У День Соборності, 22 січня 2017 року, Олесь Доній прочитав лекцію “В “Останній Барикаді про “Останню Барикаду”. Ми записали найцікавіше. У першій частині конспекту публікуємо розповідь про перший арт-клуб “Остання Барикада”.

Можна згадати Олеся Гончара, Леся Подерв’янського, Леся Саніна, Леся Курбаса, Олеся Самчука, Олеся Ульяненка. Всі вони за паспортом Олександри. Я виріс у Києві в російськомовній родині, і у нас були виключно російські книжки вдома. І однією з них була книжка Олександра Гончара “Знаменоносцы”. Я в школі його вивчав. Так дізнався, що Олександр і Олесь — синоніми. Хоча коли пішов у паспортний стіл з російсько-українським словником, мені відмовили. Чому я це розповідаю і яке відношення це має до “Останньої Барикади”? Найбезпосередніше. Бо що таке “Остання Барикада”? Хтось скаже, що це ресторан Дмитра Борисова — і буде правий. Хтось скаже, що це перші україномовні клуби в Києві та Харкові — і теж буде правий. А хтось скаже, що це мистецьке об’єднання, яке зорганізувало близько трьохсот музичних фестивалів та акцій по всій Україні — і будуть праві. Хтось скаже, що це музичні диски — найбільша антологія повстанської патріотичної пісні — і будуть праві. А хтось скаже, що це найбільша антологія майданівської пісні — і будуть праві. Хтось скаже, що це телевізійна програма про культуру — і будуть праві. Перформанси, книжки, акції — і все це “Остання Барикада”. А що ж таке “Остання Барикада”?

Ідея створення “Останньої Барикади” зародилась у мене в 1991 році, коли я вперше потрапив до Сполучених Штатів Америки.

Це була перша країна, яку я побачив після совка. Виявилось, що виїхав я нелегально, бо не мав виїзної візи, але ж хто знав. Там я потрапив у клуби, яких доти не бачив. Так виникла ідея створення міського середовища. Нас вчили на той момент (чи ми просто звикали до цього), що українське більш таке патріархальне. В мене вдома розмовляли російською, в школі — російською, у дворі — російською. В університет Шевченка я вступив, щоб вивчати українську, але там на той момент теж викладали російською. Мені здалась доброю ідея створити у кожному обласному центрі по арт-клубу під назвою “Остання Барикада”, які поєднували би, з одного боку, міське середовище (так, як ми виростали в місті: бетон, цегла) з ідеологією… наступу.

Чому ці дві речі треба було поєднати? На той момент українське ототожнювалося з селом, навіть наприкінці 90-их і на початку 2000-х, коли вдалося нарешті зорганізувати перший арт-клуб “Остання Барикада”, перші ресторани в Києві з українською семантикою стосувалися чогось рустикального: “Козачок”, “Хуторок”, “Хуторець” і таке інше. Я з повагою ставлюсь до традиційної сільської культури, але я хотів ствердити, що місто — це теж Україна. Нам треба боротися за місто, за урбаністичну культуру. А другий елемент, який входив у ідеологію “Останньої Барикади”, — наступальний, тому що українці постійно плачуться. Зараз вже ні, після прямої агресії Росії вже ні, а на той момент було так. То Берестечко, то Крути і так далі. Тому ми в “Останню Барикаду” вносили елемент української перемоги. Тож Студенська Революція на граніті як перша перемога націонал-визвольного руху наприкінці 80-их і на початку 90-их була візуально представлена вперше в арт-клубі.

Ми творили той самий кулемет, але через культуру

Від ідеї до створення знадобилося 10 років. Перший україномовний клуб в Києві виник у 2001 році. Це взагалі абсурдно для держави, що перший клуб, де розмовляли виключно українською, виник аж у 2001 році — через 10 років після здобуття незалежності. З одного боку, я 10 років шукав кошти на цю ідею, але з іншого — окрім мене, тоді таких клубів у Києві ніхто не створював.

У Львові ще раніше була створена ще крутіша й атмосферніша структура. Лідер Студентського Братства, один з двох лідерів Студентської революції на граніті Маркіян Іванчишин створив “Дзиґу”, від якої так само відбруньковувалися різні проекти. Привертаю увагу вашу до цього, щоб ви зрозуміли, що це більше ніж ресторан, більше ніж арт-клуб, більше ніж якісь літературні акції. Це ідеологія українства, яку впроваджували лідери Студентської Революції, в яких забрали право займатися політикою. Тому ми робили те саме, ми творили той самий кулемет, але через культуру.

Влада злякалася студентської активності, при чому як комуністи, так і Народний Рух, і внесла зміни до законодавства, щоб ми не могли балотуватись у депутати, підняли віковий ценз з 21 до 25 років, і ми, популярні студентські ватажки, опинилися поза політикою. Тоді ж, на початку 90-х, Україна втратила свій шанс, тому що тоді Верховна Рада перетворилася на середовище олігархату. Номенклатура комуністична призначила вихідців із Компартії, комсомолу, КГБ бізнесменами. Цей великий бізнес фактично розподілив фінасові потоки і , врешті- решт, опанував політику. І нам не залишилося нічого, окрім української культури, де ми почали творити новації.

Все, що пов’язане з “Дзиґою” й “Останньою Барикадою”, — це новації. Я зараз переповідатиму вам кожну з них, і ви зрозумієте, що зараз це звучить як банальність, а колись в 90-х роках, все це було вперше. Наприклад, тоді ми вперше організували виступи поетів у ресторані. Кого це зараз здивує? В Києві з десяток ресторанів, де виступають поети. А тоді, окрім “Останньої Барикади”, їм не було де виступати. Ми перші це придумали. Ми вперше придумали поєднати літературу і музику. Перші музичні фестивалі, які мали літературну сцену, були фестивалі “Останньої Барикади”. Зараз це фішка усіх фестивалів України, а ми були першими.

Нам не залишилося нічого, окрім української культури

Взяли ми приміщення на Печерську. Перша “Остання Барикада”, з якої, до речі, у Дмитра Борисова взагалі з’явилась ідея зайнятись ресторанним бізнесом. Уявіть собі заколочені дошками хрест-навхрест двері, такий підпільний вхід. Назва на дверях “У нас розмовляють українською”, за що нас довбали у пресі. Ми не змушували відвідувачів розмовляти українською. Це були зобов’язання, які ми взяли перш за все на себе, наш персонал був україномовним.

Уявіть, яка це була новина для Києва: україномовний ресторан у 2001 році! Це був перший такий заклад. Це зараз таким нікого не здивуєш. А ми навіть офіціантів не могли знайти. Ми їх виписували з-поза меж Києва, бо в Києві україномовного офіціанта було годі шукати. Кожну страву ми робили оригінальною, тобто впритул до назв, які стосувалися літературних, з музичних творів, наших друзів, які творили літературу і музику. Страву з курки ми могли назвати “Мертвий Півень”, тому що так звався гурт наших друзів зі Львова. Був у нас комплексний обід “Слава нації — смерть ворогам!”. Були нормальні обіди, були й жартівливі. Великою популярність користувався комплексний обід “Последний русский”: там був хліб чорний московський, сіль кам’яна, водка дешева руська. Тому, хто його замовляв, приносили ще будьоновку. От користувався він попитом. Був, наприклад, коктейль “Геть Масола-Кравчука!” або “Спи маленький козачок”. Це з нашого минулого. Стосувалося все або політики, або творчості — музичної чи літературної.

Я розподілив дні тижня за специфікою. Кожного дня тижня була окрема зустріч. П’ятниця й субота — це жива музика. Тут ми нічого не вигадали, вже було кілька клубів у Києві, де були живі концерти. У нас була одна умова — це українська мова. Четвер був днем бардів. Для мене це було відкриттям певного середовища. Середа був літературним днем для презентацій книжок та журналів. Потім їх стало так багато, що в один день вони не вміщувались. А вівторок був днем політичним, за що потім “Останню Барикаду” закривали. Це була можливість виступати, як от на сьогоднішній лекції, громадським діячам та політикам — і це теж була новина. Лівим, правим, опозиції — будь-кому, але тільки українською мовою. Звісно, українська мова тоді була мовою опозиції, це ж часи Кучми.

Іноді потрібно, щоби хтось виставив умови. Ми ж не всі генії. Хтось мусив стати прикладом

Я просто брав свій записник і дзвонив. Першим виступав Віктор Ющенко. Ми були в досить суворих стосунках, бо я свого часу досить жорстко розкритикував його у своїх фейлетонах. І це попри те, що він пропонував мені обійняти посаду Міністра молоді й спорту. Потім виступав Кравчук, Мороз, Драч, Омельченко і так далі. Різноманітний перелік, і це була новина. Таким чином ми стали ворогами влади, хоча ми формально не були політичним клубом, ми були ідеологічним українським клубом.

Ми прорвали медійну блокаду. Основні медіа контролювались так само як і зараз, але на маленькі газетки уваги не звертали. Приходить Ющенко, якого не допускали до основних медіа, і приходить газетяр з Дніпровського чи Дарницького району. І вони стенограму зустрічі друкують багатотисячним накладом. Або з російськомовних столичних новин передруковували стенограму Мороза. Влада не могла зрозуміти, кого контролювати. Ми принципово нікому не платили за рекламу. Але ми робили такі оригінальні речі, про які неможливо було не писати. Ми хотіли бути першими. Про нас писали всі київські медіа, навіть московські “Известия”. “Остання Барикада” одразу стала популярним і прибутковим місцем, нас досі згадують.

Я хотів відкрити подібні заходи в кожному обласному центрі. Ще не склалось, але подивимось, що буде далі — життя ж триває. Я відкрив подібний клуб в Харкові на вулиці Сумській. Було ще важче і з публікою, і з персоналом. За півроку ми українізували музичний світ в Харкові. Яким чином? Дуже просто! Ми стали четвертим клубом у Харкові, і єдиним, де можна було виступати лише українською. Метраж майданчика був таким, як і в решти трьох — до ста метрів. Нагадаю, щоп’ятниці й щосуботи ми мали музичні програми. На той момент у Харкові було півтора гурти, які мали повністю україномовну програму: “Калєкция” зі 100% україномовною програмою і в когось було наполовину. Включилась елементарна економіка: щоб пограти на якісь базі чи в гаражі, гурт мав платити $10-20 за репетицію. Ми платили $100 за виступ. І все просто: стали поступово перекладати й навіть писати українською, щоб мати можливість виступати у нас.

Якщо з’являється патріотичний менеджмент, то умови, які виставляються, впливають на ліниве середовище, яке не думає про це. Ось розмовляли ми з Фаготом, корінним харків’янином: що змусило перейти “Танок на майдані Конго” на мову? Фестиваль “Червона Рута”! Щоб мати можливість виступати на цьому фестивалі, гурт робив пісні українською. А потім пішло в кайф.

Іноді потрібно, щоби хтось виставив умови. Ми ж не всі генії. Хтось мусив стати прикладом. Завжди дуже класно, коли є такі приклади. Ось “Остання Барикада” в багатьох речах стала прикладом. В деяких ділянках нас вже випередили наші наслідувачі, і це круто! Ми не хотіли натягувати на себе ковдру і кричати, що тільки ми цим займаємося – ні! Ми показували приклад: може бути український заклад, українська урбаністична культура – активна, якісна! Чи всі це сприймали? Ні. Чи був на нас тиск? Так.

Був такий випадок з одним олігархом. Рабінович, нині депутат, володів у той час деяким медійним бізнесом (“Исторические новости”), про нього навіть книжку написали, можливо, за його редакцією. Приходить від нього хлопець, якого я знаю, який працював у “Столичных новостях”) і каже:

—  Чи можна виступити у вас у вівторок, в день зустрічі з громадсько-політичними діячами? Ви ж відкриті для всіх? — Я кажу:

—  Нема проблем! Подивимось, який вівторок у вас вільний. — Через 20 секунд:

—  Але розумієте, одне питання: він би хотів виступати російською мовою.

—  Почекайте, —  кажу. — У нас є умови закладу: виступи українською. Ми нікого не цензуруємо, але ця умова не обговорюється.

—  Розумієте, — каже хлопець, — він так багато зробив для України, що має на це право.

— Почекайте, —  кажу. —  Має право у своїх закладах. У нас є така умова.

Після того він давав парочку аргументів. На один із них я просто не знайшовся, що сказати. Цей хлопець наполягав:

— Ну як же ви можете відмовити, він же олігарх!

Я не знав, що сказати. Тому я відмовив без жодного аргумента і просто сказав “Ні”.

Це до того, що якщо є позиція, то вона не гнеться. Позиція або є, або її нема. От “Остання Барикада” завжди була позицією. “Остання Барикада” починалась як арт-клуб у Києві чи Харкові, але в нас одразу були додаткові проекти. Це дуже просто. Я не є бізнесменом. Я не робив нічого заради прибутку, але в “Останньої Барикади” прибуток завжди був. І ми буквально з першого місяця почали щось випускати: книжки, диски. Наприклад, “Антологія альтернативної української поезії 80-90 років. Бібліотечка “Останньої Барикади”. 2001 рік. Тут багато відомих людей-восьмидесятників, як-от Юрій Позаяк, і багато тих, кого на той момент ще не знали ніде, окрім нашого середовища. Ми вже знали, що вони круті, але їх визнали років через 15-20. Такі люди, як Сергій Жадан, наприклад, з’являлися тут, в нашому середовищі або у смолоскипівському, і потім ставали відомими.

Ось так ми перші диски видавали, футболки і светри. Це теж була ідеологія, це теж було просуванням української ідеї. Ми брали і ті гасла, що вже існували до нас (наприклад, “Кохайтеся, бо ми того варті”), а дещо вигадували самі (“Поцілуй мене, бо я — українка). Потім я приїжджаю до Львова і бачу футболки з цими гаслами, що я придумав у 2001 році для арт-клубу “Остання Барикада”. То дуже легенька така українізація, як-от “Українізація через дефлорацію”. То дуже тендітний такий підхід. Ви можете давати щось із гумором, ви можете давати щось оригінальне з певними ідеями, символікою – і вони ідуть в життя. Я радію, що вони ширяться. Була у нас табличка “Тут розмовляють українською”, і зробили ми ще таку наліпку. Я вже бачив з десяток молодіжних організацій, які після нас це повторювали. Це не є моїм особистим брендом, як-от “Остання Барикада”, зареєстрована як торгова марка. Це прості гасла, які ми запускали. Будь ласка, друкуйте такі ж наліпочки, тільки самі дотримуйтеся того, що на них пишете.

Тоді ми зробили “Останню Барикаду” всеукраїнським явищем — як тачанка Махна. Закривають в одному місці — ми переїхали на інше.

“Остання Барикада” була просуванням ідеї, а потім створила середовище і стала впливати, в тому числі, і на мене. Середовище, яке ми створили, стало самодостатнім, і там почали нуртувати ідеї. Для того, щоб щось створити, мені потрібні дружні посиденьки за кавою чи пивом. В “Останій Барикаді” постійно тусили літератори й музиканти, з якими ми досі дружимо: Василь Шкляр, який тоді написав тільки детектив “Ключ”, а вже потім став знаним письменником, автором роману “Чорний Ворон”.

Тоді не всі навіть виступали, а просто намагались всмоктати це середовище. Або співачка Ейра нещодавно спитала: “А ти знаєш, коли ми познайомились? Так я ж в Барикаду ходила”. Або слемівський рух в Харкові почався з тусівки в Барикаді. Якщо ви почитаєте про французьких літераторів та художників та місця, де вони тусили, то дізнаєтесь, що середовище не менш важливе, аніж їхній продукт. Без цього середовища не було би змагальності, не було би конкуренції: де можуть похвалитися, підколоти, помірятися лінійками чи чим завгодно ще. От “Остання Барикада” була саме таким середовищем.

Я здивувався, дізнавшись, на якому рівні приймалось рішення про закриття клубу “Остання Барикада” в Києві. Я заходив до голови Печерської Адміністрації — а він каже “Ні, це наді мною”, заходив до Омельченка, який був міським головою — ні, це наді мною. Через кілька років я дізнався, що закриття відбувалося  на рівні Голови Адміністрації Президента. Отакою ми стали кісткою в горлі. Тоді ми зробили “Останню Барикаду” всеукраїнським явищем — як тачанка Махна. Закривають в одному місці — ми переїхали на інше.