років з моменту, коли її вперше видали повністю (всі шість частин), а у 2018 виповниться 200 років з того моменту, коли її видали вперше взагалі (перші три частини). Тому можна говорити про справжній сезон “Енеїди” в Україні, який не обмежиться “Книжковим Арсеналом”. Це твір, який вимагає пильнішої уваги. Я думаю, що багато шкоди приносить шкільна програма: “Енеїда” обов’язкова до вивчення, і у дітей в пам’яті залишається “Ага, я це читав, по шкільній програмі треба було знати”. А насправді це текст, який треба перечитувати, повертатись до нього знову і знову.
Власне, коли ми з друзями отримали пропозицію від “Книжкового Арсеналу” придумати щось особливе до цього ювілею, то почали працювати з радістю – бо ж Арсенал, звертаючись до мене, очевидно, розраховував, що я маю певний сентимент до “Енеїди”, і неодноразово виступав з якимись своїми текстами. Не те щоб я літературознавець, який досліджує Котляревського, а те, що в мене існує особистий нахил до цього твору й до стилю, який він породив.
Колись, багато-багато років тому, у 1985-му, я і двоє моїх друзів заснували поетичну групу “Бу-Ба-Бу”. І в цьому “Бу-Ба-Бу” був присутній бурлеск як прямий наслідок любові до “Енеїди” Котляревського. Стиль пародійно-висміюваний ми переймали з “Енеїди”. І я вже потім не міг, та й не хотів, розлучитися з цим. Все, що я робив пізніше, перекидало містки до нашого бубамізму і того, що породило цей бубабізм.
Про вісім з половиною історій
Я написав нову книжку. Сам вважаю її романом. А чи побачить вона світ цього року чи на початку наступного, це я поки що не можу відповісти. Ми з видавцем ще в пошуку оптимального рішення. Так само не знайшов ще назви для цього твору. Але якщо говорити про основний масив тексту, який я ще буду правити, то він фактично готовий, тобто крапку в ньому я поставив. Поки що не хотілося б залишати більш-менш прозорі натяки, але в кожному разі це роман, який складатиметься з окремих завершених історій. Таких історій вісім з половиною. Кожна з них, окрім того, мені уявляється фільмом. Більші з них я писав як кіносценарії, менші — як синопсис майбутнього сценарію. В ідеалі ці вісім з половиною історій мали б поставити вісім з половиною режисерів.
