Автор: barykada

[vc_row][vc_column][vc_column_text]

Щойно у видавництві “Комора” вийшла нова книжка Оксани Забужко “Після третього дзвінка вхід до зали забороняється. Оповідання та повісті”. Серед маловідомих та знаних текстів письменниці на читачів чекає сюрприз — нещодавно написана повість. Публікуємо уривок з неї:

[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][vc_column_text]Вона мусить бути дуже самотня, та дівчинка, якщо навіть до Улянки полізла припитуватись. Родичатись на тій підставі, що «колись у мого тата з твоєю мамою був роман», — це взагалі якось не дуже нормально, подумала Ольга; ясно, що в цієї Ганки, хай вона там Гафія чи Агаф’я (та навіть якщо звичайна Ганна — все одно, ім’я крадене, вкрадене в неї!), має бути тяжкий невроз і розлад особистости: чоловікові Улянка встигла розповісти, що Одайник і з тої родини пішов кілька років тому, про його смерть там теж дізнались із запізненням, — начебто серцеве щось було, інфаркт чи інсульт… Ну звісно, в сімнадцять воно все звучить однаково, форкнула на це Ольга, — інфаркт, інсульт, вони, мабуть, у глибині душі вважають, що п’ятдесятилітнім і так пора на цвинтар! Їй чомусь неприємно було, що в Одайника могло бути «щось серцеве», — ніби це наділяло його серцем не тільки в медичному сенсі, а якимось чином переводило в розряд «своїх», усіх тих, хто після розстрілів на Майдані місяцями страждав від посттравматичного синдрому, посиленого воєнним шоком, і киян іще з рік упізнавали в інших містах по стишеній мові й реакції на різкі звуки — люди, наприклад, завмирали, коли в переповненому ресторані з брязкотом падала ложка, хтось місяцями не міг ковтати твердої їжі через клубок у горлі, комусь сипалося волосся чи ламались нігті, в жінок збивалися цикли, і свої власні фізіологічні зміни Ольга теж попервах брала за віддалені наслідки воєнного стресу й навіть деколи скромно ними хвастала, мовляв, із неї той рак, якого горе красить, — скинула от за місяць п’ять кіло без усякої дієти!.. На концертах їй дякували за громадянську позицію, вона чулась увесь час наелектризованою, «підключеною» до всенародного горя, і друзі радили їй берегти здоров’я й не брати все аж так до серця, бо з кардіологій і неврологій сповіщали про експоненційний стрибок, і що стаціонари не вміщають: супутній ефект усякої війни, на який зазвичай не звертається уваги, вони багато про це розмовляли з друзями… А потім бац — і, як на глум, з’ясовується, що в неї не громадянська позиція, а тупо клімакс, а від серця вмирає Одайник. Отак, тільки-но звикнеш до якоїсь думки — а вже треба від неї відмовлятись, і як це все витримати?.. Мартіні їй, ич. Інколи Ольга розуміла тих, хто тужив за СРСР: там принаймні ніколи нічого не мінялось. І нічого не треба було вибирати.
— На мартіні в нас оливки кінчились.
— Ну, хай буде з лимоном.
— Ти, може, маєш її фото? В смартфоні?
— Ганчине?
— Угу, — Ольга енергійно чавила дерев’яною кописткою м’яту в склянці, всьорбуючи запах ніздрями, як озон після грози. Виграє, вона обов’язково виграє цей поєдинок, вона вже в цьому не сумнівалась.
— Не знаю. Треба пошукати. Та ти її бачила.
— Я? Де? Коли? — Ольга обернулась до похнюпленої за столом Улянки, забувши впорядкувати обличчя. Сидить, як в гостях, мелькнуло їй, нема, щоб приєднатись і вдвох тут шарудіти; значить, іще дується.
— Вона на якомусь твоєму виступі була. В «Докері», чи що. Чи в «Останній Барикаді».
Ольга розуміла, що це вже ненавмисна демонстрація байдужости. Тим гостріше їй заболіло.
— По-твоєму, до мене так мало публіки приходить, що я всіх маю пам’ятати?.. І я ніколи не співала в «Останній Барикаді».
— Ну, не знаю… Ганка казала, там зал невеликий був. Їй, до речі, зайшло. Казала, що ти нормуль.
— Он як?
— Ага, — Улянка не вловила іронії. — Казала, що «Минає день, минає ніч» ні в кого з жінок не виходить, а в тебе нічого так вийшло. А твій джаз-кавер на «Dance me to the end of love» навіть крутіше звучить, ніж у Мадлен Пейру.
— Я його раніше од Мадлен Пейру заспівала, щоб ти знала, — Ольга перевела дух, відчуваючи, що червоніє од натхненної злости. — Ще в дев’яностих, це був мій хіт. І якби такі, як її батько, не розібрали країну на запчастини й не попродали москалям, які всі ефіри нам залили своєю попсою, а нас позаганяли під шконку, то мої альбоми досі теж могли б розходитися сотнями тисяч копій, навіть не сумнівайся!..
В Улянки на мить майнув був той знуджений, «чули-чули», вираз, за яким зазвичай ішло «ай, мам, дай спокій», і Ольга злякалась, чи не обрубала своїм поривом саме намацаний контакт, — але Улянка, видно, вперлась сьогодні попрактикуватися в досудовому розслідуванні:
— А вона каже не так. Вона каже, що її батько забашляв тобі за прослуховування в якихось крутих пациків, а тебе там забракували. Чи діапазон у тебе не той для великої сцени виявився, чи дихалка, щось таке. Словом, що не потягнула ти, сказали — не Біллі Голідей.
— Це вона тобі таке сказала?!
І тут Ольга згадала цю дівчинку. Згадала, за яким столиком у залі та сиділа, і як була вбрана — у зеленому, як троль, у дреках, і кольоровий дракон на голому плечі, татуха чи наліпка: щось таке й мало би притягувати Улянку, антитезою до тих вигламурених багацьких діток, які приїздили на заняття власними мерсами й серед яких вона чулась доволі самотньо. Хіпстерка була недоладно висока, плечиста й великорука, і взагалі якась нефоремна, ніби ще не обжилась гаразд у власному тілі або воно на ній не доукшталтувалось до кінця: Ольга не зразу завважила, що в неї досить правильні риси обличчя, і коли вона сидить тихо й не кривляється, то може виглядати ціл¬ком собі красунею, матеріал є, — але помітила її Ольга не через зовнішність (правда, профіль таки тенькнув їй чимсь забуто-щемним, і під час інструментальних програшів вона подумки просила зелену: повернись! повернись, покажи профіль!..), — а тому, що та за всяку ціну хотіла бути поміченою й щосили заважала їм, музикантам: голосно сміялась, розмовляла, чимсь брязкала, аж її друзі на неї цитькали, і Ользі так і лишилася з того виступу, тривожним післясмаком, непевність, чи дівчина була обкурена, чи, чого доброго, вмисне демонструвала їй, Ользі, свою зневагу — цю другу версію Ольга відкинула тільки тому, що так і до параної дійти недовго. Аж воно он, виявляється, що. Он як воно виходить.
Повернись. Повернись у профіль, хай я тебе побачу.
Знову той самий темний ліс насувався на неї, підбирався, ловлячи хащами за ноги, заплутуючи в чагарі. Зазіхаючи тепер уже на її дитину. Ну ні, оце вже ні. Дзуськи.

[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][vc_column_text]Оксана Забужко. Після третього дзвінка вхід до зали забороняється. Оповідання та повісті. — К.: КОМОРА, 2017. — 416 с.

Зібрання найяскравіших зразків малої прози за три десятиліття — від найуспішнішої української авторки. Читач знайде тут як визнані шедеври, перекладені багатьма мовами та поставлені на численних європейських сценах («Інопланетянка», «Дівчатка», «Казка про калинову сопілку»), так і маловідомі юнацькі спроби письменниці в різних прозових жанрах. Завершує книжку нова, щойно дописана повість, у якій драма непорозуміння між матір’ю й дочкою стає своєрідним підсумком історії цілого покоління — «покоління відкладеної війни».

Світлина Сергія Гудака

Для колажу використана світлина Павла Ботанова та

обкладинка книжки “Після третього дзвінка вхід до зали

забороняється” (дизайн обкладинки — Марина Фудашкіна)

[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row]

[vc_row][vc_column][vc_column_text]Вони придумували нові слова, влаштовували дотепні провокації, витрачали останні гроші на сафарі та устриць, змінювали світ. Без них ми були б зовсім іншими. Відомі українці без бронзи і пафосу — зі своїми суперсилами та маленькими слабкостями.
Відгадаєте, про кого мова?[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”5050″ backfullimage=”5051″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”4996″ backfullimage=”4997″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”5044″ backfullimage=”5045″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”4998″ backfullimage=”4999″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”5000″ backfullimage=”5001″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”5002″ backfullimage=”5003″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”5004″ backfullimage=”5005″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”5006″ backfullimage=”5007″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”5008″ frontcontent=”
” backfullimage=”5009″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”5010″ backfullimage=”5011″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”5012″ backfullimage=”5013″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”5014″ backfullimage=”5015″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”5016″ backfullimage=”5017″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”5018″ frontcontent=”
” backfullimage=”5019″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”5020″ backfullimage=”5021″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”5022″ backfullimage=”5023″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”5024″ backfullimage=”5025″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”5026″ backfullimage=”5027″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”5028″ backfullimage=”5029″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”5030″ backfullimage=”5031″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”5036″ backfullimage=”5037″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”5032″ backfullimage=”5033″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”5038″ backfullimage=”5039″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”5034″ backfullimage=”5035″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”5040″ backfullimage=”5041″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][vc_column width=”1/2″][cq_vc_flipbox frontfullimage=”5042″ backfullimage=”5043″ backcontentcolor=”#ffffff” backbuttonbg=”#2870ff” flipdirection=”rightleft” cardshape=”square” cardstyle=”customized” cardborder=”solid” bordercolor=”#e80036″ elementheight=”400px”][/vc_column][/vc_row]

Історія навколо нас. Між фортифікаційною лінією Ярослава Мудрого з Лядськими Воротами та сучасним Майданом Незалежності — ціле тисячоліття. Сотні барикад, сотні подій, які, крок за кроком, наблизили нас до сучасного стану речей. До права самостійно приймати рішення й брати відповідальність. До незалежної України, врешті-решт.

Три революції, після першої з яких з’явився той самий Акт проголошення незалежності України. Сотні акцій та громадських ініціатив. В “Останній Барикаді”, на Майдані Незалежності, зберігаємо колекцію артефактів модерної історії України — тих подій, що відбувалися з нами і змінили не лише нас, а й наше майбутнє.

Щодня наші провідники влаштовують екскурсії для сотень гостей “Останньої Барикади” — нашим співвітчизникам і туристам з різних куточків світу. Зараз хочемо розповісти детальніше про те, що складає музей трьох модерних українських революцій ОБ.

[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][vc_column_text]

Останні Барикади в історії

Рештки фундаменту Печерських воріт XVIII сторіччя, збудованих на місці легендарних Лядських воріт Ярослава Мудрого, найпершої з відомих останніх барикад киян, зруйнованої 1240 року татаро-монгольськими військами хана Батия.

Під час побудови фортифікаційної лінії у XVII сторіччі російські архітектори визнали ефективність та доцільність топографічного розташування оборонних споруд Київської Русі і визнали за необхідне відновити їх та досипати. Так точно на місці зруйнованих Лядських воріт спорудили Печерські — також дерев’яні. Приблизно в 1750-х роках браму виклали з цегли, а у 1830-х розібрали через реконструкцію центральної частини Києва. Зберігся лише фундамент, над яким у 2001-2004 роках звели символічний пам’ятник південним воротам стародавнього міста. Охороняє Лядські ворота Архангел Михаїл, захисник Києва роботи Анатолія Куща.[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][vc_gallery type=”flexslider_slide” interval=”3″ images=”4942,4944,4951,4945,4943″ img_size=”960×640″][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][vc_column_text]Фрагмент Берлінського муру (нім. befestigte Staatsgrenze – “укріплений кордон” або antifaschistischer Schutzwall – “антифашистський оборонний вал”, як його називали в НДР) — символу Холодної війни, зведеного за наказом СРСР у 1961 році, щоб відділити підконтрольну СРСР східну частину Берліна від західної, яку контролювали США. Незважаючи на сувору заборону радянської влади перетинати Берлінський мур, в західну частину Берліна втекло майже двісті тисяч людей. Багато втікачів підірвалися на мінному полі всередині муру або було вбито прикордонними снайперами НДР. Тож демонтаж Берлінського муру в червні-листопаді 1990 року мав історичне значення для всього світу.

[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][vc_column_text]

Студентська революція на Граніті

2-17 жовтня 1990 року

Акція ненасильницької громадської непокори, організована студентами. Протестувальники вимагали не допустити нового союзного договору, націоналізації майна Компартії України та перевиборів до Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі, а “Студенське Братство Львівщини”, одна з найактивніших організацій-учасників акції, додала до вимог також відставку голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола й повернення до України українських солдатів та проходження військової служби винятково на території України.

Однак акція переросла у справжню мирну революцію, яка вперше в історії СРСР завершилась успішно.

А з серпня 1991 року центральна площа Києва (яка на той час змінила багато назв: Хрещатицька, Думська, Радянська, площа Калініна, майдан ім. 19-го вересня, площа Жовтневої революції) не без допомоги Студентської революції на граніті отримала нове ім’я — Майдан Незалежності.

Артефакти Студентської революції на граніті в “Останній Барикаді”:

◊ Жовто-блакитний реглан одного з лідерів Студентської революції на граніті Олеся Донія, в якому він вийшов на Майдан у 1990 році.

◊ Стрічка голодувальника Студентської Революції на  Граніті 1990 року, в якій Народна артистка України Ніла Крюкова приєдналась до акції голодування, організованої студентами.

◊ Газетні статті про Студентську Революцію на Граніті 1990 року.

◊ Копія аркуша з правками народного депутата Сергія Головатого до історичного документа – Акту проголошення незалежності України 23 серпня 1991 року. Таких копій Сергій Головатий зробив у серпні 1991 року всього чотири. Одна зберігається у Президента Леоніда Кравчука, друга і третя – в архівах батьків української Незалежності Ігоря Юхновського і Левка Лук’яненка, четверта – в “Останній Барикаді”.

◊ Символіка Громадського комітету опору “За правду!”, який брав активну участь під час всеукраїнської кампанії “Україна без Кучми” (2000-2001 рр.)

◊ Сертифікат на 5 гривень з підписом Віктора Пинзеника, лідера партії “Реформи і Порядок”. За ініціативою ПРП такі сертифікати продавалися у 2000 році для збору грошей на демонтаж комуністичних символів на будівлі Верховної Ради (встановлення тризуба замість радянського герба на фронтоні). Люди, які придбали такі сертифікати, зберігають їх як пам’ять про власний внесок в утвердження української державної революції.[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][vc_column_text]

Помаранчева революція

22 листопада 2004 року – 23 січня 2005 року

Певно, найяскравіша революція новітнього часу 🙂 — одна з “кольорових революцій”, які призвели до змін правлячих еліт у багатьох країнах світу. Масові фальсифікації виборів Президента України 2004 року на користь Віктора Януковича викликали потужні мирні протести по всій країні на підтримку Віктора Ющенка. На Майдані Незалежності зібралося близько 500 000 людей. Це була наймасовіша маніфестація з часів Української маніфестації в Києві 19 березня 1917 року на підтримку Української революції (яка довела, як написав Михайло Грушевський, що “українство — се не фікція в головах гуртка романтиків чи маніяків-інтелігентів, а жива сила, яка має силу над масами, їх рушає й підіймає”).

Протестувальники досягли мети — перевибори Президента України відбулися, і за результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу здобув Віктор Ющенко.

Артефакти Помаранчевої революції в “Останній Барикаді:

◊ Помаранчевий шарф, зв’язаний людьми в різних куточках України у 2004 — символ єдності і неподільності України. Шарф передали на сцену Майдану як символ єдності і неподільності країни.

◊ Помаранчева краватка Віктора Ющенка, яку він носив під час Помаранчевої революції.

◊ Книжка про історію Помаранчевої революції.

◊ Символіка учасників Помаранчевої революції: сумка, хустинка, значки (передані громадською діячкою Оленою Ганцяк-Касків), стрічка та іграшка для новорічної ялинки (передані літературним критиком Євгенієм Стасіневичем).

◊ Футболка фотографа та журналіста Олександра Заклецького з логотипом недержавної громадянської організації “Пора”, активної учасниці Помаранчевої революції та подій, що їй передували.

◊ Світлини з Помаранчевої революції фотографа Юрія Косіна.

[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][vc_column_text]

Революція Гідності

21 листопада 2013 року – 22 лютого 2014 року

Революція Гідності (або Євромайдан, або Майдан у Києві) так само, як і Революція на граніті, почалася з протестування студентів — через відмову Президента України Віктора Януковича від курсу на Євроінтеграцію та зловживання владою. Студентів підтримали тисячі людей, невдоволених політикою діючого президента, і жорстка силова реакція влади тільки посилила протести. Найбільшу кількість людей зібрав “Марш мільйона” 8 грудня 2013 року — за різними оцінками, в ньому взяло участь від 500 000 до 1 000 000 чоловік. Загалом в різні дні підтримати Революцію Гідності на Майдан Незалежності вийшло близько десяти мільйонів людей.

Артефакти Революції Гідності в “Останній Барикаді:

◊ Термос українського журналіста та блогера Мустафи Найема, з яким він вийшов на Майдан Незалежності в річницю Помаранчевої революції.

◊ Дзвонарські рукавиці 24-річного Івана Сидора, аспіранта Київської богословської академії, який у ніч з 10 на 11 грудня 2013 року, коли спецпідрозділи Беркуту штурмували Майдан, до ранку бив у дзвони, закликаючи Київ прокинутись і вистояти. Востаннє такий набат бив 800 років тому, під час захоплення столиці ханом Батиєм.

◊ Рукавиці Тараса Чорновола, в яких він будував перші барикади на Майдані.

◊ Автограф всесвітньовідомого філософа Бернара Анрі Леві, який підтримав Революцію Гідності 2013-2014 років і не раз виступав зі сцени Майдану.

◊ Каска фотографа та журналіста Олександра Заклецького, учасника Помаранчевої революції та Революції Гідності. Подібні каски буди популярними на Майдані, зокрема ось такі, з написом “PRESS”, носили всі журналісти – українські та іноземні.

◊ Листівки і значки Студентської Координаційної Ради, студентського руху, що сформувався 30 листопада 2013 після розгону мирного мітингу за Євроінтеграцію на Майдані Незалежності.

◊ Ручка, зроблена з гільзи патрону, та прострілена монета – подарунок “Останній Барикаді” з передової від бійців “Правого Сектору”.

◊ Поліцейське посвідчення Хатії Деканоїдзе – Голови Національної Поліції України з 05.11.2015 до 16.11.2016 року.

[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][vc_column_text]

Артефакти української музики та мистецтва

◊  Скульптура “Батьківщина-Мати“.
2017. 3D друк, фарба 155x66x55 см
Авторка — Юлія Беляєва, відома українська художниця, яка працює з віртуальною реальністю, digital art, фотографією та неоном.
Скульптура “Батьківщина-Мати” створена з допомогою 3D-принтера. Це перша в Україні робота такого масштабу, виконана в такій техніці.
P. S. Артефакт придбаний Дмитром Борисовим на благодійному мистецькому аукціоні Людмили Березницької, виручені кошти спрямовані для підтримки дитячої онкологічної клініки.

◊ “Les frères Karamazov” – “Брати Карамазови” 1923 року французькою мовою з кімнати Симона Петлюри у Парижі. Петлюра планував відкрити Український культурний центр у Парижі і збирав книжки для бібліотеки при ньому.  На основі його колекції вже після його вбивства у 1926 році Ця книга довгі роки зберігалася в українській діаспорі у Франції, швидше за все, у директора Бібліотеки Петлюри Петра Йосипишина (який також воював у Армії УНР), а потім у наших радянських дисидентів, у Леоніда Плюща. Одним словом, це історична книжка. це дуже сильна символічна річ, яка пов’язує усе і всіх нас у часі.

◊ Альбом “Фотовиставка, присвячена пам’яті Шевченка” (1939 р). До 125-річчя від дня народження Тараса Григоровича у Києві відкрили виставку, експонати для якої привозили з багатьох міст. Експозицію планували перенести до Маріїнського палацу в новостворений музей Шевченка, але з початком війни фонди евакуювали з України.
У цього примірника особлива історія: у розпал війни, в 1943-му, пілоти ескадрильї винищувачів зробили цінний подарунок військовій Катерині Костянтинівні. Ніхто з пілотів цієї ескадрильї не вижив, а сам альбом Катерина пронесла через війну і берегла як пам’ять. Її онука Вероніка Чепелева, передала її до нашого музею артефактів.

◊ Особистий мікрофон лідера гурту “Океан Ельзи” Святослава Вакарчука з 2001 по 2007 рік. Вакарчук виконував з нього всі пісні з альбомів “Модель” (2001), “Суперсиметрія” (2003) та “Gloria” (2007).

◊ Графіка австралійського художника Гвідо ван Хелтена (Guido van Helten) за мотивами поеми Лесі Українки “Конвалія”. Цей самий малюнок Guido зобразив на муралі будинку за адресою вул. Стрілецька, 22 у Києві у 2015 році.

◊ Головний убір вокалістки гурту “ONUKA” Наталії Жижченко з кліпу “VIDLIK”, яку спеціально для зйомок створила українська дизайнерка Леся Патока (ручна робота).

◊ Справжня гітара, до якої приєднані колеса від скейту, — родзинка кліпу «Рок-н-рол» культового українського гурту “БУМБОКС”.

◊ Костюм Джамали для кліпу на пісню “1944″. З цією піснею, присвяченою депортації кримських татар, Джа перемогла на “Євробаченні” у 2016 році. Образ створений українським брендом “LAKE” (Марія Гаврилюк та Наталя Каменська) спеціально для кліпу.

[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row]

Спекотного серпневого дня журналіст, інвестор та професор, колишній працівник радянських закритих лабораторій опиняються на одній лінії подій, і кожен відчайдушно намагається переписати сценарій (свого життя? чужого життя? історії?) під себе.

“Новий роман Любка Дереша «Спустошення» — про межу, з-за якої не повертаються”,  — інтригує видавництво. “Реставрація імперії і проект надлюдини, воля і обумовленість, герої креативного класу і нова Орда, що жене своїх коней із розверзлих надр свідомості. Спустошення шириться світом…”

Книжка вийде друком у “Видавництві Анетти Антоненко” вже восени. А зараз пропонуємо ознайомитися з уривком роману:

Любко Дереш народився 1984 р. у Львові. У 2001 році, одразу по закінченні ліцею, у віці 16 років дебютував романом “Культ”, який привернув увагу широкої громадськості та завоював читацьку увагу кількох поколінь (книжка перевидається до тепер). Роман отримав низку схвальних рецензій у пресі та був перекладений кількома європейськими мовами (німецькою, французькою, італійською та польською).

Прозаїк, есеїст, сценарист, лектор, куратор, розробник інноваційних підходів у творчості. Глибоко вивчає психологію творчості, зокрема досліджує тему екзистенційної кризи у творчих особистостей і способи виходу з неї.

12 книжок прози, безліч оповідань в збірках.

[vc_row][vc_column][vc_column_text]

Кияни завжди любили ходити в гості й влаштовувати звані обіди у себе вдома. На відміну від мешканців Львова, Петербурга чи Кракова, вони рідко вечеряли поза межами свого будинку. В ресторани на кав’ярні ходили в першу чергу грати у більярд, читати пресу, заводити знайомства — а вже потім, щоб поїсти.

Це зараз нас з усіх сторін обступили огляди ресторанів, кулінарні шоу, збірки рецептів, імениті шеф-кухарі та апетитні фото в Instagram. Про те, що і де їли мешканці дореволюційного Києва, відомо небагато — цьому не надавали важливого значення. Ресторани народжувались і помирали разом з імперіями, переживали війни та революції, приймали у себе найзнаменитіших гостей і відігравали ключову роль у ділових та військових переговорах, сімейних драмах та побутових звичках. Про них ми дізнаємось уривками: зі скандальних хронік вечірньої преси, реклами у путівниках та щоденників відомих киян і мандрівників.

Припускаємо, що перші київські ресторани з’явились при готелях у часи будівельного буму 1850-х. Київ став цукровою столицею імперії, тут закрутились значні суми, а отже, приїздили все заможніші туристи, готові заплатити за комфорт і затишок. Один за одним в центрі виростали прибуткові будинки й готелі з красивими фасадами, де було все, чого потребувала вишукана публіка: багата обстановка, гарячі ванни, екіпаж, ресторан, власний погреб французьких вин.

[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][vc_column_text]

Загалом ресторани пропонували страви переважно колоніальної російської та французької кухні (або все одразу), рідше — єврейської, польської, грецької та інших. В рибному ресторані “Росія” на Думській площі (нині Майдан Незалежності) можна було пообідати стравами з сьомги, копченої риби та знаменитою рибною “селянкою”, а кав’яр білуги подавали у березових кадочках.

Обід у звичайній таверні або буфеті університету коштував 25-30 копійок, у пристойному ресторані — близько одного рубля. В готелі “Hotel du Gastronome” на розі Хрещатика й Інститутської обід з п’яти страв за спільним столом коштував 75 копійок.

Михайло Грушевський у часи, коли він був професорським стипендіатом Університету ім. св. Володимира, обідав у корпусі університету. “Закликав Оглоблін іти в якийсь добрий ресторан, на недорогий обід – 1 ¼ карбованці, і дуже приставав, — записав Грушевський до свого щоденника, — але я одмовився, що живіт болить, а по правді сором було йти й їсти обід за 1 ¼ карбованці”.

Кафешантан “Шато де Флер” одним з перших ввів місячні абонементи: 9 рублів – обіди з трьох страв протягом місяця (30 копійок за обід), 12 рублів – з чотирьох страв, 15 рублів – з п’яти страв.

В ресторані при готелі “Англійському”, де обідали купці першої гільдії та високі чини, порція спаржі коштувала 75 копійок, курча – 60 копійок, раковий суп – 1 рубль, стерлядь по-російськи – 2 рублі, яловичина-філе – 2 рублі 50 копійок, морозиво з фруктами – 3 рублі.

[/vc_column_text][vc_images_carousel images=”4860,4859,4858″ img_size=”692×500″ title=”Світлини з путівника 1850 року”][vc_column_text]

Щоб здобути постійних гостей, ресторан мусив мати один або краще кілька хороших більярдних столиків, шахи, доміно, зі смаком підібрану бібліотеку та підписку на різні європейські газети й журнали.

Наприклад, у “Семадені” виписували такі газети й журнали, як “Independens Belge”, “Nord”, “Gazeta Polska”, “Allgemenie Zeitung”, “Французская иллюстрация”, “Санкт-Петербургские новости”, “Русский инвалид”, “Киевский телеграф”. «Київська кав’ярня на паях» на Фундуклеївській, 5 витрачала на пресу до 563 рублів на рік). Новомодні дивани на пружинах, екзотична флора й новітні технології були додатковою перевагою.

Знаєте, де з’явилась перша електрична лампа? Безперечно, на Думській площі (нині – Майдан Незалежності). У ресторані “Гранд-готелю”. Весь Київ приходив сюди дивитися на чудо електрифікації.

Коли у 1885 році на другому поверсі Поштампу на Хрещатику відкрили першу телефонну станцію, уже знайомий нам Бернард Семадені негайно викупив собі найкращий номер – “1”. Наявність телефону стала ознакою респектабельності – і попри фантастичну абонентську плату в 150 рублів на рік за чверть століття у Києві нараховувалось майже чотири тисячі абонентів.

Наприкінці ХІХ сторіччя ресторане життя помітно пожвавилось: одна за іншою з’являлись великі й маленькі кав’ярні, кафешантани, ресторанчики особливо на Хрещатику. Путівник 1912 року зазначає: “Шумно живет только Крещатик – место чисто городской торговли и любимое место осенних и зимних прогулок киевлян. Остальные улицы безжизненны”.

Тут же на Хрещатику й Думській площі з’явилось повно шахраїв-дармоїдів. Імпозантні чоловіки обідали в ресторанах при фешенебельних готелях рівня “Метрополю” або “Англійського”, замовляючи найдорожчі страви, сигари і вино. Коли наближався момент розрахунку, влаштовували скандал. Наприкінці ХІХ сторіччя ефективно працювати з негативом в HoReCa ще не вміли, тож найчастіше намагалися загладити ситуацію, пригощаючи провокатора вечерею, щоб він тільки не розлякав поважних гостей. Або потрапляли у скандальні хроніки.

Журналісти були у захваті від декого Адуцкевича. Чоловік регулярно влаштовував скандали у ресторанах, відмовляючись платити на недолугий сервіс. Поліція впізнавала його і садила до в’язниці на тиждень-два, але за деякий час Адуцкевич починав усе спочатку, тільки в новому закладі.

Взагалі, київський сервіс тих часів був доволі суворий: одного разу працівники ресторану при готелі “Північному” скрутили та зв’язали офіцерів у мундирах, які о другій ночі вимагала випити у зачиненому барі. Не дуже тверезих офіцерів доставили в поліцію. За що, правда, поліція ув’язнила працівників закладу на 15 діб.

[/vc_column_text][/vc_column][vc_column][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][vc_column_text]

Окрім алкоголю, пили багато кави. Як кияни призвичаїлись до кави, ми достеменно не знаємо. Є припущення, що кава з’явилась у Києві після Чигиринської війни – у 1677-1678 роках. Комендант міста Патрік Гордон влаштовував звані вечори, на яких, зокрема, подавали шоколад, каву, лимонад і токайське вино. Згодом каву включили в акциденцію – натуральний прожиток, який разом з грошовою винагородою виплачувався працівникам магістрату за сумлінну працю. Так кияни обзавелись лембиками (чугунками) і стали варити каву самі, а вже у 1840-х роках стали ходити на “каву у Фінка” — до першої кав’ярні-кондитерської, яка належала Готлібу Андрійовичу Фінке.

У 1860-х швейцарець Мартін Штіфлер відкрив “Швейцарську кондитерську”, яка одразу стала однією з найпопулярніших у місті. Тут подавали каву, чай, пунш, шоколад, цукерки й тістечка власного виробництва. Чашка кави коштувала 20 копійок — як фунт яловичини.

У 1888-му Штіфлер підписав угоду зі швейцарцем з Одеси Бернардом Семадені. У будинку Штіфлера (Хрещатик, 15) та будинку Бродського (Хрещатик, 9) відкривались два магазини-кав’ярні з більярдними кімнатами та кондитерська фабрика. Згодом Семадені викупив частку Штіфлера і перейменував обидві кав’ярні на свою честь.

У вихідні київська публіка приходила в “Семадені” пліткувати, грати у більярд і читати західноєвропейську пресу. Тут подавали мигдалеве драже, шоколадні таблетки, каштани у сиропі, американські ананаси, різні сорти шоколаду з альпійським молоком. Найбільшою популярністю користувались фірмові тістечка “Семадені”.

Окрім того, тут можна було придбати ексклюзивні м’ятні карамельки “Кеті-Бос” з екстрактом лікувальних трав (медичний департамент рекомендував їх від кашлю) та ексклюзивний кефір, про який ходили легенди.

На літній терасі “Семадені” можна було побачити композитора Миколу Лисенка, який смакував ананаси зі збитими вершками, або Костянтина Паустовського з фісташковим морозивом.

“Семадені” на Хрещатику, 15 знаходилась прямо навпроти Міської Думи та Київської Біржі, тож публіка тут збиралась відповідна. В будні комерсанти й маклери проводили тут зустрічі, часто шкрябаючи фінансові обчислення прямо на поверхні мармурових столиків.

На Фундуклеївській, 17 знаходилась кондитерська фабрика і ресторан Франса Франсовича Голомбека з романтичною назвою “Франсуа”. На розі Хрещатика і Фундуклеївської знаходилась кав’ярня “Франсуа”, де подавали гарячі пончики, фаворки (вергуни), марон гляссе (товчені в сиропі глазуровані каштани), великі фрукти в цукрі (дині, ананаси тощо) і хорошу каву за значно доступнішою ціною, аніж в конкурентів.

До речі, екзотичні фрукти і ягоди необов’язково приїжджали з далеких країв. Графи Браницькі у Білій Церкві вирощували у своїх оранжереях інжир, ананаси та іншу екзотику – навіть взимку на столі графині було не менш як 15 видів свіжих фруктів та ягід. Були оранжереї і в Царському саду (там, де зараз стадіон “Динамо”).

На Лютеранській, 3 працювала знаменита “Варшавська” кав’ярня – демократична і популярна серед творчої інтелігенції. Тут часто кавував Михайло Старицький та його театральна трупа. На відміну від “Семадені”, тут замість більярдних столів стояли шахові.

На Ярославовому Валу, 1, в “Замку Барона”, знаходилась кав’ярня «A la porte d’Or» («Біля Золотих Воріт»), де подавали англійські бісквіти й вафлі власного виробництва.[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][vc_column_text]

Нічне життя Києва теж розвивалось дуже активно. Найзапекліші азартні ігри проходили в ресторані при готелі “Люнівер” (Хрещатик, 38). В “Люнівері” програвали й вигравали цілі статки, але красиво – тут неодноразово грав за запрошенням Ференц Ліст (після того, як програв свій гонорар одному з постійних клієнтів “Люнівера”, але зараз не про це) та інші знамениті музиканти.

Але що значать підпільні казино поряд з “Шато де Флер”? Великий платний парк, де було все для романтичних прогулянок поміж розкішних клумб, включав ресторан з галереєю, танцювальний зал, літній театр та пивний бар. Чи не весь Київ відпочивав тут.

Історія кафешантану “Шато де Флер” (з французької “замок квітів”) розпочалась з Царського саду. Імператор Микола І приїхав до Києва у 1851 році і був дещо спантеличений його зовнішнім виглядом. Міська Дума не мала коштів для догляду за величезною територією (від сучасної філармонії до Верховної Ради, на хвилинку), але, за наказом імператора, мусила підтримувати його “в найкращому, за можливістю, вигляді”.

Вихід знайшовся ідеальний – сад з усіма оранжереями, квітниками, фруктовим садом, теплицями й плантаціями передали у безоплатну оренду на 12 років садівникові Рожновському з однією умовою – щоб сад був “у найкращому вигляді”. Рожновський планував отримувати прибуток зі згаданих оранжерей і теплиць, а на ці кошти утримувати парк, однак не зміг налагодити справу.

У 1856 році він передав Царський парк садоводу Карлу Крістіані, який облаштував усе доволі швидко: спершу добудував ще кілька теплиць та оранжерею, потім створив акціонерне товариство – і повернув Верхній парк Міській Думі. Собі ж лишив долину спущеного озера з розарієм, алеями, фруктовим садом і, власне, теплицями й оранжереями.

Тут Крістіані влаштував великий платний парк розваг (кафешантан), і навіть заохотив до активної участі в проекті Міську Думу.

Центром тяжіння слугувало величезне поле з прогулянковими стежками, які губилися серед розкішних клумб. Крістіані зробив ставку не на дерева, а на квіти – їх було так багато й таких різноманітних, що всі інші кафешантани (“Аполло” на Меринговій, 8 або “Олімп” на Думській площі) відійшли на другий план.

Вже у травні 1863 року “Шато де Флер” влаштував перші публічні гуляння. Програма була більш ніж насичена: концерти, бали, естрадні номери, театральні вистави, польоти аеронавтів на повітряних кулях (з акробатичними трюками, а не щось там) і феєрверки на десерт. Плата за вхід залежала від насиченості вечора і могла сягати 40 копійок, а то й більше. Це було доволі дорого, якщо взяти до уваги, що таку суму заробляв чорноробочий за цілий день. А з іншого боку, 40 копійок – це два фунти м’яса на Бессарабському ринку або дві чашки кави в “Семадені”. Так чи інакше, гостей вистачало – не просто так Іван Нечуй-Левицький згадує, як поліція мало не за ноги стягувала з забору “Шато де Флера” дівчат, які конче хотіли побачити свого кумира. Вистачало тут і “гранильщиків” — тих, чиє коло інтересів яких обмежувалось прогулянками по Хрещатику.

Багатьох киян спантеличувала територіальна близькість православних святинь та розважального комплексу. Дисонанс дзвонів Київської Лаври й живої музики з феєрверками викликав гори листів і до Міської Думи, і навіть до самого імператора, але кафешантан процвітав. Тут презентували фільми братів Люм’єр, тут цирк братів Нікітіних представив борця Івана Піддубного (Івана Силу).

[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][vc_column_text]У 1886 році у “Шато де Флер” провели електроосвітлення. Розкішно оформлені клумби лишились у минулому, що естетичному ефекту незворотньо нашкодило, натомість серед дерев’яних будівель, які регулярно згорали завдяки феєрверк-шоу, з’явився Другий міський театр – кам’яний. Тут у 1914 відбувся легендарний “поезоконцерт” футуристів Володимира Маяковського, Давида Бурлюка, Василя Каменського (той самий, після якого Маяковський змушував офіціанта в ресторані насипати борщ у перевернуту миску, але то вже інша історія).

Навіть під час Першої світової війни ресторани кав’ярні й кафешантани приймали гостей і працювали на повну. Тут відпочивали військові, моряки, поети. Бельгійський письменник Марсель Тірі, який служив в елітному автобронедивізіоні, в 1916 році опинився у Києві саме перед першим взяттям Києва Червоною Армією. У своєму романі “Проїздом у Києві” він описав це так:

“Нове обличчя Києва відкрилося мені першого ж вечора в мюзик-холі, куди Василь потягнув мене після вечері нашвидку в якійсь їдальні для бідних студентів. Уявлення про велике робітниче місто, що втішалося суботніми клопотами, яке зринуло під час нещодавньої мандрівки трамваєм із околиць до центру, більше ніколи в мене не виникало; даремно полюбив я ці робітничі квартали (де вирувала ще мирна метушня), коли прибув сюди ледь не в останній день відносного спокою, коли ще можна було знайти бодай якусь роботу, – тепер же, через якісь чотири години новітня столиця України явила мені свій справжній образ – переді мною постало одне з міст доби Відродження: тут досі веселилися, тамуючи страх, тоді як до брами вже підступала чума. Ми завітали до місцини, що звалася «Шато-де-Флер», або ж «Аполло». <…>

У нашому зневірливому чеканні перед боєм також брали участь французькі та британські лікарі й льотчики. Ми з Василем розташувалися в партері, поміж українських молодших офіцерів, бельгійських і французьких вояків та самотніх дівчат, що ласували в нижніх рядах чаєм і лимонадом, тоді як у вищих ложах шампанське лилося рікою і для моряків, відряджених сюди одеськими частинами, і для нових ватажків із татарськими і для якнайвитонченіших юнок, і для нуворишів у важких хутрових пальтах, накинутих на спинки стільців, аби уникнути крадіжок у гардеробі. Так, саме вони були виставою, приводом для якої стала невеличка сценка, на якій декламатор монологів разом із французькою співачкою раз у раз, по досить тривалих перервах щось представляли цілковито байдужій публіці. Однак, попри очевидну деградацію армійців, мені втішно було опинитись у цій залі, такій схожій на інші святкові зали Петрограда й колишнього Києва, де купки випивальників і випивальниць були водночас і декором, і дійовими особами, розігруючи перед самими собою oбрази своїх веселощів… <…>

Ні, вечори в “Аполло” та “Шато де Флер” не закінчувалися пиятикою; до того ж, либонь, через брак чуттєвості слов’ян у цих закладах не була розлита жага задоволення фізичних потреб, що з деякою брутальністю відчувається у наших нічних кав’ярнях. Моїй отрочій душі подобався цей своєрідний платонізм: у ньому віднаходив я любу мені вишуканість манер, а водночас і легкий трепет од незвичної навали світла, од теплого щастя зустрічей із жінками з оголеними плечима, коли забуваєш і про війну, і про революцію, адже тут (хай і ненадовго) замирились офіцери українського війська й одеські моряки… О ці тихі київські вечори!

А тим часом із півночі засніженими долинами повільно-повільно у товарних вагонах із неквапними локомотивами сунули до нас червоноармійці Муравйова! Від отих вечорів у мене збереглося відчуття святкувань безнадії. У наших склянках так гарно парував чай! І я намагався вгадати слова співаної нам нехитрої мазурки, при чому слова ті тлумачились мимоволі, як це часто буває під легеньке постукування коліс потяга. Майже щовечора ціни на страви зростали; дедалі частішали гиркання між офіцерами та моряками. Тим часом ворог обступав нас дедалі тісніше, тож квітникарки вже майже не пропонували купити мімозу чи кримські або ж кавказькі троянди, і не линули поміж столиками їхні несподівано зворушливі пахощі”.

[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][vc_column_text]Тим часом у ресторані при готелі “Континенталь”, відкритому Ізраїлем Бродським, теж готувалися до наступу Червоної Армії. Тут проводили ділові переговори за обідом гетьман Павло Скоропадський, Симон Петлюра, Євген Коновалець. У підвалі продовжувало працювати арт-кафе “Х.Л.А.М.”

З остаточним утвердженням радянської влади ресторанне життя Києва підчинилося ері “общепіта”. Кав’ярні зачинили, ресторани розграбували. На місці “Шато де Флер” з’явився стадіон “Динамо”. Хрещатик повністю змінив обличчя після Другої світової війни. Київ став зовсім іншим, але одне лишилось незмінним: кияни так само обідали та вечеряли переважно вдома.

Ресторанна історія відновилась у 1960-1970 роках, але зовсім в іншому образі. Про це вже написав Олесь Ільченко — якщо ви не читали його книжку “Збирачі туманів”, перегляньте Найсмачніші спогади про Київ. Уривок з нової книги Олеся Ільченка.[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][vc_gallery interval=”3″ images=”4848,4849,4850,4851,4852,4853,4854,4856″ img_size=”693×500″ onclick=”” css_animation=”fadeInRight”][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][vc_column_text]Під час підготовки матеріалу ми використали такі книжки:
1. Анатолий Макаров. Стиль жизни, нравы и вкусы старого Киева

2. Анатолий Макаров. Малая энциклопедия киевской старины

3. Виды Киева. Альбом. 1870 г.

4. Виды Киева. Альбом. 1900 г.

5. М. Захарченко. Киев теперь и прежде

6. Марсель Тірі. Проїздом у Києві

7. В. Иконникова. Кіевъ въ 1654-1855 гг.

8. Памятная книжка киевской губернии за 1900 год.

9. Спутник по городу Киеву 1912 год.

10. Николай Закревский. Описание Киева в двух томах.[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row]

Півтора століття тому намиста були оберегами, частиною ритуалу, соціальним паспортом, який свідчив про походження/достаток/вік/статус власниці. Нині ж – лише прикраса. Чи не лише?

Тренди в історії прикрас започаткувала Месопотамія – і за вісім тисяч років змінилось небагато. Саме в Шумерському царстві з’явилось поняття дорогоцінних каменів та металів, з коралів і перлів почали нанизувати намиста, а зі скла виготовляли не лише посуд, а й прикраси.

В Україні особливо цінували гранат (на Закарпатті й Поділлі, де його добували), бурштин (як на Поліссі, де його збирали, так і на півдні й Лівобережжі), перли (хоча найчастіше носили штучні), але найбільше любили корали («коралі» на Наддніпрянщині, «горалі» у бойків, «сніп» у гуцулів, «гуралі» й «жаралі» на Львівщині, «каралі» в Таврії та Бессарабії). Їх носили по всій Україні – відрізнялась лише довжина й оформлення.

Привозили корали з Середземного й Червоного морів – білі, ніжно-рожеві, яскраво-червоні й кольору темної вишні.

Природно, що найбільше цінувалися червоні нефарбовані – майже в усіх етнічних культурах натуральні червоні корали наділяли містичними властивостями. Їх називали правдивими, мудрими, чесними – купували по намистинці й цілими низками, передавали у спадок.
Коралі нарізали у формі трубочок, барилець, кульок, циліндрів, овалів. Що більші намистини – то більша ціна. Звичайні червоні звалися «каленькою» (у бойків – «кровавницею»), круглі різані – «калатавкою» (на Львівщині), дрібні неполіровані – «гострим намистом».

Коралі з намистинами одного розміру іменували бичковими, а якщо від центру до країв намистини меншали – спусковатими. Одна низка дрібних кораликів на Закарпатті звалась «низанкою», велике багате намисто – “брунтом”.

Натуральні коралі могли собі дозволити не всі, а штучні зневажливо називали дурними, дутими, неправдивими або навіть дармовисами чи диндиками. Утім, минуло небагато часу, коли коралями стали називати будь-яке намисто – якщо гарне.
Наприклад, у гуцулів та подолян дуже популярними були коралі з дрібних мушель. На Івано-Франківщині до вінця нареченій одягали «кістки» – прикрасу зі срібних раковин.

Коли за часів Австро-Угорської імперії курсував потяг Львів-Венеція, Західну Україну захопили намиста з муранського скла.

Власне, скляні прикраси носили й раніше і всюди – мабуть, ще з тих часів, коли фінікійці винайшли прозоре скло й негайно пустили ідею в масове виробництво посуду, прикрас та сувенірів. Чи не для кожної барви таких «пацьорок» та «грусталів» була своя назва: червоні скляні намиста – «вишенки» або «рогачки», білі – «женьчуги», «перли», «цитки» або «мішурки», жовті – «кукурудза», сріблясті чи золотаві – «блескавки», різнокольорові – «бодзики», «ширинки», «лучка» та «склянчини».

Коли наприкінці ХІХ сторіччя з’явились «дуті» скляні прикраси, як їх лише не називали: «світлячки», «лускавки», «надуванчики», «брандзолети». Ці яскраві й дешеві намиста, схожі на ялинкові прикраси, з’явилися майже в кожному домі.
Найдорожчими й найціннішими були все ж венеційські пацьорки, інкрустовані металами (найчастіше золотом) і розписані емаллю. Найпоширенішими були чорні з білими крапками.

Тоді ж через Венецію з острова Мурано стали потрапляти перші прикраси з бісеру.

З появою масового виробництва бісеру в Чехії ціна на них різко впала – і різнобарвні «цятки» з запаморочливими візерунками стали неодмінним елементом гуцульського строю: «бодзик» (гердан з бісеру, який буковинські дівчата носили на шиї, а хлопці — на капелюхах), «бруштини» (кругла прозора плетенка на стрічці на Івано-Франківщині), «водянки» (блискучі намиста, Закарпаття) й «силянки», «драбинки» й «зубки» (плетінки з бісеру із зубчатою лінією), «крайка» (ажурний гердан), «ліци» (прикраси з різнокольорового бісеру на Львівщині), «мережки» (ажурні бісерні прикраси на Подніпров’ї), «чердан» (бісерна прикраса для голови) і так далі.

Окрема історія – намиста з монет, швидше за все, запозичені у тюркських сусідів. Наймасивніші – на Буковині: нагрудний клаптик цупкої тканини, розшитий срібними монетами не менш як у дванадцять рядів – «салби». Нанизані у три ряди таляри, цвинцигери або інші срібні монетки звалися «гардами». Кажуть, за передзвоном такого намиста гуцульські чоловіки легко могли впізнати кохану. З дрібних металевих бубонців робили «шелести» й «сороківці». З хрестиків збирали «згарди».

Великі австрійські дукати й російські червонці теж йшли в хід: їх відвішували на великий металевий бант і одягали поверх усіх намист (зазвичай це десять-дванадцять рядів скляних і ще кілька коралових). Такі прикраси називалися дукатами, дукачами, єднусами, личманами. Пізніше, коли налагодилось масове відчеканювання різних зображень, стали використовувати монети з портретами святих («металики») та представників імператорських родин.

Хоча кожна жінка прагнула зібрати гідну колекцію коштовних намист, їх рідко носили щодень.

Майже всі прикраси робилися власноруч з усіх матеріалів, що були під рукою – як і в давні часи. Прикраси з випаленої глини звалися «палюхами». Керамічні намиста носили ще трипільці.

З ниток робили китиці («дзенделюшки», «ковтаси, «кутаси»), нанизували їх на «гайтан» (шнурок для прикрас з намистинами). Із насіння клокички робили намиста «колотюшки» (на Івано-Франківщині) та «ланцюжки» (в гуцулів). Нанизували також хрущиків та ягоди скорушини – такі намиста звалися «оленками». З дерева виточували намистини й збирали «лускавки», «бабське намисто» (для старших жінок).

Фото: Ольга Сосюра, Роман Чигринець

Намиста: магазин ексклюзивних українських речей “Останньої Барикади”

Вперше словосполучення “Таінствєнний Амбал” я почув від Леся Подерв’янського у році так у 1999, чи 2000-му. Він сказав, що в нього є задум для цілого роману, що буде називатися “Таінствєнний Амбал”.

Алекс Заклецький
— А шо ж за таємниця в цього амбала? — спитав я.

Як і годиться подібній книжці, вона починається із загадки.

Книга написана саме художником, спрацьованим та самобутнім. В ній немає місця гротеску ранішніх п’єс, але автор майстерно вплітає кумедні історії з життя, що ними ділився коли за чаркою з друзями, а коли й з читачами в есеях.

Закінчується книга так само різко і загадково, як почалася, залишаючи читачеві купу питань та сакраментальну фразу.