Автор: barykada

До Форуму видавців традиційно з’являється сила-силенна книжкових новинок. Нашу увагу привернув арт-бук “Скриня. Речі Сили“, що вийшов у “Видавництві Старого Лева”. І річ не лише у чудовій підбірці народних скарбів чи типографічних спецефектах (витинанні, тисненні золотом, друці на прозорій основі й не тільки). Його співавтор Ярина Винницька розповіла, як команда арт-платформи “Ковчег “Україна” рятує світ наших бабусь від глобалізаційного “потопу”, вдаючись до перформансів, додатків для смартфонів та оригінальних видавничих практик.

– “Скриня. Речі сили” — це книжка-музей чи книжка-мотивація?

– Мій будинок схожий на філіал музею Гончара, і я завжди кажу, що це — музей, у якому все можна рухати руками.

Я хочу, щоб “Скриня. Речі Сили” стала книжкою-натхненням. Натхненням ходити до музеїв, вивчати старовинні техніки вишивки (адже у нас їх понад сотню — тобто не хрестиком єдиним), співати давніх пісень, вишивати власними руками собі весільний рушник чи сорочку милому, вивчити старовинну колискову для своєї дитини.

Окрім паперового видання, ми створили інтерактивну анімовану версію. Це спосіб потрапити і до дитячих сердець, закохати їх у свою культуру.

– У скрині лежать не лише килими, вишиті сорочки та прикраси, а й кераміка і навіть релігійна атрибутика. Як відбирались речі для скрині? Що потрапило до неї, а що, навпаки, довелось відкласти?

– Ми уклали свою скриню з тих речей, які трапились нам на шляху і нас зачарували. При відборі матеріалу консультувалися з фахівцями Інституту колекціонерства у Львові. Вони були нашими провідниками у цьому таємничому світі й допомогли відібрати питомо українські речі світового рівня — те, що можна вважати золотою інвестицією України в скарбницю людства: гуцульську кераміку, найкращі зразки хатньої ікони — буковинську, гуцульську на склі, чернігівську, червоні полтавські рушники, плахти, решетилівські килими, борщівську і заставнівську сорочку.

Народна культура — це справді безмежний космос краси, і якщо покласти у “Скриню” всі шедеври українського народного мистецтва, то це буде не скриня, а дирижабль.

Ми змушені були викладати багато речей, якби прикро не було — корсетки, спідниці, перемітки, очіпки, кожушки, “чоботи черлені”. Тому потрібно робити “Скриня. Том 2”, “Скриня. Том 3”. Але якщо серйозно — маємо намір укласти ще дитячу скриньку, куди б увійшли маленькі, втім не менш унікальні речі — гуцульські сирні коники, які можна їсти і якими можна гратись, яворівська дерев’яна іграшка, лялька-мотанка, писанки…

– Відтак для усіх скарбів Ви побудували цілий ковчег?

– Проект “Ковчег “Україна” з’явився з болю — болю від того, як в Україні зневажається все українське. Як ми не любимо і не поважаємо себе, бо нічого про себе не знаємо. А неможливо полюбити те, чого не знаєш. Тому цей давньогрецький слоган “пізнай себе — і ти пізнаєш увесь світ” актуальний і для всієї нації. Ми маємо пізнати, щоб полюбити. Тому наш проект — це своєрідна загальнонаціональна психотерапія.

Мені здається, що над ним вже зараз працює вся Україна — це колекціонери, дизайнери, фотографи, співаки, видавці, айтішники. Втім, основний будівничий нашого корабля — ідеолог та інвестор проекту Дмитро Осипов. З його появою всі мрії почали ставати реальністю, всі ідеї перетворились на матерію. І ще — дизайнер Юлія Табенська. Мені здається, знайти свого дизайнера ще важче, аніж чоловіка своєї мрії. Я довго шукала — і таки знайшла. Наші з Юлею естетичні парадигми повністю сходяться, тому наш арт-бук — це плід любові та взаєморозуміння.

Плани у “Ковчега” грандіозні: зібрати все найкраще, оформити його в арт-буки, фотоальбоми, мультимедійні виставки й відправитись у навколосвітню подорож, щоб весь світ побачив нашу українську красу.

– Чи зрозуміє іноземець, який нічого не знає про Україну, те, що лежить у скрині?

Чим більше я пізнаю нашу етнічну культуру, тим більше бачу, настільки всі етнічні культури світу подібні. Ті ж архетипи, ті ж візерунки — африканські племена з намистом до пупа так нагадують старі фотографії з Покуття, гуцульські ліжники орнаментально майже ідентичні з мексиканськими килимами чи бісерними прикрасами індіанців, дерево життя на індійських сарі подібне до дерева Роду на полтавських рушниках.

Я переконана, що наш проект буде цікавий світові, бо ми демонструємо саму суть традиційної культури — її трансперсональний вимір. Бо ж, насправді, традиційні колядки на три ноти — це мантри, вишивки — це мандали, процес співу чи вишивання — це медитація. Всі ці речі — це спосіб увійти в особливий стан свідомості, туди, де дуже тихо й дуже затишно. Це спосіб потрапити до себе додому — у своє серце.

– Арт-бук — річ для справжніх поціновувачів чи всіх, хто цікавиться українською культурою?

– Ми від початку ставили собі за мету створити сучасний елітний продукт. Продукт, що поєднав би минуле і сучасне, село і місто. З українською народною культурою взагалі дуже важко працювати, бо вона зведена до дешевого кітчевого сувенірного продукту. Ми ж хотіли показати елітарність, неймовірну вишуканість цієї культури — сорочка на домотканому полотні з Борщівського району Тернопільщини, створена селянкою без освіти й освітлення, варта паризьких подіумів і обкладинок гламурних глянців. Невипадково одним з перших про нас написав жунал “Vogue”.

А ще наша книжка — це не тільки психотерапія, але й освітній проект. Я мрію, щоб в результаті пересічний українець зміг відрізняти буковинську ікону від гуцульської, полтавський рушник — від кролевецького. Зміг, як Стінг на концерті, присвяченому своєму рідному містечку, сказати: “I am fiersly proud of who I am”, — отак fiersly, люто, несамовито, яро бути гордими з того, хто ми є.

*Інтерактивна версія арт-буку від студії Nravo – для iOS та Android

Записала: Марина Лавренчук

6 вересня у Києві відбулася презентація нової книги Сергія Жадана «Тамплієри», а вже 7-ого читав тексти з цієї збірки в «Останній Барикаді». За кілька днів до того ми зустрілися біля Лядських воріт задля короткої розмови – про надію, сумніви, культурне життя у звільнених прифронтових містах та, звісно, барикади.

– Здається, що в текстах «Тамплієрів» порівняно з «Життям Марії» більше надії. Це відмітили майже всі, хто рецензував книгу. Що було джерелом цієї зміни настрою?

– Насправді, і в «Житті Марії» надії не бракувало. Вона була, але поряд з розпачом. Зараз фокус дещо змінився. Завдяки чому? Завдяки спілкуванню з людьми, нашими сучасниками та співвітчизниками.

Люди навколо роблять дива. Вони жертвують кар’єрою, здоров’ям, життям, аби врятувати країну. Коли бачиш це, розумієщ, що впадати у відчай – просто нечесно. Приходять віра та спокій. Це не той спокій, що є синонімом безтурботності, це той спокій, що мобілізує. Якщо ти хочеш, аби все було добре, маєш докласти зусиль. На панікувати, а просто братися до роботи. Так, просто братися до роботи.

– «Тамплієри» є певною метафорою середньовічного міфологізованого мислення. Тобі сказали воювати – йди на війну, керуючись сліпою вірою у те, що так треба, шукай істину навпомацки, і ще велике питання, чи її знайдеш. Перекладаючи цю метафору на реалії сьогодення, спитаю – чи залишає війна право на сумніви? В тому, що робиш ти та в тому, як діє влада, яка віддає тобі наказ?

– Критичне ставлення до всього, в першу чергу, до себе, є основою адекватного сприйняття дійсності. Так, сумніви потрібні. І критика, адже лише так можна поліпшити ситуацію. Врешті-решт, ми обирали владу не для того, аби не мати можливості критично висловлюватися стосовно тих дурниць та помилок, що вона робить. Але розмова має йти про продуктивну модель співпраці, за якої влада реагує на обґрунтовані закиди суспільства, а суспільство в свою чергу відчуває  відповідальність за владу, яку воно обрало.

– Іноді здається, що війна затискає нас в лещата між «неможливістю» та «необхідністю» діалогу. Особливо, коли йдеться про діалог з тим, хто ніби то відкидає наше право на існування. Чи є в таких умовах пошук контакту, дотичних точок раціональними чи взагалі етичними?

– Можливості для діалогу треба шукати завжди, але варто чітко розуміти власні цінності та переконання. Коли та маєш мужність їх відстоювати, варто починати говорити з опонентом, навіть не сподіваючись на те, що він відразу змінить власні переконання. Це може дати поштовх тим позитивним змінам, на які ми навіть не розрахували.

Ми нехтуємо можливістю діалогу. Більше того,  багатьма навіть думка про діалог вже сприймається як капітуляція. І це страшенно нерозумно. Знаєте, що огидно. Те, що в нас є така «партія тилових яструбів» – непримиренних. Зазвичай вони самі не воюють, а відповідальність за свою позицію фактично перекладають на тих людей, які насправді на лінії фронту – і на військових, і на цивільних. Але чого вартує така принциповість за рахунок чужої крові?

– Дотичне питання – чи можливе/потрібне спілкування з російськими інтелектуалами, які критично налаштовані по відношенню до власної влади?

– Так, але знову ж таки, лише якщо ми чітко розуміємо: вони виступають проти російського шовінізму та окупаційних дій власної влади. Ворог мого ворога хоча б ситуативно має бути моїм другом. Тут все цілком логічно.

– Здається, що більшість розмов з вами, навіть ось ця, що відбувається прямо зараз, весь час тікають від поезії до політики. Чи не сприймається вами ось оце постійне очікування на ваші висловлювання про актуальне, широке обговорення вашої громадянської позиції іншими – як тягар, який хочеться скинути?

– Ні, не думаю, що все так критично. В мене є певні переконання, і мені не важно ними поділитися. Не думаю, що вони якось дуже впливають на когось. Мені немає чого приховувати та чого соромитись, ті речі, які роблю, збігаються з тим, про що я говорю. Тож  в чому проблема?

Інше питання полягає в тому, що у нас людям культури нібито делегується забагато повноважень, які не збігаються ані з можливостями, ані з потребами самих митців. Наприклад, я не є політиком, не є політологом чи військовим експертом, тому є речі, які я ніколи не буду коментувати, бо це буде профанацією з мого боку. В той же час, відбуваються процеси, свідком або ж учасником яких я є. Чому б не висловити з приводу них свою точку зору?

– Питання про культуру маленьких та великих міст. Іноді здається, що всі найцікавіші події зосереджені у великих містах, інший простір країни- немов біле тло. Але чи не таке «біле тло» – найкращий простір для прояву суперечностей та розколів всередині суспільства?

– Культурні ініціативи в маленьких містах прийдуть із розвитком громадянського суспільства, в той же раз поява таких ініціатив є передумовою розвитку громадянського суспільства. Здається, що це замкнене коло, але це не так. Приклад – те, що зараз відбувається у звільнених прифронтових містах. Зараз туди інвестується багато цікавих ідей, приїздять люди, які хочуть і можуть робити цікаві проекти. До честі місцевих, вони все це підтримують. Це щось цілком нове. Раніше такого не було і бути не могло, бо всі подібні ініціативи просто придушувалися. І ось раптом виявляється, що там є безліч креативних людей, нові культурні, громадянські проекти цілком змінюють атмосферу міст.

Невесела іронія: варто було розпочатися страшній війні, аби ми згадали, що десь є такий Донбас, складний та суперечливий, але цілком придатний для реалізації прогресивних проектів. І що це не якийсь анклав, не відгороджене ровом з крокодилами гетто, а український регіон, в якому живе кілька мільйонів українців із різними поглядами та сподіваннями. І всі вони громадяни України. І варто якось комунікувати з ними. В силу трагедії зараз вся увага прикута до них – і у звільнених містах запускаються цікаві позитивні процеси. Питання, наскільки вони будуть системними. А в нас є ще Харківщина, є містечка Миколаївської, Запорізької, Херсонської областей. І туди не приїздять фонди, не роблять великих проектів, а варто було б, адже по суті проблеми цих регіонів такі самі.

– Якщо повернутися на декілька років, наприклад, до «Месопотамії». Ви ніколи не думали про те, що б сталося з героями цієї книги зараз, де і ким би вони були?

– Це цікаве питання, думав про це, але відносно до іншого твору – «Ворошиловграду». Більше того, мі з режисером Ярославом Лодигіним навіть готувати серіал за твором – там події мали відбуватися як раз в 20140ому році, і підвалі приміщення СБУ в захопленому місті. Там сидять полонені. Глядачам потрібно було б розібратися, хто з якого боку, чому так сталося. Поки в нас не склалося з проектом, але думаю, що позиції героїв би значно різнилися, і не всі буди б на боці України.

– Ми з вами зараз сидимо біля Лядських Воріт. Декілька століть тому десь поряд проходила остання лінія захисту міста від монгольської навали. Якщо повертатися до метафор – де зараз проходить «остання барикада» на захисті України, нашої ідентичності?

– Барикада, яка захищає нашу свободу на Сході. І це не метафора, це – реальність, в якій ми живемо. Блок-пости там –  це наша остання барикада. Інше питання – метафоричні барикади, що українці вибудовують між собою – недовіра, відчуження замість підтримки. Тут наша «остання барикада» приходить по межі, за якою ми вчимося будувати мости, а не руйнувати їх.

Записала: Банько Марія
Колаж: Ольга Гайдаш

(вступ до естетики мислення)

Як відомо, будь-яке мислення починається з усвідомлення того факту, що почати мислити неможливо. Ця не-можливість є наслідком того, що мислення як таке витіснене з нашої уяви іншими, цілком реальними, приступними й навіть приємними та корисними можливостями.

Уявімо людину, що прокинулась у вихідний день. Звісно, є такі, що здатні прожогом підхопитись й навіть попри погану погоду бігти на стадіон, аби зробити десять кіл. Але трапляються й такі, що неквапливо тягнуться до телевізійного пульта, смартфона та кавоварки. Можна й дотягнутись до якогось іншого ґаджета і ще годинку валятись на канапі “з книжкою”, хоча вираз цей стає дедалі більш метафоричним.

Читач, мабуть, здивується, коли ми скажемо, що зовсім не збираємось порівнювати стратегії початку вихідного дня й повчально стверджувати, що перший варіант це добре, а другий — приємно. Навпаки, ми наважимось стверджувати, що відносно мислення ці варіанти абсолютно рівноцінні, оскільки однаково не мають до мислення жодного стосунку. Адже і перший, і другий варіант — не більш як справа звички. А звичка замислюватись над звичним була висміяна незліченну кількість разів — як-от, приміром, у славнозвісній притчі про сороканіжку, яку спитали, чому вона починає свій рух саме з цієї, а не з іншої ноги. Адже вибір у неї величезний! Як відомо, спроба відрефлексувати власні дії паралізувала істоту, позбавивши здатності рухатись.

Окрім того, можна згадати славно- й не менш сумнозвісну історію зі свіфтового “Гулівера” про дві партії, котрі стали смертельними ворогами через те, що одні вважали за правильне розбивати яйце з гострого, а інші — з тупого кінця. Тож, якщо замислитись над усіма цими сюжетами, то неможливо не дійти висновку, що повсякчас і з будь-якого приводу замислюватись — то є справа марна й часом навіть вельми небезпечна.

Справа в тім, що “почати мислити” — в тому сенсі, як починають займатись спортом, говорити англійською, чи, приміром, пиячити — взагалі неможливо. Як ми покажемо надалі, мислення розмічує контур дійсного та можливого/неможливого, а відтак з суто логічної точки зору правильно сказати, що в дійсності мислення взагалі не існує.

В наведених вище ситуаціях вибір тієї чи іншої моделі поведінки ми відмовились вважати мисленням саме тому, що в них ми маємо справу з дією за звичкою, заздалегідь відомим шаблоном, коли про вибір не йдеться. Інакше кажучи, котрийсь із тих внутрішніх погано усвідомлюваних поштовхів, з яких складається наша підсвідомість, раптом взяв гору, змусивши людину змінити звичну поведінку. Так чи інакше, на першому етапі йдеться про реакцію нашого Я на ту чи іншу ситуацію.

Стандартні реакції ми називаємо звичками, вміннями, життєвими навичками, а людину, що майстерно володіє різними такими, зокрема й професійними, навичками ми вважаємо людиною цивілізованою. Але все це ми ще не називаємо мисленням, приберігаючи цей термін для чогось іншого, принципово нового.

Мислити значить вбачати можливості за межами очевидного.

Але діяти в конкретній ситуації й водночас жодним чином від неї не залежати можуть хіба що боги, та й навіть вони, здається, воліють радше з такими справами не зв’язуватись, бо щось їх давно не видно. Ми ж так чи інакше приречені мати справу із самими собою, тобто із тими-таки власними звичками, переконаннями, вподобаннями, досвідом, або, навпаки, його відсутністю.

Можна сказати, що для кожного з нас власне Я також є певною “ситуацією”, станом речей, котрий щомиті ми накладаємо на ту зовнішню ситуацію, в якій опиняємось. Відтак зрозуміло, чому різні люди в одній і тій самій ситуації поводяться геть по-різному.

Тоді ми кажемо, що один вирішив (тобто надумав) діяти так, а інший  інакше. Коли ж ми, навпаки, спостерігаємо, що велика кількість людей діє однаково, то можна припустити, що кожен з них нічого сам для себе не вирішував, а діють вони за накинутою кимсь ззовні схемою. Тож, коли ми щось думаємо, або — висловлюючись обережніше — думаємо, що думаємо, то варто поцікавитись, чи дійсно це наші думки, або ж чиїсь сторонні, і чи не потрапили вони бува до нашої свідомості якимось не надто законним чином.

Тут не зайве буде пригадати Канта, котрий обстоював думку, що буцімто наше Я, котре ми так цінуємо, взагалі не є якоюсь сутністю чи субстанцією, а лише формою, тобто такою собі валізою, до якої ми запаковуємо свій досвід та враження, аби завжди мати їх при собі й принагідно користуватись. Інакше кажучи, наше Я майже цілком складається з не-Я, із запозичених ззовні елементів, лише скомбінованих у той чи інший спосіб. Комусь така точка зору може здатись не лише дивною, ба навіть образливою. А як же тоді наша неповторна індивідуальність, зрештою – людська гідність?

Як не дивно, саме такий парадоксальний підхід уможливлює як збереження гідності так і реальну свободу та неупередженість суджень, оскільки вивільняє наше Я з тенет зовнішньої обумовленості причинно-наслідковими зв’язками. Зрештою, головним питанням виявляється не те, що ми думаємо, а чому ми думаємо саме так, а не інакше.

Відстороненість від поточної ситуації дозволяє нам піднятись до справжнього, неупередженого споглядання, а не “чіплятись” за власні інтереси та смаки, котрі до того ж можуть в будь-який момент змінитись. Усвідомлюючи походження та природну обмеженість власного досвіду ми навчаємось користуватись ним свідомо, а відтак стаємо значною мірою убезпечені від різних неконтрольованих впливів та маніпуляцій з боку інших.

Те саме найбільшим чином стосується мови. Ще б пак, адже ми намагаємось виразити свої, іноді дуже потаємні думки та емоції чужими, тобто не нами винайденими словами. То чи варто дивуватись, що тих слів нам часто бракує, ми хочемо висловити щось одне, а виходить геть інше? До певної міри втішає те, що не лише в нас, нещасних, але й в значно більш розумних людей, та що там — в усього людства впродовж всієї історії траплялися такі самі проблеми.

Тут постає питання, котре є дуже нагальним, ба навіть болючим, але котре важко сформулювати, а відтак обговорюють його досить нечасто. В найпростішому вигляді його можна увиразнити так: що означає вчитися, або дещо складніше — в який спосіб ми можемо перенести досвід інших людей, накопичений в інших ситуаціях в нашу неповторну ситуацію, яку ми маємо тут і тепер. Або якщо переформулювати це з огляду на висловлені вище міркування — яким чином ми можемо під’єднатися до накопичених в минулому масивів досвіду, адаптувавши його до нових умов. Тут ми стикаємось із роздвоєнням, на яке лише нещодавно наштовхнулися люди — а саме розрізнення знання й досвіду.

В простому варіанті те саме питання ставить кожен школяр своїм батькам, коли, приходячи зі школи, показує батькам складну задачу з тригонометрії, яку й самі батьки не можуть вирішити, й відверто питає: а навіщо це мені? Навіщо знати де Австралія, якщо є навігатор? Навіщо вчити напам’ять Шекспіра, якщо можна завантажити? В нас немає сумнівів, що читачеві ці питання здадуться кумедними, але в нас є сумніви, чи зможе читач на них доладно відповісти.

Оскільки загальновизнаної відповіді немає (а якщо хтось її знає — то щиросердно просимо нам повідомити), то пропонуємо свою “робочу” версію, відкриту для обговорення та критики. Справа в тім, що наше уявлення про власне Я несе в собі неточність, а відтак і загрозу. Ми звикли вважати, що існуємо в дійсності, хоча це, м’яко кажучи, дуже неточний вислів. Правильніше було б сказати, що оскільки кожна ситуацію прочинена в майбутнє, то ми існуємо на межі дійсного й можливого, тобто майбутнього. Можливо, майбутнє не надто відрізняється від теперішнього, й ми просто не помічаємо цих змін, або навіть не хочемо їх помічати. Але, як ми показали на початку, звичка дає нам змогу відтворювати те саме, що було в минулому, тоді як мислення є принциповою можливістю змін — тобто вибору варіантів майбутнього.

Отже, те, що ми називаємо мисленням, розкладене по лінійці часу виглядатиме як двонаправленість кожного з трьох модусів:
1. Минулого — пам’ять/забуття.
2. Теперішнього — помічене/непомітне (поза увагою).
3. Майбутнього — можливе/неможливе.

Всі ці структури центровані навколо нашого актуального Я, або як віднедавна полюбляють казати науковці — нашої ідентичності. В будь-якому разі нам все ж доведеться мати клопіт із самими собою, тобто із власною пам’яттю, увагою та уявою. Ми знаємо, що всі ці наші здібності вельми недосконалі, а отже й проблем нам віщують багато. Але про це вже наступним разом…

© Володимир Верлока
Київ, вересень 2016 р.

***

***

Трагічна іронія – саме так, як ми руйнуємо цінності минулого, майбутнє покоління буде трансформувати/руйнувати ті цінності, що ми їм передали. І чим рішучіше ми переоцінюємо настанови попередників, тим радикальніше майбутнє заперечить наші власні настанови. Радикалізм завжди обертається проти самого себе.

***

Культуру створюють землероби («землеробство» латиною – культура), але вона завжди потребує на войовничих вершників (зазвичай, чужинців – Атілла, Чингізхан, Тімур), які вливають свіжу кров в занепалі культури і в руйнівному пориві очищують ґрунт для нового культурного творення.

***

Проблема західної цивілізації полягає в тому, в основі її світосприйняття – сліпа віра в начебто універсальні загальнолюдські цінності – цінність свободи, цінність життя. Вони приймаються за аксіому. Як і одна з засад «Нікомахової етики», згідно якої «кожен прагне до блага». Але в світі існують ті, для кого проголошені цінності життя і свободи не значать нічого. Більше того, їхня мета – не отримання блага для себе, а спричинення якомога більшої шкоди для іншого. Коли носії настільки різних настанов стикаються, порозуміння, діалог не є можливим.

***

***

Ми весь час обираємо між «свободою» та «безпекою». Істина десь посередині, а нахил в один з боків приводить до руйнівних наслідків. Так, наприклад, частина жителів Сходу України симпатизувала Росії, покладаючись на обіцянки «безпеки». Коли ситуація загострилися, Москва не стала захищати їх і почала апелювати до їх права на «свободу» – тобто маніпулюючи цими двома поняттями, не дала нічого.