Автор: barykada

Кілька слів про почуття, з яких постають романи і вірші. Про кохання сказано так багато, що замість додати ще кілька слів ми просто підібрали п’ять книжок, в яких історії закоханих перебивають подих і змушують серце битись частіше. Тут не завжди хепі-енд, і не завжди драма. Це не найгарячіші новинки-щойно-з-друкарні. Ці книжки витримані, як добре вино. Саме таку літературу ви знайдете в магазині «Останньої Барикади».

Кларісе Ліспектор “Час зірки”

“Будьте обережні з Кларісе, — застеріг канадську письменницю Клер Варен, дослідницю життєтворчості бразильської легенди, давній друг Ліспектор, Отто Лара Резенде. — Це не література. Це чародійство”

Культова бразильська письменниця з єврейсько-українським корінням Кларісе Ліспектор має незвичайну, самобутню манеру письма. Її тексти – це магічний реалізм, поезія в прозі, достоту чаклування. Цей невеликий, на перший погляд, роман, який, утім, має 22 назви (!), варто читати розмірено. Це не просто роман — текст-ритуал. Так назвала його у передмові Інна Корнелюк.

“Травень, місяць метеликів-наречених, що пурхають у білому вельоні. Її поклик, можливо, був провісником того, що сталося ввечері цього ж дня: під зливою вона зустріла (вибух) перше в своєму житті кохання, і її серце забилося, як пташка, що тріпоче крильцями у клітці. Хлопець і вона дивились один на одного крізь дощ і відчули, що вони обидвоє з північного сходу, істоти одного виду, що вивчають одне одного. Він дивився на неї, витираючи руками мокре обличчя. І дівчина, щойно поглянувши на нього, полюбила його, як гойябаду з сиром”.

---

З непокритою головою. Українська жіноча проза

Збірка, що її дбайливо впорядкувала знана літературознавиця Віра Агеєва, охопила новелістику українських письменниць ХХ-ХХІ сторіччя. Замість розкривати таємниці сюжетів кожної авторки (а вони дуже різні) обмежимося тим, що назвемо їхні імена. А це Леся Українка й Ольга Кобилянська, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська-Березіна), Грицько Григоренко, Уляна Кравченлк, Наталя Романович-Ткаченко, Катря Гриневичева, Ірина Вільде, Ніна Бічуя, Любов Пономаренко, Марія Матіос, Євгенія Кононенко, Галина Пагутяк, Людмила Таран, Оксана Забужко й Оксана Луцишина.

З передмови до книжки: “У ХХ столітті жінки здебільшого перестали імітувати чоловічі голоси й інтонації, відмовилися від чоловічих псевдонімів і представили власний погляд на світ, власну ієрархію цінностей. У цій книжці зібрано новелістику найвідоміших авторок модерністської й постмодерністської доби. Йдеться про досвід емансипанток і революціонерок десятих років, зміну вартостей у міжвоєнний період, врешті, про складність пошуку нової ідентичності у пострадянські десятиліття“.

---

Марсель Тірі “Проїздом у Києві”

І трохи бельгійської літератури. Тим паче, що це автобіографічний роман класика Марселя Тірі, який до Києва потрапив у свої вісімнадцять у розпал Першої світової війни.

А тут — революція, вулиці перекриті барикадами, влада змінюється кожні кілька місяців і Російська імперія, на підмогу якій прибув елітний дивізіон Тірі, вже не існує. Під час чергової вуличної перестрілки юний офіцер знайомиться зі студенткою Лівією. В цьому вихорі політичних змагань (а кого тільки не зустрінеш у романі) Лівія — активістка польського націонал-визвольного руху.

Київ обростав барикадами, очікуючи на армію Муравйова зі сторони Дарниці. Неіснуючий вже Миколаївський міст, до болю знайома площа перед Софією, Михайлівський собор, в якому переховувались мирні кияни. Елітний автобронедивізіон, в якому служив Тірі, зайняв позицію нейтралітету, ще не маючи уявлення, як повертатись додому в Бельгію, що на той момент була окупована німцями. Лівія разом зі студентами-активістами готувалась до оборони свого Києва.

“Несподівана зустріч на київському подвір’ї (попри пережите тоді приниження), спогадування про личко цієї панни, яке все наче сяяло юністю в таємничому місячному світінні, заспокійливий затишок вітальні, що в ній ми вечеряли під абажуром лампи се ред меблів у тьмяних тонах, майже родинна атмосфера, люба всякому військовому блукальцю, – усіх цих деталей виявилося цілком досить, аби наснажити романтичні мріяння та прагнення жіночої ласки у вісімнадцятилітнього вояка…”

---

Оксана Забужко “Музей покинутих секретів”

Добрий роман для вдумливого читання, який триматиме в напрузі усі 832 сторінки. Масштабна сімейна сага трьох поколінь у часі від 1940-их до 2004 року, у яку Оксана Стефанівна майстерно вплела і детективну історію, і містичний трилер, і політичні перипетії, й ідеогію, і еротику…

В центрі сюжету – успішна тележурналістка Дарина Гощинська та її коханий Адріян. Подруга Дарини Влада гине в автокатастрофі. Дарина готує черговий випуск своєї програми «Діогенів ліхтар» — її героїнею стала Олена Довганівна, яка загинула в Другу світову війну в Карпатах під час бою між КГБ та УПА. Але програму закривають. Виявляється, що Олена Довганівна – двоюрідна бабця коханого Адріяна, і він зголошується допомогти Дарині довести її справу до кінця.

“Може, це і взагалі є найелементарніша суть Любови — людина, яка живе поруч із тобою і все запам’ятовує по-іншому. Таке постійне джерело подивування: світ не просто — є, він щохвилини тобі дається — досить лише взяти її за руку. Буває, й доволі часто, що нам одночасно спадає на думку те саме, одне перебиває другого: от-от, я власне це й подумав/подумала, — і ми мимохідь тішимося, мов відкрили в спільному домі ще один несподіваний закамарок, але, гадаю, якби в цю мить розійшлися по кутках і спробували викласти хід тої думки на папері, а потім порівняли, то з певністю виявилось би, що думали ми зовсім не те саме — а всього тільки про те саме, різниця очевидна. Множина (X) залишатиметься потужнішою за всіх умов. Тому так рідко буває, щоби двом людям снився один і той самий сон”. 

---

Інґеборґ Бахман, Пауль Целан “Пора серця”

Ця книжка – не просто “чужі листи”. Це така собі прогулянка дорогою болю і кохання двох видатних німецькомовних поетів. Їхні почуття зародилися у повоєнному Відні, і попри розлуку, прожили яскраве життя у листах аж до 1961 року. Навіть по смерті Пауля Целана Інґеборґ Бахман вела листування з його дружиною Жизель, з якою зберегла теплі дружні стосунки.

«Пора серця» відкриває навіть більше, аніж знали самі поети – до неї увійшли також і ненадіслані листи Бахман і Целана.

З передмови до книжки: “Їхня “розмова” відбувалася наче й недавно, але вслуховуючись в кожне слово розумієш, що тепер люди не вміють так говорити чи так відчувати не вміють… Кожна поезія Пауля була для Інгеборг святим посланням, вона жила його текстами і знала, що і Він живе, якщо пише. Так, Целан жив, здається лише тоді, коли його творчість була потрібна, а під час “афери Голь” почав задихатись, так більше й не віднайшовши того цілющого кисню, щоб мати причину вдихнути на повні груди. Ні дружина Жизель, ні кохана Інгеборг, ні син Ерік не змогли загладити той біль, який принесло йому слово“.

У День Соборності, 22 січня 2017 року, Олесь Доній прочитав лекцію “В “Останній Барикаді про “Останню Барикаду”. Ми записали найцікавіше. У першій частині конспекту публікуємо розповідь про перший арт-клуб “Остання Барикада”.

Можна згадати Олеся Гончара, Леся Подерв’янського, Леся Саніна, Леся Курбаса, Олеся Самчука, Олеся Ульяненка. Всі вони за паспортом Олександри. Я виріс у Києві в російськомовній родині, і у нас були виключно російські книжки вдома. І однією з них була книжка Олександра Гончара “Знаменоносцы”. Я в школі його вивчав. Так дізнався, що Олександр і Олесь — синоніми. Хоча коли пішов у паспортний стіл з російсько-українським словником, мені відмовили. Чому я це розповідаю і яке відношення це має до “Останньої Барикади”? Найбезпосередніше. Бо що таке “Остання Барикада”? Хтось скаже, що це ресторан Дмитра Борисова — і буде правий. Хтось скаже, що це перші україномовні клуби в Києві та Харкові — і теж буде правий. А хтось скаже, що це мистецьке об’єднання, яке зорганізувало близько трьохсот музичних фестивалів та акцій по всій Україні — і будуть праві. Хтось скаже, що це музичні диски — найбільша антологія повстанської патріотичної пісні — і будуть праві. А хтось скаже, що це найбільша антологія майданівської пісні — і будуть праві. Хтось скаже, що це телевізійна програма про культуру — і будуть праві. Перформанси, книжки, акції — і все це “Остання Барикада”. А що ж таке “Остання Барикада”?

Ідея створення “Останньої Барикади” зародилась у мене в 1991 році, коли я вперше потрапив до Сполучених Штатів Америки.

Це була перша країна, яку я побачив після совка. Виявилось, що виїхав я нелегально, бо не мав виїзної візи, але ж хто знав. Там я потрапив у клуби, яких доти не бачив. Так виникла ідея створення міського середовища. Нас вчили на той момент (чи ми просто звикали до цього), що українське більш таке патріархальне. В мене вдома розмовляли російською, в школі — російською, у дворі — російською. В університет Шевченка я вступив, щоб вивчати українську, але там на той момент теж викладали російською. Мені здалась доброю ідея створити у кожному обласному центрі по арт-клубу під назвою “Остання Барикада”, які поєднували би, з одного боку, міське середовище (так, як ми виростали в місті: бетон, цегла) з ідеологією… наступу.

Чому ці дві речі треба було поєднати? На той момент українське ототожнювалося з селом, навіть наприкінці 90-их і на початку 2000-х, коли вдалося нарешті зорганізувати перший арт-клуб “Остання Барикада”, перші ресторани в Києві з українською семантикою стосувалися чогось рустикального: “Козачок”, “Хуторок”, “Хуторець” і таке інше. Я з повагою ставлюсь до традиційної сільської культури, але я хотів ствердити, що місто — це теж Україна. Нам треба боротися за місто, за урбаністичну культуру. А другий елемент, який входив у ідеологію “Останньої Барикади”, — наступальний, тому що українці постійно плачуться. Зараз вже ні, після прямої агресії Росії вже ні, а на той момент було так. То Берестечко, то Крути і так далі. Тому ми в “Останню Барикаду” вносили елемент української перемоги. Тож Студенська Революція на граніті як перша перемога націонал-визвольного руху наприкінці 80-их і на початку 90-их була візуально представлена вперше в арт-клубі.

Ми творили той самий кулемет, але через культуру

Від ідеї до створення знадобилося 10 років. Перший україномовний клуб в Києві виник у 2001 році. Це взагалі абсурдно для держави, що перший клуб, де розмовляли виключно українською, виник аж у 2001 році — через 10 років після здобуття незалежності. З одного боку, я 10 років шукав кошти на цю ідею, але з іншого — окрім мене, тоді таких клубів у Києві ніхто не створював.

У Львові ще раніше була створена ще крутіша й атмосферніша структура. Лідер Студентського Братства, один з двох лідерів Студентської революції на граніті Маркіян Іванчишин створив “Дзиґу”, від якої так само відбруньковувалися різні проекти. Привертаю увагу вашу до цього, щоб ви зрозуміли, що це більше ніж ресторан, більше ніж арт-клуб, більше ніж якісь літературні акції. Це ідеологія українства, яку впроваджували лідери Студентської Революції, в яких забрали право займатися політикою. Тому ми робили те саме, ми творили той самий кулемет, але через культуру.

Влада злякалася студентської активності, при чому як комуністи, так і Народний Рух, і внесла зміни до законодавства, щоб ми не могли балотуватись у депутати, підняли віковий ценз з 21 до 25 років, і ми, популярні студентські ватажки, опинилися поза політикою. Тоді ж, на початку 90-х, Україна втратила свій шанс, тому що тоді Верховна Рада перетворилася на середовище олігархату. Номенклатура комуністична призначила вихідців із Компартії, комсомолу, КГБ бізнесменами. Цей великий бізнес фактично розподілив фінасові потоки і , врешті- решт, опанував політику. І нам не залишилося нічого, окрім української культури, де ми почали творити новації.

Все, що пов’язане з “Дзиґою” й “Останньою Барикадою”, — це новації. Я зараз переповідатиму вам кожну з них, і ви зрозумієте, що зараз це звучить як банальність, а колись в 90-х роках, все це було вперше. Наприклад, тоді ми вперше організували виступи поетів у ресторані. Кого це зараз здивує? В Києві з десяток ресторанів, де виступають поети. А тоді, окрім “Останньої Барикади”, їм не було де виступати. Ми перші це придумали. Ми вперше придумали поєднати літературу і музику. Перші музичні фестивалі, які мали літературну сцену, були фестивалі “Останньої Барикади”. Зараз це фішка усіх фестивалів України, а ми були першими.

Нам не залишилося нічого, окрім української культури

Взяли ми приміщення на Печерську. Перша “Остання Барикада”, з якої, до речі, у Дмитра Борисова взагалі з’явилась ідея зайнятись ресторанним бізнесом. Уявіть собі заколочені дошками хрест-навхрест двері, такий підпільний вхід. Назва на дверях “У нас розмовляють українською”, за що нас довбали у пресі. Ми не змушували відвідувачів розмовляти українською. Це були зобов’язання, які ми взяли перш за все на себе, наш персонал був україномовним.

Уявіть, яка це була новина для Києва: україномовний ресторан у 2001 році! Це був перший такий заклад. Це зараз таким нікого не здивуєш. А ми навіть офіціантів не могли знайти. Ми їх виписували з-поза меж Києва, бо в Києві україномовного офіціанта було годі шукати. Кожну страву ми робили оригінальною, тобто впритул до назв, які стосувалися літературних, з музичних творів, наших друзів, які творили літературу і музику. Страву з курки ми могли назвати “Мертвий Півень”, тому що так звався гурт наших друзів зі Львова. Був у нас комплексний обід “Слава нації — смерть ворогам!”. Були нормальні обіди, були й жартівливі. Великою популярність користувався комплексний обід “Последний русский”: там був хліб чорний московський, сіль кам’яна, водка дешева руська. Тому, хто його замовляв, приносили ще будьоновку. От користувався він попитом. Був, наприклад, коктейль “Геть Масола-Кравчука!” або “Спи маленький козачок”. Це з нашого минулого. Стосувалося все або політики, або творчості — музичної чи літературної.

Я розподілив дні тижня за специфікою. Кожного дня тижня була окрема зустріч. П’ятниця й субота — це жива музика. Тут ми нічого не вигадали, вже було кілька клубів у Києві, де були живі концерти. У нас була одна умова — це українська мова. Четвер був днем бардів. Для мене це було відкриттям певного середовища. Середа був літературним днем для презентацій книжок та журналів. Потім їх стало так багато, що в один день вони не вміщувались. А вівторок був днем політичним, за що потім “Останню Барикаду” закривали. Це була можливість виступати, як от на сьогоднішній лекції, громадським діячам та політикам — і це теж була новина. Лівим, правим, опозиції — будь-кому, але тільки українською мовою. Звісно, українська мова тоді була мовою опозиції, це ж часи Кучми.

Іноді потрібно, щоби хтось виставив умови. Ми ж не всі генії. Хтось мусив стати прикладом

Я просто брав свій записник і дзвонив. Першим виступав Віктор Ющенко. Ми були в досить суворих стосунках, бо я свого часу досить жорстко розкритикував його у своїх фейлетонах. І це попри те, що він пропонував мені обійняти посаду Міністра молоді й спорту. Потім виступав Кравчук, Мороз, Драч, Омельченко і так далі. Різноманітний перелік, і це була новина. Таким чином ми стали ворогами влади, хоча ми формально не були політичним клубом, ми були ідеологічним українським клубом.

Ми прорвали медійну блокаду. Основні медіа контролювались так само як і зараз, але на маленькі газетки уваги не звертали. Приходить Ющенко, якого не допускали до основних медіа, і приходить газетяр з Дніпровського чи Дарницького району. І вони стенограму зустрічі друкують багатотисячним накладом. Або з російськомовних столичних новин передруковували стенограму Мороза. Влада не могла зрозуміти, кого контролювати. Ми принципово нікому не платили за рекламу. Але ми робили такі оригінальні речі, про які неможливо було не писати. Ми хотіли бути першими. Про нас писали всі київські медіа, навіть московські “Известия”. “Остання Барикада” одразу стала популярним і прибутковим місцем, нас досі згадують.

Я хотів відкрити подібні заходи в кожному обласному центрі. Ще не склалось, але подивимось, що буде далі — життя ж триває. Я відкрив подібний клуб в Харкові на вулиці Сумській. Було ще важче і з публікою, і з персоналом. За півроку ми українізували музичний світ в Харкові. Яким чином? Дуже просто! Ми стали четвертим клубом у Харкові, і єдиним, де можна було виступати лише українською. Метраж майданчика був таким, як і в решти трьох — до ста метрів. Нагадаю, щоп’ятниці й щосуботи ми мали музичні програми. На той момент у Харкові було півтора гурти, які мали повністю україномовну програму: “Калєкция” зі 100% україномовною програмою і в когось було наполовину. Включилась елементарна економіка: щоб пограти на якісь базі чи в гаражі, гурт мав платити $10-20 за репетицію. Ми платили $100 за виступ. І все просто: стали поступово перекладати й навіть писати українською, щоб мати можливість виступати у нас.

Якщо з’являється патріотичний менеджмент, то умови, які виставляються, впливають на ліниве середовище, яке не думає про це. Ось розмовляли ми з Фаготом, корінним харків’янином: що змусило перейти “Танок на майдані Конго” на мову? Фестиваль “Червона Рута”! Щоб мати можливість виступати на цьому фестивалі, гурт робив пісні українською. А потім пішло в кайф.

Іноді потрібно, щоби хтось виставив умови. Ми ж не всі генії. Хтось мусив стати прикладом. Завжди дуже класно, коли є такі приклади. Ось “Остання Барикада” в багатьох речах стала прикладом. В деяких ділянках нас вже випередили наші наслідувачі, і це круто! Ми не хотіли натягувати на себе ковдру і кричати, що тільки ми цим займаємося – ні! Ми показували приклад: може бути український заклад, українська урбаністична культура – активна, якісна! Чи всі це сприймали? Ні. Чи був на нас тиск? Так.

---

Був такий випадок з одним олігархом. Рабінович, нині депутат, володів у той час деяким медійним бізнесом (“Исторические новости”), про нього навіть книжку написали, можливо, за його редакцією. Приходить від нього хлопець, якого я знаю, який працював у “Столичных новостях”) і каже:

—  Чи можна виступити у вас у вівторок, в день зустрічі з громадсько-політичними діячами? Ви ж відкриті для всіх? — Я кажу:

—  Нема проблем! Подивимось, який вівторок у вас вільний. — Через 20 секунд:

—  Але розумієте, одне питання: він би хотів виступати російською мовою.

—  Почекайте, —  кажу. — У нас є умови закладу: виступи українською. Ми нікого не цензуруємо, але ця умова не обговорюється.

—  Розумієте, — каже хлопець, — він так багато зробив для України, що має на це право.

— Почекайте, —  кажу. —  Має право у своїх закладах. У нас є така умова.

Після того він давав парочку аргументів. На один із них я просто не знайшовся, що сказати. Цей хлопець наполягав:

— Ну як же ви можете відмовити, він же олігарх!

Я не знав, що сказати. Тому я відмовив без жодного аргумента і просто сказав “Ні”.

---

Це до того, що якщо є позиція, то вона не гнеться. Позиція або є, або її нема. От “Остання Барикада” завжди була позицією. “Остання Барикада” починалась як арт-клуб у Києві чи Харкові, але в нас одразу були додаткові проекти. Це дуже просто. Я не є бізнесменом. Я не робив нічого заради прибутку, але в “Останньої Барикади” прибуток завжди був. І ми буквально з першого місяця почали щось випускати: книжки, диски. Наприклад, “Антологія альтернативної української поезії 80-90 років. Бібліотечка “Останньої Барикади”. 2001 рік. Тут багато відомих людей-восьмидесятників, як-от Юрій Позаяк, і багато тих, кого на той момент ще не знали ніде, окрім нашого середовища. Ми вже знали, що вони круті, але їх визнали років через 15-20. Такі люди, як Сергій Жадан, наприклад, з’являлися тут, в нашому середовищі або у смолоскипівському, і потім ставали відомими.

Ось так ми перші диски видавали, футболки і светри. Це теж була ідеологія, це теж було просуванням української ідеї. Ми брали і ті гасла, що вже існували до нас (наприклад, “Кохайтеся, бо ми того варті”), а дещо вигадували самі (“Поцілуй мене, бо я — українка). Потім я приїжджаю до Львова і бачу футболки з цими гаслами, що я придумав у 2001 році для арт-клубу “Остання Барикада”. То дуже легенька така українізація, як-от “Українізація через дефлорацію”. То дуже тендітний такий підхід. Ви можете давати щось із гумором, ви можете давати щось оригінальне з певними ідеями, символікою – і вони ідуть в життя. Я радію, що вони ширяться. Була у нас табличка “Тут розмовляють українською”, і зробили ми ще таку наліпку. Я вже бачив з десяток молодіжних організацій, які після нас це повторювали. Це не є моїм особистим брендом, як-от “Остання Барикада”, зареєстрована як торгова марка. Це прості гасла, які ми запускали. Будь ласка, друкуйте такі ж наліпочки, тільки самі дотримуйтеся того, що на них пишете.

Тоді ми зробили “Останню Барикаду” всеукраїнським явищем — як тачанка Махна. Закривають в одному місці — ми переїхали на інше.

“Остання Барикада” була просуванням ідеї, а потім створила середовище і стала впливати, в тому числі, і на мене. Середовище, яке ми створили, стало самодостатнім, і там почали нуртувати ідеї. Для того, щоб щось створити, мені потрібні дружні посиденьки за кавою чи пивом. В “Останій Барикаді” постійно тусили літератори й музиканти, з якими ми досі дружимо: Василь Шкляр, який тоді написав тільки детектив “Ключ”, а вже потім став знаним письменником, автором роману “Чорний Ворон”.

Тоді не всі навіть виступали, а просто намагались всмоктати це середовище. Або співачка Ейра нещодавно спитала: “А ти знаєш, коли ми познайомились? Так я ж в Барикаду ходила”. Або слемівський рух в Харкові почався з тусівки в Барикаді. Якщо ви почитаєте про французьких літераторів та художників та місця, де вони тусили, то дізнаєтесь, що середовище не менш важливе, аніж їхній продукт. Без цього середовища не було би змагальності, не було би конкуренції: де можуть похвалитися, підколоти, помірятися лінійками чи чим завгодно ще. От “Остання Барикада” була саме таким середовищем.

Я здивувався, дізнавшись, на якому рівні приймалось рішення про закриття клубу “Остання Барикада” в Києві. Я заходив до голови Печерської Адміністрації — а він каже “Ні, це наді мною”, заходив до Омельченка, який був міським головою — ні, це наді мною. Через кілька років я дізнався, що закриття відбувалося  на рівні Голови Адміністрації Президента. Отакою ми стали кісткою в горлі. Тоді ми зробили “Останню Барикаду” всеукраїнським явищем — як тачанка Махна. Закривають в одному місці — ми переїхали на інше.

Віктор Киркевич — знаний дослідник історії Києва, екскурсовод та колекціонер. Заслужений працівник культури України. Народився у Києві, понад 20 років працював геологом. Пристрасть до історії привела його до Київського університету ім. Т. Шевченка. Так, у 44 роки успішний геолог став дипломованим дослідником історії Києва. 35 років працював екскурсоводом. Потрапити до Віктора Геннадійовича на екскурсію — велика вдача. Автор 28 книжок, 15 авторських телепередач та 10 сценаріїв для фільмів. Людина, яка знає про Київ усе.

 Я — росіянин, я виховувався у звичайній київській російськомовній сім’ї. Моя мама була з донських козаків, в мені є й українська кров, але зростав я в російському культурному середовищі, і українською, звичайно, не цікавився. Так склалось, що чи наприкінці 1965, чи на початку 1966 року я організовував поетичний вечір в приміщенні Дніпрогазу. Я був членом комсомольського бюро і займався питаннями культури. І от якось приятель мені запропонував робити вечори поезії. Ми стали запрошувати людей. І от прийшов Василь Стус, Юрко Рибчинський і Микола Холодний. Вони читали вірші, Іван Дзюба вів виступи. КДБ це не сподобалось. З нами потім бесіду виховну проводили, але ж я не знав, але відчував, що вони читають, щось заборонене. Хоча погано розумів українською…

Любов до України привив мені єврей. На початку 80-х я познайомився з Яковом Бердичевським (відомим бібліофілом, власником найбільшої колекції екслібрисів — прим. ред.). Так дізнався про Миколу Макаренка, який підняв своє слово на захист Софії Київської. Він відмовився підписувати акт про знесення і поплатився за це. Його стратили у тюрмі за різними даними чи то в 1938, чи 1939 році. Коли йому робили пам’ятну дошку, фотографію брали в мене — тільки в мене вона була.

Феофан Прокопович, Степан Яворський, викладачі Києво-Могилянської академії, — світочі, яким завдячує не лише українська культура

40 чи 45 років тому трапилась мені листівка з Борисом Реріхом, і стало цікаво, що то за чоловік. Потім я цілу книжку написав — «Киевское содружество Рерихов». Микола Реріх захоплювався Тарасом Шевченком, Його батько – Костянтин заснував у Петербурзі перше у світі Товариство Шевченка, був його керівником. Борис Реріх — художник та архітектор. У нас мало про них знають, а вони стільки зробили для українців.

Яків Бердичевський багато розповідав мені, давав різні матеріали. Так мені відкрилась ця велич —Києво-Могилянська академія, Острозька академія, Львівське братство, ректор Болонської академії Юрій Дрогобич, Григорій Сковорода. Феофан Прокопович, Степан Яворський, ректори Києво-Могилянської академії, — світочі, яким завдячує не лише українська культура. Це люди, на доробку яких, між іншим, виросла Російська імперія.

Для мене немає великих російських чи американських письменників. Є великі письменники, великі діячі. Для українського національного духу багато зробили неукраїнці: Тадей Рильський, батько Максима Рильського, та Володимир Антонович — поляки, Інокентій Гізель — німець, Михайло Драгоманов — болгарин, Сергій Єфремов — росіянин, Агатангел Кримський — татарин.

Не люблю, коли з мови роблять політику, з національності – кар’єру. Головне — що за цим. Агатангел Кримський знав 17 мов, Іван Мазепа — сім. Микола Зеров блискуче перекладав античну літературу. Були випадки, коли оригінал слабше перекладу українською. Склалось враження, що переклад «Євгенія Онєгіна» Максимом Рильським поетичніший від Пушкіна.

Всі мої книжки написані патріотом, який вважає, що Україна — найвища духовна цінність наша

У 2005 році у мене трапився нервовий зрив. Я думав, що то інсульт, не міг ходити. Потім мене привозили на Андріївський узвіз, я продавав свої книжки, спілкувався з людьми — і це мені давало силу велику. У 2010 те саме: але зламав шийний хребець. За пару хвилин відмовили руки й ноги, я півроку лежав паралізований. Потім мене привезли на Андріївський узвіз, і я був такий щасливий з того, що приходять люди і купують мої книжки. А вони гарно продаються. Я от розмовляю і українською, і російською. Книжки пишу російською, так мені зручніше. Друкувався у різних видавництвах, але останнім часом видаю все сам за власний кошт і продаю на Андріївському узвозі. Сію розумне, добре, вічне. Всі мої книжки написані патріотом, який вважає, що Україна — найвища наша духовна цінність.

Треба шукати щось важливе та непересічне, навіть коли я писав про імператорську родину, то знайшов багато важливого, що вони зробили для Києва та України. Справи важливіше за слова. Зараз багато тих, що на словах «Люблю Україну!», на справі нічого не роблять для країни корисного! Книжку «Время Романовых, Киев в империи» видав накладом 3000 примірників. Лишилось лише кілька екземплярів.

Люблю, як пише Михайло Кальницький, — якщо в нього написане про щось, то так воно і є насправді, з цим не посперечаєшся. Дуже уважний до деталей. У Дмитра Малакова гарні книжки про Київ, але це не назвеш легким чтивом. Їх не кожен читатиме. Я намагаюсь писати легко, щоб було цікаво читати всім. Не хочу видавати за власний кошт книжку, щоб там і нудно, і неправдиво. Є у мене книжка «Киев для романтиков». У «Киев и «Кіевлянин» вперше детально розповідається про Лук’янівську в’язницю, наприклад. Ось «История Киева»: від Трипілля до XVII століття і другий том від XVII століття до лютого 1917 року. Є «Путеводитель по Киеву» — я 35 років працював екскурсоводом, склав до нього усе. Вважаю так, що повнішого путівника не було і не буде.

Не руйнуйте будинки, пишіть книжки

В нашій політиці дуже багато галасу даремно — можна сказати, це девіз усіх наших партій. Пам’ятник Щорса для мене — лакмусовий папірець. Це мій улюблений пам’ятник, я 35 років провозив біля нього екскурсантів і стверджував, що він у Києві найкращий по розміщенню — як домінанта бульварові Шевченка. От навіщо його зносити? Чомусь в італійців стоїть пам’ятник кондотьєру Гаттамелаті, який прославився вбивствами. Він не був ані хорошою людиною, ані поганою — ніякою. А пам’ятник стоїть, бо це витвір мистецтва. У нас же Щорс — і дарма, що персонаж Олександра Довженка, — раз погана людина, так і пам’ятник треба знести. Якби він був поганою людиною, то Довженко не знімав би про нього фільм. Так у двадцятих зносили пам’ятники царям, а в тридцятих руйнували церкви.

Так ще в 1992 на будинку Петра І, що на Контрактовій, хтось написав «кат». Ну напишіть книжку про те, що він кат, навіщо руйнувати будинок, бити пам’ятну дошку? Петро І був моральним виродком — як же ще назвати людину, яка наказала вбити власного сина і дивилась, як він помирає на дибі? Він взагалі став царем лише завдяки допомозі Феофана Прокоповича й Івана Мазепи.

Ми чи не єдина країна, яка не має власного музею державотворення

Свого часу мене дуже сильно зацікавив Іван Мазепа. Чомусь у нас недооцінюють людину, про яку яскраво писали Юліуш Словацький, Олександр Пушкін, Проспер Меріме, Джордж Байрон… Сам Ежен Делакруа писав його портрет. Я зібрав близько тисячі різних речей XVIII-XIX сторіччя і створив експозицію для виставки. Мазепа, який з тріумфом демонструвався у Швеції та США, в Україні нікому не потрібен. Півтора року тому ця виставка проходила в Києво-Могилянській академії — аж чотири відгуки зібрала. І так не лише з Мазепою: колекція державотворення і незалежності у Софії Київській теж особливо нікому не цікава. Була в мене виставка, присвячена героям АТО: до неї увійшло близько оригінальних 200 матеріалів, з яких понад сотня предметів унікальні: документи, книжки, журнали, світлини 1918 року з війни з Совєтською Росією. Від Крут до Донецького аеропорту. Дуже мало було людей.

У мене в шухлядах зараз близько 2000 різних матеріалів, присвячених боротьбі України за незалежність. Багато унікальних речей, наприклад, оригінали всіх чотирьох універсалів Української Народної Республіки. Або перша відозва Української Центральної Ради — «9 березоля 1917 року» — оригінал. Її не взяли до експозиції навіть, а це перша заява в перший день роботи УЦР. Перший її документ.

У нас стільки музеїв, навіть музей унітазів є. Але ми чи не єдина країна, яка не має власного музею державотворення. Я вважаю, що він нам зараз дуже потрібен. За власний кошт збираю матеріали, експоную все також за свій кошт. Для мене це дуже важливо, а от для держави, на жаль, — ні.

Спілкувалась Марина Лавренчук