В «Останній Барикаді» стартував цикл лекцій українського філософа Вахтанґа Кебуладзе «Імперія, релігія, література. Казус Росії», сюжет яких частково пов’язаний з його книжкою «Чарунки долі» (Видавництво Старого Лева, 2016). 12 вересня відбулась перша лекція під назвою «Постколоніальна критика російської імперської літератури». «Остання Барикада» законспектувала для вас найцікавіше.
Постколоніальні студії починаються з епохальної книжки американського філософа, історика й культуролога Едварда Саїда «Орієнталізм». Для нашого простору дуже важлива праця американської дослідниці польського походження Еви Томпсон «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм».
***
Нації є нараціями. Це твердження висуває Едвард Саїд.
За Бенедиктом Андерсеном, нація — це уявлена спільнота.
Нація — продукт суспільної уяви, тому що жоден представник певної нації не може знати всіх інших представників своєї нації особисто.
***
Література у формуванні нації відіграє важливу роль. Бо якщо нація — це нарація, а найпотужніший наратив — це національні літератури, то, зрештою, уявлення про власну націю та інші нації, які народжуються в цих нараціях, осідають в літературі. Відтак література є не лише задоволенням чи предметом літературознавчих досліджень. Вона також починає відігравати певну роль в нашому розумінні геополітики й міжнародних зв’язків.
***
Культура — не тільки дещо творче, креативне, конструктивне, а й те, що приховується за цим. Едвард Саїд називає цей позитивний елемент «аполлонівським» моментом культури, натякаючи на протиставлення, яке робить Фрідріх Ніцше у своїй праці «Народження трагедії та історії музики»: Аполлон (бог гармонії та світла) і Діоніс (бог життя і смерті).
Кожна культура розвивається на зіткненні «аполлонівського» (логічного, світлого) й «діонісійського» (ірраціонального, трагічного) начал.
***
Культура є полем змагання за владу. Тому всі імперські захоплення, політичні та військові операції супроводжуються наративами, які насамперед створюються в літературі.
***
Ева Томпсон вважає, що Російська імперія відрізняється від усіх інших імперій, а її література відрізняється від усіх інших імперських літератур.
Вона виділяє дві фундаментальні відмінності Російської імперії від інших:
1. Всі колонії Російської імперії знаходились і знаходяться в її геополітичному тілі (подібна ситуація була з Австро-Угорщиною*).
2. Росія часто колонізувала народи більш розвинуті, ніж вона сама.
***
Практично всі імперії у світовій історії мали відцентровий характер (панівний народ насаджував свій порядок як через насильство, так і шляхом культурної експансії). Такими були Британська, Іспанська, Французька імперії. Російська імперія навпаки має доцентровий характер і працює не через механізм експансії, а через «висмоктування».
Так Росія «висмоктала» християнство зі своєї майбутньої колонії. Росія не приносить нічого на колонізовані території, а «висмоктує» з них усе: культуру, релігію, ресурси (яскравий приклад — Сибір: тисячі кілометрів території без жодної інфраструктури, антропологічна пустка, з якої «висмоктують» ресурси).
***
Постколоніальним студіям бракує поняття цивілізації. Тут варто згадати філософів історії Освальда Шпенґлера («Присмерк Європи») й Арнольда Тойнбі («Дослідження історії»), які пропонують цивілізаційний підхід. З їхньої позиції, є певна узурпація з боку західного світу вважати свою цивілізацію єдиною, що неправильно. Ми маємо говорити про багато різних цивілізацій — несумірних, які живуть в різних хронотопах, в різних темпоральних вимірах.
Але ж варто брати до уваги, що саме поняття цивілізації походить від латинського слова «civitas» — місто вільних громадян, прообразом якого був поліс. Цікаво, що еллінську, батьківську цивілізацію Тойнбі розділяє на західно- та східнохристиянську, апендиксом якої є російська православна цивілізація. Якщо використовувати поняття цивілізації як метафору, то можна говорити про китайську цивілізацію, цивілізацію майя, африканські цивілізації. Але якщо уважно промислити, що означає це європейське поняття, то ми можемо говорити лише про одну цивілізацію — породження середньовічного міста, міста вільних громадян. До 1835 року, себто до остаточного розчинення у Російській імперії, таким містом був Київ — і ще близько сотні міст України. На противагу російським містам — тільки два з них були містами у значенні «civitas».
***
Коли ми говоримо про Росію, ми не можемо вживати поняття цивілізації, як це робить Тойнбі. Росія — це не цивілізація і не антицивілізація, Росія — це тінь цивілізації. Так чи інакше, Росія дотична до культурного простору, створеного в Західній Європі, але багато чого відтворює в тіньовий спосіб. Відтворює навіть розподіл влади, але це імітація. Ми добре знаємо, що в Росії ніколи не було незалежних гілок влади. Російська література також — явище, яке неможливо уявити без західного канону. Російська література ХІХ сторіччя народжується на тлі європейського роману.
***
На відміну від усіх творців імперських наративів Заходу, творці імперського наративу Росії завжди були загрожені й мусили підкреслювати своє вище становище щодо колонізованих народів. Ба більше, часто-густо представником імперського наративу ставав представник колонізованих націй. На літературному рівні відбувався такий механізм «висмоктування». Яскравий приклад — Микола Гоголь, творець образу України в літературі, який водночас написав «Тараса Бульбу», що зі своєю ненавистю до поляків та прихованою ненавистю до українців так органічно влився в російський імперський наратив.
Саме через підважене становище творців російського імперського наративу в них така потужна ксенофобія, яка пронизує не лише російську літературу, а й усю російську історичну свідомість.
***
Погоджусь зі своїм другом та колегою Володимиром Ярмоленком: сучасна російська геополітика не так геополітика, як зоополітика. Російські політтехнологи повертаються до уявлень кінця ХІХ сторіччя, коли всі політичні нації поставали як звірі, які виборюють свій життєвий простір. Вся сучасна риторика Росії розгортається в цьому ключі. Тут Росія постає не ведмедем, а п’явкою нечуваних розмірів, яка висмоктує все навколо себе, не даючи нічого на заміну.
***
У XX сторіччі починається створення філіалів російської порожнечі, своєрідних антропологічних вакуумів: Придністров’я у Молдові, Південна Осетія й Абхазія в Грузії, на жаль — Донбас та Крим в Україні. Передумовою для появи антропологічних вакуумів закладені ще після приходу більшовиків. Наприклад, Донбас — це територія, де українське населення було винищене голодомором, а потім заселена людьми, які не мали історичної пам’яті про злочини сталінізму. Тому їх так легко долучити до злочинів путінізму.
***
Ева Томпсон помітила, що у творах кавказького циклу Олександра Пушкіна й Михайла Лермонтова є одна особливість: представники кавказьких національностей не мають прямої мови, вони німі.
***
У романі Лева Толстого «Війна і мир» дуже багато подій відбувається на території України, де існував побут, мова, подекуди й релігія, відмінні від російських. Натомість у тексті зображений абсолютно гомогенний простір Російської імперії.
***
В романі Івана Тургенєва «Батьки й діти» батько Кірсанова йде у польський похід (ми розуміємо, що це криваве придушення повстання за незалежність Польщі). Герої сидять у меблях, придбаних (!) у польському поході. Зрозуміло, що це наслідок мародерства, але читаючи роман, таких дрібниць не помічаєш.
***
Навіть у «Темних алеях» Івана Буніна ця прихована ксенофобія виринає у несподіваних місцях. Наприклад, оповідання «Галя Ганская». Одеситка Галя, донька «полуполяка-полухохла», закохується у головного героя. Починається короткий, але бурхливий роман. Головний герой планує поїхати вирушити до Італії таємно від дівчини. Галя ж, дізнавшись про все, намагається відмовити коханого, але зазнавши невдачі, накладає на себе руки. І ось репліка невідомого співрозмовника головного героя про трагічну смерть молодої дівчини: «Вот сумасшедший народ эти проклятые поляки и польки!»
Корисна література:
1. Едвард Саїд «Орієнталізм» (Edward Wadie Said «Orientalism»)
2. Едвард Саїд «Культура й імперіалізм» (Edward Wadie Said «Culture and Imperialism»)
3. Ева Томпсон «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм» (Ewa Thompson «Imperial Knowledge. Russian Literature and Colonialism»).
4. Бенедикт Андерсон «Уявлені спільноти» (Benedict Richard O’Gorman Anderson «Imagined Communities»)
5. Освальд Шпенґлер «Присмерт Європи» (Oswald Arnold Gottfried Spengler «Der Untergang des Abendlandes»)
6. Арнольд Тойнбі «Дослідження історії» (Arnold Joseph Toynbee «A study of history»)
*детальніше про історичні паралелі двох імперій Вахтанґ Кебуладзе пише у своїй статті «Удавана нація» (часопис «Критика», число 5-6, 2016 р.)
