Автор: barykada

Бібліотека Штабу «Останньої Барикади» – місце, де ми збираємо важливі книжки найкращих українських видавництв. Ряди різноманітних палітурок постійно поповнюються та змінюються – тут можна знайти і свіжі видавничі новинки, і улюблену класику, і сучасних поетів, і твори Нобелівських лауреатів, і бестселери New York Times українською.

Маєте трохи часу – беріть чашку кави по-галицьки, вмощуйтесь чимзручніше в м’якому кріслі під Лядськими воротами й поринайте в читання.

Іван Малкович «Подорожник з новими віршами» / А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА

Як і перше видання, друге швидко зникло з полиць книгарень. Здається, навіть до оголошення результатів Шевченківської премії. Пояснити це влучніше за Костя Москальця неможливо: «Ця зустріч з добре знаним поетом яскраво увиразнює те, що було властиво йому протягом всього творчого шляху, – вишуканість простоти і рідкісний ліризм».

Навіть якщо ви не звикли читати поезію, ця маленька зелена книжечка справить на вас враження. Сміливо беріть її у подорож українською поезією.

І якщо увійдете у смак, продовжіть знайомство з «Українською Поетичною Антологією»: в ній не знайдете нічого, крім шедеврів.

---

Українська авангардна поезія 1910-1930 рр. Антологія / Смолоскип

Український авангард – оригінальне й цілком самодостатнє явище, що підтверджує ця антологія – певно, найповніше зібрання української авангардної поезії 1920-1930 років. Тут і чи не найперший авангардист Михайль Семенко, і чи не єдина українська поетка-авангардистка Раїса Троянкер, і доволі відомі імена, як-от Микола Бажан, Майк Йогансен чи Валеріан Поліщук, так і несправедливо забуті: Євген Бунда, Ярослав Цурковський та багато інших.

Деякі тексти не передруковувались вже кілька десятиліть, і тим цікавіше читати їх тут і зараз.

---

Павло Коробчук «Хвоя» / Видавництво Старого Лева

Здавалося, перший наклад дев’ятої поетичної збірки Павла Коробчука вичерпався зовсім несподівано, але ні – це цілком закономірно. «…якраз Павло Коробчук – передовсім добрий лірик. Йому вдається подолати всі три перешкоди: не бути банальним, писати спонтанно й переконати нас у власній щирості», – пише у післямові Ростислав Семків.

Традиційно гарне оформлення від ВСЛ, ілюстрації Дар’ї Бабченко, багато нового і улюблене вибране. Читайте непоспіхом 😉

---

Сергій Комберянов «Крадії пам’яті» / Клуб Сімейного Дозвілля

Літературний конкурс від видавництва «Смолоскип» вже багато років забезпечує сучукрліт свіжою кров’ю. Повість “Крадії пам’яті” Сергія Комберянова – якраз про це.

Корпоративний адвокат спробував себе в ролі письменника – і вийшов детективний трилер в дусі серіалу “Lost”: герої повісті прокидаються, позбавлені біографічної пам’яті і, долаючи всі примхи заплутаного сюжету, намагаються дізнатися про те, ким були раніше.

Чи насправді нас теперішніх визначаємо ми у минулому? А ким би ми були без цього багажу знань та досвіду? Шукайте відповіді з головними героями.

---

Вольфґанг Шивельбуш «Смаки раю» / Видавництво Анетти Антоненко

Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів. Книжка-магія, від якої не так просто відірватися.

Спеції як символи влади. Горілка як руйнівник традиційної європейської культури пиття. Куріння як сухе сп’яніння. Кава та чай як витвережуючі напої, корисні для здоров’я та суспільного ладу. Речовини насолоди й втеча від реальності.

Німецький історик Вольфґанг Шивельбуш вміло оперує фактами, ілюструє свою розповідь етикетками, афішами й картинами, відтворюючи історію людства у продуктах та речовинах, якими захоплювались у різні епохи.

В цій же серії можна почитати книги “Зло. Розкриття сутності зла у літературі та мистецтві” Тармо Курнаса

---

 

Павло Скоропадський «Спогади» / Наш Формат

Коротку епоху Павла Скоропадського від нас віддаляє ціле століття. Чим відрізнялись турботи України зразка 1917 року від України 2017? Революція, війна всіх проти всіх, хаос і непередбачуваність подій.

Гетьман Павло Скоропадський — одна з найважливіших та найменш досліджених постатей ХХ сторіччя. Колишній офіцер російської імператорської армії, Павло Петрович взяв на себе заздалегідь провальну і невдячну справу державного будівництва. Але не вся його робота зникла безслідно — йому ми завдячуємо, приміром, Академією наук.

---

 Раян Голідей «Напролом» / Наш Формат

Перешкоди не варто сприймати як негатив, — вважає медіастратет Раян Голідей, і навчає використовувати перешкоди як нові можливості: виробити імунітет, спробувати щось нове і перемагати. Його поради прості й дотепні, але дуже ефективні. Тож читайте і будьте відготовані до провалу й готові до успіху.

Цитата: “Як і будь-яка престижна школа, навчання на помилках не безкоштовне. Платою за знання стають дискомфорт, утрата чи вимушений новий старт. Платіть із радістю. Кращого вчителя для своєї кар’єри, книги чи бізнесу ви не знайдете. Знаєте, як за ірландською приказкою капітан знайшов усі підводні камені в гавані? Дном свого корабля.

---

Ха-Юн Чанґ «Економіка. Інструкція з використання» / Наш Формат

Корейський економіст Ха-Юн Чанґ пише про складні, на перший погляд, речі просто й часом жартівливо: «Економіка на 95% — це просто здоровий ґлузд, який навмисне ускладнюють профейсійними термінами й математикою». Економічні закони, впевнений Чанґ, збагнути й опанувати не складніше, ніж іноземну мову або велосипед, і так само важливо.

 

 

---

Кріс Андерсон «Успішні виступи на TED. Рецепти найкращих спікерів» / Наш Формат

Сильна і важлива книжка від президента і куратора щорічної конференції TED. Це не просто рецепти успіху / корисні поради / рекомендації експерта. Це ґрунтовна робота про те, як підготуватися, встановити контакт, пояснити складні моменти, розвинути артистичні навички і не лише. Кріс Андерсон щиро ділиться своїм досвідом і запевнює, що кожен здатний донести свою ідею до співрозмовника, переконувати і надихати. І для цього не потрібно багато часу — кількох хвилин цілком достатньо для того, щоб завоювати увагу, надихнути і переконати.

 

 

 

Започатковуємо серію бліц-інтерв’ю українських музикантів, на чиї виступи можна потрапити в “Останій Барикаді”.І ось перша розмова — з відомим музикантом, продюсером та композитором ДІЛЕЮ (Едуард Приступа).

ДІЛЯ створює поп-музику, art rock, world music, lounge, композиції для кіно та серіалів. Грає на шести музичних інструментах. Експериментує з різними музичними напрямками: хіп-хоп і репкор (“ТНМК”), ліричний і мелодійний поп-рок з елементами реггі (“НеДіля”), реп (“На Відміну від”), етно-фолк (“Росава”), етно-рок (“Астарта”), навіть танго, самба, фокстрот, вальс, рок з елементами джазу (гурт “Є-BAND”, музика українських емігрантів 1930-1940 років: Канада, Аргентина, Бразилія) . З 2015 року ДІЛЯ виступає сольно.

Про любов до музики:

Я думаю, що це в першу чергу від Бога, а потім від батьків і мого роду! У мене співучі і танцюючі родичі з обох сторін, як по мамі, так і від батька. У мене багато є чим займатися, мене Господь нагородив багатьма талантами, я можу бути продюсером, звукорежисером, організатором, кухарем, водієм-перевізником, викладачем, але більш за все мені подобається бути артистом і займатися музикою)

Про проект “ДІЛЯ”:

“ДІЛЯ” – це напевно результат певного музичного шляху, творчого пошуку. Напевно, мені одразу треба було нічого не вигадувати – і грати і співати, як “ДІЛЯ”, бачиш, все одно до цього дійшло… “ДІЛЯ” – це суміш проектів (окрім “АСТАРТА”) , золота середина. Я виступаю як повним складом, з музикантами, бек-вокалістами, так і в акустичному форматі чи то під гітару, чи під піаніно, або одразу під те і інше)

Про вплив квот на українську музику:

Це вже вплинуло! Як ми можемо бачити, пройшло вже 3 місяці майже, а розвиток української музики стрімко набирає обертів!

Про допомогу іншим:

Ось саме це мене і мотивує, що я можу ще комусь допомогти! Чи то батьки, чи дружина, чи то близькі друзі, чи зовсім незнайомі люди. Якщо не допомагати людям, то навіщо тоді жити? Насолоджуватись, їсти, плодитися і ходити в туалет? Мені це сумно. Я отримую задоволення, коли допомагаю. Хай це буде називатися – тішити своє его, але мені такий спосіб подобається…

Про улюблені книжки:  

1. Автобіографічна книга Чарлі Чапліна “Як примусити людей сміятися”
2. Марі Кондо “Викинь мотлох з життя”
3. Конкордія Антарова “Наука радості”

Й увесь Ричард Бах, Антон Чехов, Федір Достоєвський, Лев Толстой, Еріх Марія Ремарк, а також безліч мотиваційних книжок різних авторів.

Персональний сайт артиста: dilya.com.ua

Офіційна сторінка на Facebook: dilyacomua

Слухайте Ділю на Soundcloud:

У День Соборності, 22 січня 2017 року, Олесь Доній прочитав лекцію “В “Останній Барикаді про “Останню Барикаду”. Ми записали найцікавіше. Першу частину про перший арт-клуб “Остання Барикада” можна прочитати за посиланням, а зараз публікуємо продовження — власне, про мистецькі акції, які стали продовженням “Останньої Барикади”.

Я здивувався, дізнавшись, на якому рівні приймалось рішення про закриття клубу “Остання Барикада” в Києві. Я заходив до голови Печерської Адміністрації – а він каже “Ні, це наді мною”, заходив до Омельченка, який був міським головою – ні, це наді мною. Через кілька років я дізнався, що закриття відбувалося  на рівні Голови Адміністрації Президента. Отакою ми стали кісткою в горлі. Тоді ми зробили “Останню Барикаду” всеукраїнським явищем – як тачанка Міхновського. Закривають в одному місці – ми переїхали на інше.

Ми зробили понад 300 великих акцій. Так ми стали робити літературно-музичні фестивалі – і це було оригінально. Це теж було вперше, до нас цього в Україні ніхто не поєднував.

Остання Барикада завжди різними способами просувала українську ідею

Я зробив свій перший літературно-музичний фестиваль у 1998 році. Тоді ми ще зробили перший великий виступ Леся Подерв’янського – до того він лише на кухні для друзів читав.

Як придумуються фестивалі? Я тому й кажу, що середовище дуже важливе. Сиділи ми з моїм другом Сергієм Жаданом, сиділи ми й пили, мабуть, пиво. І каже він мені: “Я написав книжку “Anarchy in Ukraine”… проїжджав по Гуляйполю”. А я вже придумав фестиваль. Чи був би цей фестиваль, якби він цього мені не сказав – я не певен. Ми всі впливаємо один на одного, тому середовище конче необхідне.

Так ми організували День Незалежності з Махном.

Які там були новинки? Стояла велика сцена, як на День Незалежності, протягом чотирьох років там виступали найвідоміші українські музиканти. Поєднання непоєднуваного, за що нас довбали і ура-патріоти, і російські шовєрюги: День Незалежності з Махном. Не просто анархічний фестиваль, не просто махнівський фестиваль, а День Незалежності. Остання Барикада завжди різними способами просувала українську ідею. Махно асоціюється з вольницею, зі свободою, але для патріотичної аудиторії він той, хто змагався і з Центральною Радою, і зі Скоропадським.

Для першого фестивалю я поїхав на кіностудію, а режисер зняв багатосерійний фільм про Махна. Ми взяли у них в оренду фуру тачанок, все з кулеметів та гвинтівок, одяг. Він нам навіть подарував фанерний бронепоїзд, і ми його хотіли спалити, але доблесні селяни десь під Білою Церквою його встигли розібрати – ну правда, чого ж там фанера має безхозно стояти. Музиканти й літератори мали виступати в цьому одязі з тачанки, і далі я починав придумувати різні перформанси.

Зараз на багатьох фестивалях популярні так звані гутірки – виступи громадських та політичних діячів. У нас це було вперше – ми першими дали змогу зустрічатися на таких фестивалях, робити лекції. Ми першими стали робити такі гучні виступи літераторів – і ця подія стала потужним українізаційним поштовхом для Сходу і Півдня.

Більше подібних фестивалів на Сході й Півдні не було. Містечко Гуляй-Поле, де це відбувалося (понад 800 км від Києва – така логістика, що туди ще нелегко доїхати), знаходиться якраз на перехресті між Дніпропетровськом, Запоріжжям, Донецьком і Маріуполем. Величезний пласт донеччан до цього долучався і не лише. Вони зараз стали відомими журналістами й письменниками. Щоби привабити цю публіку українством, ви не можете туди одразу їхати з Бандерою та Шухевичем. Це – реальність. Потрібно в кожному краї знаходити щось своє – українське і вільне. Цього вистачає всюди. Дуже шкода, що ці визвольні персонажі змагалися між собою. Ми їх українізуємо і замиримо.

Росіяни дуже злилися на нас. Є така партія Союз анархістів України з Одеси, керівник – Азаров. Раз на рік вони випускали листівку проти нас – що ми кляті українські націоналісти, українізуємо Махна. А ми й справді це робили – ми його українізували. Без політики, без партійного забарвлення – ми чіплялися за те українське, що в ньому було, і розкручували. На жодному нашому фестивалі не було ніякої політичної реклами, але через два роки на виборах із тридцяти районів найбільшу прихильність українським партіям показав Гуляйпільський район. Це приклад того, як тонко, через культуру, можна впливати на психіку людей. Так, це була партизанщина. Маленькі укуси й уколи. Це те, що мало робитися масштабно на державному рівні. На щастя, наші патріотичні музиканти й літератори завжди в цьому брали участь, а “Остання Барикада” допомагала робити промоцію.

З нашими фестивалями пов’язано ще кілька кумедних випадків. Для кожного з’їзду я придумував окрему концепцію: десь урбаністичну – як у Харкові, де ми познайомились, до речі, з Сергієм Жаданом. Десь жартівливу – як-от серію акцій у Луцьку. На Івано-Франківщині ми робили традиційний фестиваль вертепів.

До речі, ми знаходили вертепи на півдні і сході України, навіть в Донецьку. Наступного року донецький вертеп зробив такий само фестиваль у Донецьку. От вам і вплив. Щоби додати родзинку, ми запросили відомих музикантів, письменників, політиків, писали для них кумедні речі, вбирали у традиційне вбрання і робили виступи. Під час Майдану, наприклад, ми робили Зірковий Вертеп у Новорічну ніч. Багатьох дорогих людей, з якими ми організовували вертеп, вже немає з нами: Покальчук, Пелех…

Два фестивалі наші були заборонені: День Незалежності з Махном і Барикада на Тузлі в Криму.

Якраз точилася боротьба за острів Тузлу з Росією, і за часів Кучми вдалося відбити цю атаку. А ми придумали фестиваль: у Сімферополі, Керчі й на самому острові Тузла. В Керчі ми проводили його в тюрмі – і то була набільш схвальна аудиторія в Криму. То було в пам’ять Покальчуку, який досить тривалий час присвятив роботі з колоніями для неповнолітніх.

Ми присвятили окремий фестиваль Покальчукові – Київська Барикада – але це він підштовхнув мене до цієї ідеї, і я домовився зі знайомими в Керчі про цю колонію.

В Сімферополі була дивина – нам не сподобався великий холодний Будинок Офіцерів, який ми зорендували, і ми виставили свої кулемети й мікрофони на вулицю. Ми вже не вперше робили акції просто неба в Києві, Харкові чи Львові – завжди збиралися люди. А в Сімферополі ніхто не зупинявся. Літератори читають просто неба вірші – і кримськотатарські поетки, які взагалі вперше виступали й дуже хвилювалися – а вже тоді всі були зашугані й просто не зупинялись біля нас. Для мене це особливо прикро, бо Крим є моєю історичною Батьківщиною, мій рід там двісті років живе.

А от на Тузлу нас просто не пустили. Ми одержали сім офіційних заборон: від Кабміну Криму, Кабміну України, Міськвиконкому Керчі, СБУ, прикордонних військ і ще когось. Хоча туди курсував теплоходик до баз відпочинку. А у нас було гасло “На Тузлу з любов’ю”. Хоча ми везли з собою кулемети – ну в нас, ясно, своє почуття гумору. Потім я дізнався, що в Адміністрації Президента хотіли використати Тузлу як елемент суперечності між Україною та Росією, щоб знову побороти. Вони не хотіли, щоб ми забрали лаври першості.

Що треба робити, якщо ваш фестиваль забороняють? А у нас була орендована ПДСка, бо нас мали показувати у прямому ефірі, кран для ПДСки і баржа, бо кран сам не попливе. Все дуже потужно. І прибігає директор порту і каже: “Вам туди заборонено. Ну то й що, що всі їздять, вам заборонено”. Я йому й кажу: “Тоді ми виступаємо в порту на причалі, ефірний час у нас орендовано, але щопівгодини буду виходити на сцену і казати, що це найбільш заборонений фестиваль України”. На що він махнув рукою: “Ай, їдьте куди хочете”. Далі – більше. Нас і там не пускали – не за порєбрік, а за якусь там смужечку, щоб нас не бачили на базі відпочинку.

А далі – ще смішніше. Прибігає до мене якийсь поет з отакенними очима.  Ну ви розумієте – літо, спека, пиво, він бігав кудись відлити. І каже мені: “Я на сцяв на СБУшника”. А я думаю: де він знайшов того СБУшника, тут жодного деревця немає… А я ж як керівник мушу все розгрібати. Потім виявилося, що по периметру в пісках сиділи СБУшники в чорному одязі, засипані піском. Ми ж привезли кулемети – чорт його знає, що вони подумали. Ми побачили скільки їх, коли вже поверталися – це було понад п’ятдесят чоловік. Потім їх Сашко Лірник українізовував, розповідав казки. І чого вони боялися – українського фестивалю, де літератори просто віршики читали?

Другий випадок: перший же День Незалежності з Махном. Фура тачанок, три автобуси журналістів. Кілька ПДС-ок, бо я вважав, що нас будуть показувати в прямому ефірі під час офіційного параду, і тут справжня трагедія: українські війська на навчаннях (а може й не українські, але Україна взяла на себе відповідальність) збивають літак з ізраїльтянами прямо над Донеччиною. Велика трагедія. І Ющенко замість зробити одноденний траур робить триденний траур. І скасовує День Незалежності взагалі.

Ми – країна, де якщо дуже хочеш провести фестиваль з Махном, то діяти треба по-махновськи.

Уявіть нас: великий бюджет, домовленості з музикантами. Хто нам повірить, якщо ми все це скасуємо? Ми не зберемо ні коштів, ні людей. І ми намагаємося все ж провести, і тут мені дзвонить заступник голови Запорізької ОДА. Я кажу, що заборона стосується лише державних органів, а ми не є державним органом. Ми почнемо з хвилини мовчання, але він мені кожні 15 хвилин надзвонює: “Вам заборонено, вам заборонено”. А я ж не вживаю нецензурної лексики. Деякі чиновники розуміють тільки якщо з ними розмовляти криком, як вони самі розмовляють. І після чергового “Вам заборонено, вам заборонено” я йому кажу: “А як ви нам можете щось заборонити, якщо в нас і так жодного дозволу нема?”

Ми – країна, де якщо дуже хочеш провести фестиваль з Махном, то діяти треба по-махновськи. До речі, пам’ятник, який ми поставили Махнові, так само не мав жодного дозволу.

Щоб великі акції були цікаві, вони мусять мати родзинки. Їх було чимало: дещо придумуються друзями, деякі придумуються від власного багажу. На третій чи четвертий фестиваль з Махном ми домовилися з гуртом “Союз вільних художників” – Мухарським, Семесюком, Єрмоленком (вони ж не тільки люблять Махна, а й малюють такі провокативні картини) – ми думали, вони привезуть свої роботи. Чотири роки поспіль ми орендувати величезний стадіон, а за два кілометри був Будинок Культури, де в нас була друга сцена і навіть кінофестиваль. Він великий, на 700 місць, і ще є зала на 200 місць. Я подумав провести на першому поверсі виставку. Дзвоню голові ОДА з питанням: “А можна нам сто стендів для картин?” А він каже: “Ти що, смієшся? Я з усієї області ледве нашкребу 30 стендів”.

Перформанс з’являється із тяжких умов

Тоді я придумав перформанс “Картини з ніжками”. Як народжується перформанс? Працює асоціативний ряд. З того, що ти мусиш шукати нові можливості. Я згадав, що ми в школі щось вчили про “Хресний похід в Курській губернії” Рєпіна: стоїть п’яний батюшка, а навколо нього така ж п’яна паства. І ще чорно-білий фільм “Веселі хлопці”, в якому великий творчий колектив між собою побився-пострілявся і ось вони йдуть за якимось катафалком, приспівуючи й пританцьовуючи. От я поєднав ці дві речі, знайшов сто волонтерів і вручив їм по картині. На першому місці була картина була “Маленький Ющенко” – Федірко викупив за пляшку горілки в селі Хоружівка фотку Ющенка-немовляти, позбавив ознак статевості і зробив іконою – а далі йшла всіляка провокація: трішки еротики, трішки політики.

Запросили ми гурт “Топ-оркестра” – циганський такий, у них ще Топор керівник. Де б ви цей гурт не поставили, вони можуть добре грати: в пабі, на сцені, в переході, на столах, на тачанках, на вулиці – вони можуть виступати навіть йдучи. Якось приїжджав наш Євген Гудзь, вони виступали, так би мовити, на розігріві. На мою думку, “Топ-оркестра” його переграли. Ось ці цигани йдуть поперед колони, а люди позаду несуть картини й танцюють. Перформанс з’являється із тяжких умов.

Ми завжди намагались робити щось таке, чого ніхто не робив до нас. Наприклад, перформанс “Поетична вітрянка” – ми його навіть провели двічі, хоча зазвичай не повторюємось. Піднімається до неба повітряна куля з поетом, нашпигована апаратурою, – і поета чути з небес. Він виступає вже не з тачанки – з небес. Ми робили так в Гуляйполі та Києві. В Києві нам не давали дозволу, але ми обійшли це, подзвонивши в міліцію. Ми подзвонили й попросили нас захищати. І поліція приїхала нас захищати, навіть не запитавши, чи є у нас дозвіл 🙂