Після дня бессарабського релаксу в Ізмаїлі рушаємо на пошуки нових вражень та цікавих історій. 30 хвилин на машині – і ми потрапляємо до села під назвою Криничне.

Саме тут проживає найбільша громада болгар в Україні.

Нам пощастило: нашим гідом стала Алла Плачкова, дружина Івана Плачкова, чий прадід був одним з перших колоністів, які в 19 столітті почали заселяти бессарабські степи.

Їдемо вулицями Криничного, кліпаємо очима, стримуємо захоплені зойки. Не полишає відчуття Греції. При чому Греції не реальної, а саме міфологічної – як дивокраю, в якому є все. Скільки сягає око – виблискують під сонцем стиглі виноградні грона. А ще – айва (мимоволі відчуваємо терпкий солодкуватий присмак в роті), хурма, ще зовсім молоді гранати, інжир та мигдаль. Десь на обрії – Ялпуг, одне з найбільших прісноводних озер Європи. Домівка для синіх раків та прихисток для місцевих пеліканів.

Теплі кольори сплітаються в бессарабський килим, по дорозі до відновленого місцевого храму говоримо про те, як все починалося.

Бессарабські болгари: історія переселення

Болгари-колоністи прибули на територію Криничного в 1813-ому році, а в 1826 вже було засновано селище на кілька тисяч людей. У кожного були власні причини рушити в путь.

Хтось шукав порятунку від тотальної ісламізації, хтось сподівався отримати численні привілеї, які уряд російської імперії надавав переселенцям.

Сподівання і перших, і других не були марними. Зусиллями Івана Інзова, генерала та намісника Бессарабської області, болгари та гагаузи отримати такі ж права, як і, наприклад, мігранти-німці. Їм забезпечували волю віросповідання, звільняли від податків та обов’язкової військової служби, давали непогані ділянки землі….

Тож 4000 болгар почали тут нове життя і протягом двох століть поспіль старанно займалися виноробством, вівчарством та вирощуванням цибулі арпажик. Тут і досі розмовляють староболгарською мовою та ретельно слідкують за дотриманням численних традицій.

До речі, того самого Інзова тут і досі сприймають радше як місцевого героя, а не державного функціонера. Переповідають  легенди про його життя та згадують, що коли він помер, то його труну біля 200 кілометрів від Одеси до Болграда місцеві несли на руках, а останній відрізок шляху – взагалі стоячи на колінах.

Незвичайні будинки

Роздивляємося місцеві будинки.

Майже кожен дах прикрашений чудернацькими металевими візерунками. Де-не-де виблискують сріблясті птахи-флюгери.  Ще один елемент, який можна побачити майже на будь-якому фасаді – стріли. Кажуть, що це – традиційний оберіг, який використовували ще за античних часів.

Будинки – величезні, на 3-4 вікна, з кількома окремими під’їздами. За формою вони нагадують літеру «г» – довгий коридор з кімнатами-купе та прибудова, яка зазвичай використовується для господарських потреб.

Цікавий момент: всі фасадні вікна зачинені. Справа в тому, що в цій частині будинку розташовуються величезні кімнати, які, з одного боку майже не використовуються, а з іншого – мають величезне ритуальне значення. Тут майже немає меблів. Однак саме тут збираються великі родини під час найбільш урочистих свят. І саме сюди ж виносять людину, коли вона помирає.

 

Це дещо незвичний, і, на перший погляд, нераціональний спосіб використання простору. І це та деталь, яка дає можливість хоча б трохи більше зрозуміти місцевих.

В кімнатах-спальнях зовсім немає вікон. Світло туди потрапляє крізь прозорі двері, які виходять у довгий просторий коридор.

У кожного будинку – величезні горища. Там висушують цибулю, у виробництві якої задіяна більшість родин. А між старовинними будинками й досі збереглись низькі підземні тунелі, які використовувалися як погреби для вина.

Нова історія старого храму

Тим часом ми під’їжджаємо до храму. На початку ХІХ століття тут було створено церкву на честь Георгія Побідоносця. В 30-их роках 20 століття румуни побудували на цьому місці храм Дмитра Басарбовського. А в 1986 році його зруйновали.

Наприкінці 90-их за підтримки місцевих меценатів (зокрема, й Івана Плачкова) почалися реставраційні роботи.

Ми потрапили до храму тоді, коли там відбувався обряд вінчання. Для нас це було радше естетичне, ніж релігійне переживання, однак досить потужне. Склепіння, заселене об’ємними янголами з крилами тропічних кольорів, акцентовані яскраві обличчя святих, тиша, музика, місцева пара і церемонія лише для них двох.

Намагалися ледве не дихати. Піднялися нагору, в майстерню художників, які працювали над розписом. Зупинилися біля розібраного вертепу: самотнього віслюка, майже вмурованого в стіну. Не полишало відчуття нереальності того, що відбувається.

Тріфон Зарєзан і курбан. Традиції та страви бессарабських болгар

Вертаючись назад, говорили про найбільш важливі місцеві свята та традиції. Тут зберігся здебільшого патріархальний устрій, а місцеві знають родовід одне одного до 6-7 коліна.

Величезне значення має інститут «крисників». Тут так називають родину, яка благословляє молодят на шлюб. Між цими родинами на все життя утворюються тісні зв’язки, підкріплені численними ритуалами.

Тут й досі всім селом святкують Трифон Зарєзан – день покровителя всіх виноградарів. Цього дня підрізають лозу, а вино ллється без упину. Святкують гучно, і обов’язково готують найважливішу ритуальну страву – курбан.

По-перше, кожна родина забиває – приносить в жертву – ягня, а кров’ю молодого ягняти малює хрестик на обличчях дітей. Звісно, це вважається оберегом. До речі, подібну процедуру роблять не лише на честь свят, але й, наприклад, коли хтось хворіє чи готується до якоїсь важливої події в житті і потребує схильності святих.

Потім цілого барана фарширують булгуром та запікають на вертелі. Ми їли таку страву минулого року – і, чесно, це й досі одне з найбільш яскравих гастрономічних вражень.

Взагалі, місцева кухня неймовірно смачна. Принаймні, таким було все, що ми куштували: від бринзи та стиглих томатів з виноградною олією до солодощів.

Перекочуємо на язику слова: каверма, гюзлеме, міліна, яхнія….  У кожного слова – свій смак та запах.

Каверма –  страва з баранини.  Існує у двох варіаціях: болгарській та суто бессарабській. Болгарська каверма – це тушкована в горщику баранина з травами. Бессарабський варіант цієї страви дещо складніший: він готується саме з реберець молодого ягняти, з тельбухами, вином, прянощами та «повидлом» з паприки.

Яхнія – тушкована птиця з цибулею, часником та солодким перцем.

Гюзлеме (ними ми частувалися після того, як зібрали кілька ящиків винограду та навіть почавили його ногами) – це така перепічка з тонкого тіста з начинкою з бринзи та пряних трав.

Міліна (вона ж баниця) – листовий пиріг з дуже тонкого тіста, який заливається яйцями та молоком і запікається. Перевірено: дуже смакує з бальзамічним оцтом, який виготовляють в цьому ж селі на виноробні «Колоніст».

До речі, саме про цю виноробню ми розповімо в наступній частині рубрики «Прибульці».

Був неймовірно концентрований, безкінечний день, який не вміщується ані в 1000 фото, ані в кілька статей. Заради таких і варто подорожувати. І селище Криничне та місцеву виноробню ми категорично радимо в якості пункту призначення.

Читати ще: Прибульці. Частина 1. Ізмаїл

Фото: Дар’я Мангубі

Текст: Марія Банько

Відповідальні за пригоди: Марія Жуковська, Марина Лавренчук, Ольга Сосюра