Тетяна Терен презентує проект “RECвізити. Антологія письменницьких голосів”.
Категорії
Автор: barykada
“Український експеримент” – перший альманах українського експериментального кіно. П’ять фільмів оповідають про стосунки між містом та людиною. Головними героями стали: Київ, Бровари, Піски, Лісабон та Лос-Анджелес. Усі короткометражки дебютували на міжнародному фестивалі кіно та урбаністики “86” у Славутичі. Стрічка “Цвєтаєвої та Маяковського” здобула гран-прі, “Перемир’я” — спеціальну відзнаку, а “Дивокрай” — приз глядацьких симпатій.
“Ти не додивишся до кінця” — слоган альманаху приваблює та інтригує, адже що можна не додивитись, коли вже бачив стільки арт-хаусу.
Останнім часом українське кіно все частіше приймає участь у фестивалях короткометражних фільмів: “KISFF” (Київський міжнародний фестиваль короткометражних фільмів), “Де Кіно”, “LSFF Wiz-Art” (Львівський фестиваль короткометражних фільмів), Фестиваль кіно та урбаністики “86”, “Відкрита ніч”.
“Мій досвід кіноглядача підказує, що експериментальному жанру зручніше себе проявити в короткому метрі“, — говорить El Parvulesco, режисер фільму “Рожева мапа”. Важко не погодитися.
***
“70 вулиць” — саме стільки їх було з радянськими назвами у Броварах, і саме стільки лишилось на табличках і досі. Картина не залишає глядачів байдужими. Тільки одні не можуть відірвати погляд, а інші закривають очі, або воліють не дивитись на екран, як видно на фото з допрем’єрного показу.
Фільм — це мерехтіння і спалахи, стробоскопічні ефекти та понад 2 000 фотографій. Задля фото- та відеозйомки знімальна група три дні їздила Броварами та фільмувала місто. Тема напрочуд популярна — декомунізація. Вона йде містами та селами, вулицями та проспектами, змінює назву вулиць, але не завжди змінює свідомість людей.
“Никто не забыт – ничто не забыто” мерехтить на екрані й наштовхує на думку, що в процесі декомунізації існують очевидні прогалини. Чи можна назвати роботу Макса Лижова повноцінним фільмом? “На цю тему вже було висловлено кілька зовсім різних думок. “70 вулиць” неодноразово називали відео-артом, тим часом їх продовжують показувати в кінотеатрах, а після великих екранів фільм, зрештою, опиниться в раю на Youtube, де, мабуть найбільше нагадуватиме музичне відео”, — говорить сам режисер.
***
“А що, в кращій якості фільм не можна показати?”, – часто з нерозумінням питають глядачі під час перегляду “Рожевої мапи“.
Картина El Parvulesco відзнята на цифрову камеру Canon EOS із застосуванням в роботі об’єктиву принципу камери-обскури. Все це нагадує імпресіонізм, тільки головним героєм є не природа, а місто Лісабон.
“Головною антитезою експериментального кіно стосовно ігрового та документального часто є зміщення акцентів з людини на предмети. Ідеологічно — це така сучасна реакція на кризу гуманізму, який, як ми знаємо з історії, не має внутрішнього імунітету ні від фашизму, ні бодай колоніалізму. Попри те, що в “Рожевій мапі” є персонаж, є історія, є навіть гра, головним його героєм, як ви влучно зазначили, є місто.
Власне місто-головний-герой і є тим предметом, який дозволяє поглянути на соціальну структуру ширше, ніж ми могли б це зробити за допомогою людей-героїв. Лісабон, який грає у фільмі роль частково самого себе, частково узагальненої столиці імперії, — дозволяє поглянути на історію та сучасність колоніальних змагань так, як ми не змогли б це зробити крізь призму приватного людського досвіду”, — коментує режисер. —Крім того, я був дуже вражений, коли дізнався про давній зв’язок Лісабону з Одіссеєм і, мандруючи містом, я розмірковував про те, як вів би себе цей античний герой, якби потрапив в добу пізнього капіталізму, коли навіть найчистіша і найромантичніша подорож перетворюється в пункт споживчого кошика”.
***
Альфред Хічкок сказав, що в ігровому кіно режисер стає Богом, а в документальному Бог — режисером. Тож чи можна вважати документальне кіно мистецтвом? Особливо, коли йдеться про фільмування без постановок, акторів та сценарію. Так знімали “Перемир’я” Валерія Пузика.
“Мене цікавила тиша, запах і дорога додому. Це такі асоціативні запитання, на які в кожного бійця були свої відповіді. Зрозуміло, що запах ми не змогли би передати. Для більшості “дорога додому” — це шлях з позиції у підвал, або до місця дислокації, де хлопці відпочивали. Тиша, казали, найстрашніша, вона наштовхує на думки, що буде після неї. Ось це очікування власне і стало головним мотивом фільму”.
Можна розбити фільм на три етапи зйомки. Персонаж ходить з прикріпленою камерою GoPro протягом дня, потім — фільмування Пісків та місцевих жителів, а на третьому етапі бійці самі знімають: себе, побратимів, якісь речі, важливі для них. Реалістичності надає дихання та серцебиття, випадкові голоси та коментарі за кадром.
Сильна стрічка про оголошене, але міфічне перемир’я, про тишу, яка лякає, і життя, яке продовжується у фронтовій зоні.
***
“Дивокрай” найбільш схожий на те, що ми звикли називати документальним кіно. Тому, мабуть, він і виборов приз глядацьких симпатій на фестивалі у Славутичі. Фільм розповідає про двох українських дівчат, які вирушили шукати кращої долі у США. Цілком нормальна ситуація, чи не так? Але за звичайними героїнями-українками можна роздивитись і життя емігрантів в США, і їхню ностальгію, і ставлення до свого походження. За 25 хвилин картини проходять будні героїні: репетиції у квітковому магазині, виступи для ветеранів, “циганочка” в кафе, гей-парад…
“Життя часто не потребує спецефектів. Головне — встановити контакт з людиною, і вона сама щедро поділиться з тобою своїм світом. Наше завдання полягає в тому, щоб встановити такий контакт і зрозуміти, що в світі нашого героя найбільш характерне і виразне — розібрати його життя на метафори. Ми ніколи не пропонуємо герою робити щось невластиве йому і випадати з автентики світу, в якому він живе. Ми не стільки створюємо реальність, скільки поетизуємо її.
При цьому, ми не відносимо себе до числа документальних шизиків, які шукають правду і намагаються переконати глядача, що камери на знімальному майданчику неначе й не було”, — говорять режисери Анатолій Ушаков і Наталя Машарова в інтерв’ю Moviegram (онлайн-журнал про кіно).
Текст: Оксана Семенік
Мистецько-гастрономічний простір «Остання барикада» розташований в історичному місці, серці Києва. Історія цієї місцевості унікальна – інтенсивністю і драматизмом подій, які тут відбувалися, і налічує понад 1000 років.
Назва Майдану мінялася 7 разів! І лише за останні 30 років тут відбулось три українські революції, які щоразу змінювали хід української історії.
Але все по порядку. За часів Київської Русі місцевість сьогоднішнього Майдану була заболочена, а Хрещатицьку балку (сучасний Хрещатик) вкривав непроглядний ліс. За князя Ярослава Мудрого тут проходила південна лінія оборонного валу із в’їздом до міста через Лядські ворота. І вже тоді, як твердять деякі історики, склалася своєрідна мережа вулиць, які променями піднімались до Верхнього княжого міста. Ці «промені» можна бачити і сьогодні.
Міські ворота до княжого Києва – Лядська брама – були зруйновані монголо-татарами під час штурму Києва 1240 року (рештки спалених Батиєм Лядських воріт знаходяться під «Останньою барикадою», а їх відбудовані фундаменти 18 ст. можна бачити у нашому Штабі).
Атака Батия на Лядські ворота. Колаж, створений художницею Іриною Гвоздик
Київ було спустошено, більшість населення винищено. Папський посол Плано де Карпіні, який відвідав місто 1246 р., писав, що в Києві налічувалося не більше ніж 200 будинків, а населення ледь сягало двох тисяч.
***
В 1730-х роках на місці сучасного Майдану – просто над сьогоднішньою «Останньою барикадою» – з’явилися перші дерев’яні, а з 1750-х років — кам’яні будинки. До 1871 року на Майдані був ринок, відбувалися циркові вистави і гуляння. Площа нинішнього Майдану сформувалася в 1830-х роках, вона отримала назву Хрещатицька – від назви вулиці, до якої вона безпосередньо прилягала.
Фотографія 1860 року
У 1851 році на Майдані було споруджено першу велику цегляну будівлю — будинок Дворянського зібрання (тепер на цьому місці знаходиться будинок профспілок України).
1876 році, після спорудження Міської Думи (Дума зруйнована у вересні 1941 року радянськими радіокерованими мінами), Майдан дістав назву Думської площі.
У 1850-х на Майдані з’явився і перший фонтан, який спочатку виконував не естетичну, а скоріше практичну функцію міського колодязя. То був навіть не фонтан, а басейн, до якого самопливом надходила вода з навколишніх джерел. У 1870-х під час зведення будинку Думи цей фонтан демонтували, і в 1908 р. на його місці постав вже новий чавунний фонтан.
Фотографія 1900-их років
*У сталінські часи водограй прикрасили бетонними фігурами. Дореволюційний фонтан дожив до 1977 р., коли на його місці спорудили 500-струменевий каскад «Дружба народів». Кияни розповідають, що у центрі потужного фонтану «купалися» мідні фігури жінок, що символізували п’ятнадцять радянських республік, але згодом ці статуї були демонтовані.
***
У 1913 році перед Думою урочисто відкрили монумент царському реформатору П.Столипіну, а вже у березні 1917-го після Лютневої революції пам’ятник був скинутий. 1919 р., під час окупації Києва російськими військами Муравйова, на столипінському п’єдесталі встановили гіпсове погруддя К.Маркса, яке після звільнення Києва від більшовиків того ж таки року зняли.
Після встановлення радянської влади в Україні площа була перейменована і називалася Радянська площа. До речі, фігуру архистратига Михаїла, охоронця Києва, яка з 1878 р. вінчала купол будівлі Міської Думи, в травні 1919-го демонтували більшовики і замість нього причепили червону зірку.
Мітинг киян 16 березня 1917 року, які після Лютневої революції вимагають знести пам’ятник Столипіну.
У 1935 році Думська площа перейменована в площу Калініна на честь комуністичного діяча Михайла Калініна.
Фотографія 1920-го року
***
Під час німецької окупації 1941-1943 рр. Майдан називається Duma Platz.
У 1941 році площа була практично повністю зруйнована радянськими військами, які, відступаючи перед приходом німців, застосували до Києва тактику випаленої землі. Внаслідок підриву будівель радянськими диверсійними групами вигоріло три чверті Хрещатика. За те, що частина будівель уціліла, ми повинні дякувати… окупантам, які знешкодили 10 тис. радянських мін і фугасів (лише в одному музеї Леніна було 3,5 тони динаміту).
Дивно, але вибухи на парному боці Хрещатика припинилися саме біля площі Калініна, сучасного Майдану. Проте невгамовні радянські підпільники 1 листопада 1941 р. все ж таки спалили історичний будинок Думи.
Фотографія 1943-го року: спалений Будином міської Думи
***
У 50-х- 70-х роках Майдан активно забудовувався. В 1961 було збудовано готель «Москва» (зараз «Україна»).
У 1976-78 роках площу було реконструйовано. Дворянські збори, які простояли 125 років, переживши і більшовицьку революцію, і ІІ Світову війну знесли, щоб побудувати Будинок профспілок.
На фото кінця 60-х історичний будинок Дворянського зібрання ще стоїть
З’явився монумент Жовтневій революції (демонтований 1991 року). Після реконструкції площа отримала назву Жовтневої революції, на честь Жовтневої революції 1917 р.
У 1990 році на площі відбувалося голодування студентів, яке у подальшому отримало назву Революція на граніті. У серпні 1991 року площа отримала сучасну назву на честь проголошення Україною державної незалежності.
*У статті використано матеріали з книжок: О. Паталеєва «Старий Київ», В. Ковалинського «Київські мініатюри», Д. Малакова «Київ 1939—1945», М. Рибакова «Хрещатик відомий і невідомий» та ін.
Текст: Мирослава Барчук