(вступ до естетики мислення)

Як відомо, будь-яке мислення починається з усвідомлення того факту, що почати мислити неможливо. Ця не-можливість є наслідком того, що мислення як таке витіснене з нашої уяви іншими, цілком реальними, приступними й навіть приємними та корисними можливостями.

Уявімо людину, що прокинулась у вихідний день. Звісно, є такі, що здатні прожогом підхопитись й навіть попри погану погоду бігти на стадіон, аби зробити десять кіл. Але трапляються й такі, що неквапливо тягнуться до телевізійного пульта, смартфона та кавоварки. Можна й дотягнутись до якогось іншого ґаджета і ще годинку валятись на канапі “з книжкою”, хоча вираз цей стає дедалі більш метафоричним.

Читач, мабуть, здивується, коли ми скажемо, що зовсім не збираємось порівнювати стратегії початку вихідного дня й повчально стверджувати, що перший варіант це добре, а другий — приємно. Навпаки, ми наважимось стверджувати, що відносно мислення ці варіанти абсолютно рівноцінні, оскільки однаково не мають до мислення жодного стосунку. Адже і перший, і другий варіант — не більш як справа звички. А звичка замислюватись над звичним була висміяна незліченну кількість разів — як-от, приміром, у славнозвісній притчі про сороканіжку, яку спитали, чому вона починає свій рух саме з цієї, а не з іншої ноги. Адже вибір у неї величезний! Як відомо, спроба відрефлексувати власні дії паралізувала істоту, позбавивши здатності рухатись.

Окрім того, можна згадати славно- й не менш сумнозвісну історію зі свіфтового “Гулівера” про дві партії, котрі стали смертельними ворогами через те, що одні вважали за правильне розбивати яйце з гострого, а інші — з тупого кінця. Тож, якщо замислитись над усіма цими сюжетами, то неможливо не дійти висновку, що повсякчас і з будь-якого приводу замислюватись — то є справа марна й часом навіть вельми небезпечна.

Справа в тім, що “почати мислити” — в тому сенсі, як починають займатись спортом, говорити англійською, чи, приміром, пиячити — взагалі неможливо. Як ми покажемо надалі, мислення розмічує контур дійсного та можливого/неможливого, а відтак з суто логічної точки зору правильно сказати, що в дійсності мислення взагалі не існує.

В наведених вище ситуаціях вибір тієї чи іншої моделі поведінки ми відмовились вважати мисленням саме тому, що в них ми маємо справу з дією за звичкою, заздалегідь відомим шаблоном, коли про вибір не йдеться. Інакше кажучи, котрийсь із тих внутрішніх погано усвідомлюваних поштовхів, з яких складається наша підсвідомість, раптом взяв гору, змусивши людину змінити звичну поведінку. Так чи інакше, на першому етапі йдеться про реакцію нашого Я на ту чи іншу ситуацію.

Стандартні реакції ми називаємо звичками, вміннями, життєвими навичками, а людину, що майстерно володіє різними такими, зокрема й професійними, навичками ми вважаємо людиною цивілізованою. Але все це ми ще не називаємо мисленням, приберігаючи цей термін для чогось іншого, принципово нового.

Мислити значить вбачати можливості за межами очевидного.

Але діяти в конкретній ситуації й водночас жодним чином від неї не залежати можуть хіба що боги, та й навіть вони, здається, воліють радше з такими справами не зв’язуватись, бо щось їх давно не видно. Ми ж так чи інакше приречені мати справу із самими собою, тобто із тими-таки власними звичками, переконаннями, вподобаннями, досвідом, або, навпаки, його відсутністю.

Можна сказати, що для кожного з нас власне Я також є певною “ситуацією”, станом речей, котрий щомиті ми накладаємо на ту зовнішню ситуацію, в якій опиняємось. Відтак зрозуміло, чому різні люди в одній і тій самій ситуації поводяться геть по-різному.

Тоді ми кажемо, що один вирішив (тобто надумав) діяти так, а інший  інакше. Коли ж ми, навпаки, спостерігаємо, що велика кількість людей діє однаково, то можна припустити, що кожен з них нічого сам для себе не вирішував, а діють вони за накинутою кимсь ззовні схемою. Тож, коли ми щось думаємо, або — висловлюючись обережніше — думаємо, що думаємо, то варто поцікавитись, чи дійсно це наші думки, або ж чиїсь сторонні, і чи не потрапили вони бува до нашої свідомості якимось не надто законним чином.

Тут не зайве буде пригадати Канта, котрий обстоював думку, що буцімто наше Я, котре ми так цінуємо, взагалі не є якоюсь сутністю чи субстанцією, а лише формою, тобто такою собі валізою, до якої ми запаковуємо свій досвід та враження, аби завжди мати їх при собі й принагідно користуватись. Інакше кажучи, наше Я майже цілком складається з не-Я, із запозичених ззовні елементів, лише скомбінованих у той чи інший спосіб. Комусь така точка зору може здатись не лише дивною, ба навіть образливою. А як же тоді наша неповторна індивідуальність, зрештою – людська гідність?

Як не дивно, саме такий парадоксальний підхід уможливлює як збереження гідності так і реальну свободу та неупередженість суджень, оскільки вивільняє наше Я з тенет зовнішньої обумовленості причинно-наслідковими зв’язками. Зрештою, головним питанням виявляється не те, що ми думаємо, а чому ми думаємо саме так, а не інакше.

Відстороненість від поточної ситуації дозволяє нам піднятись до справжнього, неупередженого споглядання, а не “чіплятись” за власні інтереси та смаки, котрі до того ж можуть в будь-який момент змінитись. Усвідомлюючи походження та природну обмеженість власного досвіду ми навчаємось користуватись ним свідомо, а відтак стаємо значною мірою убезпечені від різних неконтрольованих впливів та маніпуляцій з боку інших.

Те саме найбільшим чином стосується мови. Ще б пак, адже ми намагаємось виразити свої, іноді дуже потаємні думки та емоції чужими, тобто не нами винайденими словами. То чи варто дивуватись, що тих слів нам часто бракує, ми хочемо висловити щось одне, а виходить геть інше? До певної міри втішає те, що не лише в нас, нещасних, але й в значно більш розумних людей, та що там — в усього людства впродовж всієї історії траплялися такі самі проблеми.

Тут постає питання, котре є дуже нагальним, ба навіть болючим, але котре важко сформулювати, а відтак обговорюють його досить нечасто. В найпростішому вигляді його можна увиразнити так: що означає вчитися, або дещо складніше — в який спосіб ми можемо перенести досвід інших людей, накопичений в інших ситуаціях в нашу неповторну ситуацію, яку ми маємо тут і тепер. Або якщо переформулювати це з огляду на висловлені вище міркування — яким чином ми можемо під’єднатися до накопичених в минулому масивів досвіду, адаптувавши його до нових умов. Тут ми стикаємось із роздвоєнням, на яке лише нещодавно наштовхнулися люди — а саме розрізнення знання й досвіду.

В простому варіанті те саме питання ставить кожен школяр своїм батькам, коли, приходячи зі школи, показує батькам складну задачу з тригонометрії, яку й самі батьки не можуть вирішити, й відверто питає: а навіщо це мені? Навіщо знати де Австралія, якщо є навігатор? Навіщо вчити напам’ять Шекспіра, якщо можна завантажити? В нас немає сумнівів, що читачеві ці питання здадуться кумедними, але в нас є сумніви, чи зможе читач на них доладно відповісти.

Оскільки загальновизнаної відповіді немає (а якщо хтось її знає — то щиросердно просимо нам повідомити), то пропонуємо свою “робочу” версію, відкриту для обговорення та критики. Справа в тім, що наше уявлення про власне Я несе в собі неточність, а відтак і загрозу. Ми звикли вважати, що існуємо в дійсності, хоча це, м’яко кажучи, дуже неточний вислів. Правильніше було б сказати, що оскільки кожна ситуацію прочинена в майбутнє, то ми існуємо на межі дійсного й можливого, тобто майбутнього. Можливо, майбутнє не надто відрізняється від теперішнього, й ми просто не помічаємо цих змін, або навіть не хочемо їх помічати. Але, як ми показали на початку, звичка дає нам змогу відтворювати те саме, що було в минулому, тоді як мислення є принциповою можливістю змін — тобто вибору варіантів майбутнього.

Отже, те, що ми називаємо мисленням, розкладене по лінійці часу виглядатиме як двонаправленість кожного з трьох модусів:
1. Минулого — пам’ять/забуття.
2. Теперішнього — помічене/непомітне (поза увагою).
3. Майбутнього — можливе/неможливе.

Всі ці структури центровані навколо нашого актуального Я, або як віднедавна полюбляють казати науковці — нашої ідентичності. В будь-якому разі нам все ж доведеться мати клопіт із самими собою, тобто із власною пам’яттю, увагою та уявою. Ми знаємо, що всі ці наші здібності вельми недосконалі, а отже й проблем нам віщують багато. Але про це вже наступним разом…

© Володимир Верлока
Київ, вересень 2016 р.