В «Останній Барикаді» стартував цикл лекцій філософа Вахтанґа Кебуладзе. Тема першої лекції співпала з назвою одного з опублікованих у книзі «Чарунки долі» есеїв – «Мінливі цінності та цінність мінливості». Ми уважно слухали, ставили питання та робили нотатки, якими хочемо поділитися.
***
Старі цінності знищуються, а нові тільки майорять на горизонті. Так відбувається знову і знову. Це одна з головних тем етики 20 століття. Важливим кроком до її розуміння є сприйняття двох діаметрально протилежних концептів етичного – етики Аристотеля (етика, побудована на цінності – цінності щастя, блага, тощо) та етики Канта (етики приписів та норм). Їх протистояння дає ключ до усвідомлення багатьох речей. Як і примарна можливість їх поєднання (вперше таку спробу знаходимо у Томаса Ренча в «Конституції моральності»).
***
Ми завжди отримуємо певний набір цінностей з минулого (через релігію, мистецтво, філософію врешті-решт), але справа в том, що вбираючи їх, застосовуючи їх до свого реального життя, ми тим чи іншим чином долучаємося до них, наповняємо їх власним сенсом та трансформуємо у нові (а відтак нищимо попередні) – щоб передати їх наступним поколінням.
Трагічна іронія – саме так, як ми руйнуємо цінності минулого, майбутнє покоління буде трансформувати/руйнувати ті цінності, що ми їм передали. І чим рішучіше ми переоцінюємо настанови попередників, тим радикальніше майбутнє заперечить наші власні настанови. Радикалізм завжди обертається проти самого себе.
Чудова метафора цього – у новелі «Рагнарьок» Борхеса: сон про старих богів, що повертаються. Філософи аплодують звільненню поганських богів від поневірянь, що їм завдали монотеїстичні релігії, але потім з насолодою вбивають і їх – аби звільнити простір для виникнення чогось нового.
Це постійний неперервний цикл: встановлення певної системи цінностей (зі знищенням попередньої) – знищення та встановлення нової системи цінностей -…
***
Зміну цінностей та розвиток культури також чудово ілюструє метафора Борхеса – про хлібороба та вершника.
Культуру створюють землероби («землеробство» латиною – культура), але вона завжди потребує на войовничих вершників (зазвичай, чужинців – Атілла, Чингізхан, Тімур), які вливають свіжу кров в занепалі культури і в руйнівному пориві очищують ґрунт для нового культурного творення.
***
Проблема західної цивілізації полягає в тому, в основі її світосприйняття – сліпа віра в начебто універсальні загальнолюдські цінності – цінність свободи, цінність життя. Вони приймаються за аксіому. Як і одна з засад «Нікомахової етики», згідно якої «кожен прагне до блага». Але в світі існують ті, для кого проголошені цінності життя і свободи не значать нічого. Більше того, їхня мета – не отримання блага для себе, а спричинення якомога більшої шкоди для іншого. Коли носії настільки різних настанов стикаються, порозуміння, діалог не є можливим.
Тут ніколи не буде win-win game, адже мета іншої сторони – не виграти, а програти менше, ніж інший. Саме так зараз поводить себе Росія, тому надія на деконструкцію фундаментального протиріччя є не лише хибною, але й небезпечною.
***
Поліцивілізаційний підхід Гантінгтона – застарілий та загрозливий. В світі на даний момент є лише одна цивілізація – західна. Саме вона породила цей термін і може описуватися ним. Інші форми буття не можна сприймати через оптику цивілізаційного підходу, бо вони абсолютно інші.
***
Цінності втілюються через соціальні інститути. Залежно від їхнього сприйняття також можна виділити дві непримиренні позиції: ліво-радикадів (вони трактуюсь соціальні інструменти саме як інструменти відчуження) та тих, хто сприймає соціальні інститути як інструменти «розвантаження» (про це багато писав Гелен). Насправді ж, сціальні інститути є одночасно і інструментом відчуження, і інститутом розвантаження. За допомогою них ми віддаємо частину власною свободи, аби звільнити власний екзистенційний простір для чогось іншого.
Ми весь час обираємо між «свободою» та «безпекою». Істина десь посередині, а нахил в один з боків приводить до руйнівних наслідків. Так, наприклад, частина жителів Сходу України симпатизувала Росії, покладаючись на обіцянки «безпеки». Коли ситуація загострилися, Москва не стала захищати їх і почала апелювати до їх права на «свободу» – тобто маніпулюючи цими двома поняттями, не дала нічого.
