Автор: barykada

Сьогодні пропонуємо знайти кілька хвилин задля того, щоб почитати розумну бесіду між політичним філософом, автором  кількох книг та величезної кількості статей з політичного і культурного аналізу, філософії та історії, Михайлом Мінаковим та поетом, перекладачем, філософом Володимиром Верлокою.

В.В. Скажіть, звідки Вам зручніше спостерігати українську політику – знаходячись в Україні, чи коли Ви перебуваєте в Італії, де часом мешкаєте?

М.М. Звичайно, з України.

Українська політика по суті своїй – матеріал дуже прихований від очей спостерігача, “візантійський”. А після того, як почалася війна, українські ЗМІ геть втратили свою відповідальність за інформування своїх читачів, не займаються перевіркою фактів, про які пишуть, а відтак спиратися на відомості, які вони подають, просто неможливо.

Моїй аналітичній групі доводиться працювати тільки з внутрішніми джерелами.

 В.В.  Українськими?

 М.М. Так, українськими. Доводиться мати свої джерела в органах влади, в партіях. Бо інакше знати, що насправді відбувається неможливо. Українські ЗМІ втратили функцію інформування та адекватності. Раніше можна було слідкувати за новинами “Української правди”, “Дзеркала тижня”, “Вєстєй” та “Цензора” й мати більш-менш зважену та різносторонню інформацію про події в національній політиці. Сьогодні ж багато інформації подається в такій тональності, що важко докопатись до правди. Дуже часто замість фактів повідомляється “думка” експерта без перевірки його/її слів. А самі політики в публічному полі старанно повторюють те, що було створено їхніми (а той партійними) прес-службами. Тому, щоб зрозуміти, хто насправді ухвалює рішення, важливі для всіх, треба мати свої джерела всередині владних структур.

 В.В. Тобто Ви стверджуєте, що з одного боку ми ніби віримо в те, що політика стає більш публічною, а насправді вона стає навпаки менш прозорою.

 М.М. Так, парадоксально. При збереженні медійного та полтичного плюралізму інформації про справжні події та процеси дедалі менше. Стає більше партійно-ідеологічної риторики, і менше публічного діалогу про реальні потреби. Фактично каналів комунікації політиків між собою, із суспільством, й особливо з громадами за межами Києва стає все менше.

… А от осмислювати той фактаж, який збираєш в Україні, легше за її межами. В Україні дуже швидко стаєш частиною цього надто емоційного загалу, і це не сприяє аналітичній дистанції і точності.

В.В. Чи є сьогодні реальні можливості для народовладдя в Україні?

М.М. Добре питання! Сьогодні народовладдя можливе, але радше як магічне, ірраціональне, емоційне… Точно не таке, що може вести до рішень, які збільшують політичні та економічні свободи громадян і розвиток суспільства.

До того ж наше суспільство дуже фрагментоване.

Зазвичай певні системи – національні ЗМІ, національна освітня система – дають інформацію, яка ритмізує нас, наше мисленні в межах певної великої уявної спільноти. Однак, зараз, здається, наше суспілсьтво втратило спільний ритм – за географічною ознакою, за ідеологічною, за культурною ідентичністю, за доходом, за рівнем освіти тощо…

В.В. В тому-то й річ! Хотілося б спитати, а як щодо цього справи в Італії. Як там співвідносяться центральна й регіональні влади? І зрештою – децентралізація це реальна ідея чи тільки гасло?

 М.М. Децентралізація – це вже реальний процес в Україні. Та поки це – процес, а не результат. Громади залишаються несамостійними та підваженими. Національні владні еліти одною рукою діляться повноваженнями, а іншою рукою відбирають.

В.В. От, уявімо, що є вертикаль, і є горизонталь. Чи пішла частина влади в регіони?

 М.М. Так, пішла, але в недостатньому обсязі.

Якщо порівняти з Італією, то там є певний паритет між центральною та місцевими владами. І там вибори мера чи місцевого сенату набагато важливіші для більшості громадян, ніж центральні вибори. Хоча прем’єр-міністр там все ж важлива, помітна фігура, але все одно місцевий мер важливіший. І зрештою якість життя громадян залежить саме від мера та місцевої комуни.

А життя українських громадян залежить від кількох посадових осіб у все більш (майново, соціально, комунікативно) далекому Києві. Наш централізм дуже дивний. Ми дуже любимо говорити, що українці відрізняються від росіян більшою «горизонтальністю», (і якщо порівнювати із Москвою, то так і є), але в порівнянні з Італією, ми – геть централізовані. У нас існує дуже несправедливий розподіл влади між місцевими громадами, областю й центром. І це багато що говорить про нас як політичну спільноту.

В.В. Багато хто сьогодні каже, що якщо допустити регіоналізацію, то країна розвалиться, що коли владу візьмуть регіони, то  не буде держави. Чи так?

М.М. Це заява надто алармістська, несправедлива. Ми пережили певну травматичну подію сепаратистського повстання. Тож цей алармізм зрозумілий. Однак травма не може бути фундаментом для майбутнього Української Республіки.

Сепаратизм існує, і це справжня загроза. Але надмірний централізм аж ніяк не є належною відповіддю на неї. Має існувати баланс і розумний розподіл влад. Ніхто не зможе вести міжнародну політику чи оборону краще, ніж центр. Місцеві ж органи влади мають відповідати за господарчі речі, котрі щодня і щохвилини впливають на наше життя.

Наше місто, Київ, приміром, украй незручне для ходіння для пересування. Якось мені довелося прожити на милицях півроку. І я подивився на світ з іншого боку. Я був вражений, наскільки наша Могилянська Академія просто жахлива в цьому відношенні.

І саме через такі дрібні речі я починаю розуміти Гоголя, котрий найкраще писав там, в Італії. Мабуть у ті часи, як і сьогодні, мислити і писати там було легше.

… Хоча з іншого боку, навіть попри війну, бідність і конфліктний індивідуалізм киян, Київ залишається містом dolce vita слов’ян … Тут також можна насолоджуватись життям, попри всі негаразди.

В.В. Тоді скажіть: от ми постійно жаліємось, що наші ЗМІ є вельми однобічними. Але в якому напрямку слід рухатись, аби ситуація змінилася на краще?

 М.М.  Це прибирання самоцензури і плекання відповідальності перед читачем за якість інформації.

Зрештою потрібен час, аби люди – журналісти і читачі – могли оговтатись. По-перше війна завжди робить тебе частиною війни. Ти ніби ведеш власну війну, займаєш позицію, і тоді мимоволі описуєш ситуацію в країні дещо викривлено.

Зрештою для України ця війна – війна маленьких поразок, тоді як для Росії це війна маленьких перемог. Цинізм ситуації в тому, що це – біда для громадян, але джерело для легітимності наших кервніків і російського режиму. Фактично, ці два режими настільки взаємопов’язані, що тримаючи війну на цьому рівні насичують одне одного мілітарною легітимністю. Тут є своя діалектика: ніхто, здається, не хоче остаточної перемоги чи програшу, бо всім вигідний самий процес війни.

…Повертаючись до феномену політичного – якщо ЗМІ більше не слугують засобом комунікації між центром, громадами та громадянином, тоді на їхнє місце приходить хаос чуток. Цей хаос починається буквально з Борисполя: якщо ти довго не був в Україні і повертаєшся до Києва, то водій таксі тобі миттю все розкаже. І митник розкаже. І ти з перших кроків починаєш занурюватись в цю атмосферу. Це дуже дивний процес занурення в специфічну комунікативну ситуацію, де є зазор між зануреними в пропаганду ЗМІ та поглиненими недовірою чутками.

… Тож самоцензура не тільки має місце в Україні, вона його комунікаційно нівечить і насичує зневірою та песимізмом.

 В.В. Щиросердно дякую за інтерв’ю!

Катерина Білетіна відома серед поціновувачів сучасного мистецтва насамперед як портретист: безпрецедентний проект «Галерея українських облич», портрети-реконструкції «Молода Леся Українка», «Молодий Іван Франко», «Портрет Романа Шухевича», портрет Президента України Віктора Ющенка «Президент у вишиванці». 2016 року у видавництві «Родовід» вийшла її книжка «Беззахисність перед красою» — альбом реконструкцій народного одягу з різних куточків України, де кожен образ художниця писала з сучасних дівчат.
Катерина живе та працює в Одесі, і водночас багато подорожує Україною.

Про галерею українських облич

Моє захоплення українською культурою розпочалося зі співпраці в дитячому журналі «Соняшник», де головним редактором була Леся Вороніна -— українська патріотка, письменниця та радіоведуча. Знайомство з пані Лесею перетворилося на свято серед академічних буднів (я тоді навчалася в Національній академії на живописному відділенні) і щасливу дружбу.

Ідея створити галерею українських облич з’явилася у 2004 році, з часів Помаранчевої революції.

Я готувалася до вступу в аспірантуру НАОМА і почала малювати серію портретів моїх друзів в українському одязі для звітної виставки. За 12 років я намалювала 100, а може й більше портретів наших сучасників, використовуючи деталі народного вбрання, які, на мій погляд, надають образу особливу естетичну виразність. Я багато подорожую Україною, зустрічаю різних людей в цих мандрівках, спілкуюся з ними і малюю їх портрети в народному одязі. І для них, і для мене це цікава подорож в глибини минулого, доторк до історичної спадщини.

Про магічний реалізм

Інтуїція підказує, що ця земля, Україна, потребує більшої уваги до своєї народної традиції. Жанр, у якому працюю, я називаю “магічним реалізмом” — тому що намагаюся розповідати історії, які допоможуть глядачеві звернути увагу на речі, яких він, можливо, не помічав. Краса народного вбрання, його естетична довершена композиція в поєднанні з обличчям сучасної людини створюють новий образ, де людина постає магічно перевтіленою.

Народний одяг стирає межу між сучасним і минулим — і за цим цікаво спостерігати.

Чому малюю портрети? З дитинства для мене дивитися на обличчя людини — це дуже хвилюючий процес; деякі обличчя буквально засліплюють, це як природне явище! Для проекту «Беззахисність перед красою» я використовувала фотографії: старовинні — з книги Івана Гончара “Україна й українці”, які я інтерпретувала в сучасному плані, фото моїх друзів, і навіть кількох моделей з глянцевих журналів. Часто починала з того, що вдивлялася в стару чорно-білу фотокартку, бачила в ній певну інтригу, фантазувала, намагалася розфарбувати костюм, в який одягнена людина – з цієї гри виростав образ. Я вивчаю монографії й етнографічні джерела, консультуюся з етнографами. Ця серія — мої авторські стилізації.

Про експозицію в ОБ і плани

До експозиції «Таємниці їхніх облич» увійшли портрети, намальовані в останні два роки —переважно пленерні роботи, створені під час моїх мандрівок Україною. Це місцеві жительки, одягнені в старовинні українські строї, характерні для свого краю: «Покутянка», «Бойкиня», «Мар’яна з Закарпаття». Також на виставці представлений портрет відомого українського казкаря Лірника Сашка. З Сашком нас пов’язує давня ніжна дружба, ще з часів моєї праці в журналі «Соняшник». Портрет нагадує оперну дію — казкар постає серед героїв своїх химеричних оповідань.

Зараз готуюся до Різдвяної виставки у Львові — проект має назву “Гуцульська мадонна”, виставка відкриється в кав’ярні-галереї «Штука», на початку грудня. Працюю над образом Гуцульської мадонни, надихаючись сакральним живописом Йосипа Бокшая та Казимира Сіхульського.

А 11 грудня проведу майстер-клас у арт-студії Світлани Грамм, присвячений портрету у техніці “сухого пензля”.

Наближаються зимові свята: вітрини спалахують вогниками й акціями, список подарунків зростає, а часу, як завжди, обмаль. На противагу новорічному трешу та іншій печалі ми маємо для вас ексклюзивні українські речі — такі подарунки не просто гріють душу, вони з часом стануть сімейними реліквіями.

Коралі

Ми любимо дарувати прикраси і любимо їх носити. Ще до того, як з’явився і зник потяг Львів-Венеція, важкі разки коралового намиста вважалися чи не найкращим освідченням у коханні. Їх берегли, як сімейну реліквію, і передавали у спадок доньці, як оберіг. Ці коралі наче зійшли зі старовинних світлин — але їхня історія тільки починається.

Віночки

Незаміжні дівчата носили вінки навіть взимку — і плели їх з вовняних помпонів, воскового паперу, скляних намистин, напівдорогоцінного каміння і навіть, не повірите, кукурудзяного листя! Реконструкції автентичних зимових вінків, таких, які одягали на свята наші прабабусі, можна знайти в «ОБ store». Окрім традиційних, є і стилізовані моделі.

Набір “Ягідки”

Вишукана колекція у старовинній, напівзабутій техніці: соковиті грона порічок розсипалися по обручах, браслетах і кольє.

Добра книжка

Тут наші думки розходяться між подарунковими виданнями й художньою літературою. Розкішний альбом «Беззахисність перед красою» Катерини Білетіної заворожує образами дівчат з різних куточків України. Портрети сучасних красунь в рекоструйованому народному одязі доповнені детальними коментарями. Між іншим, до кінця листопада в ОБ діє виставка живопису Каті “Таємниці їхніх облич”.

А «Скриня. Речі сили» Ярини Винницької та Юлії Табенської — книжка-колекція найцінніших скарбів українського побуту, від килимів до вишиванок і посуду. Розкішне подарункове видання з типографічними спецефектами — іншої такої книжки про Україну просто не існує.

Кримськотатарська кераміка

Декоративні тарілі від легендарного Рустема Скібіна високо цінуються серед шанувальників східної майоліки. А кераміка на світлині ліворуч має особливий секрет: невагомі горнята й глечики робить кримськотатарський майстер у старовинній народній техніці, а автентичними українськими орнаментами їх розмальовує його дружина-українка.

Корона на зиму

Зимовий варіант корони має бути теплим і затишним. Потурбуйтесь про свою королеву 😉

Вишита подушка

М’яка і ніжна, як любов. Льняна або бавовняна, розшита етнічними мотивами. Або зі святковими оленями чи совами. Або з ностальгійним зимовим пейзажем. Така подушка завжди нагадуватиме про вас — на робочому кріслі, в салоні авто або на улюбленому дивані.

Керамічні прикраси для ялинки

Якщо не знаєте, що дарувати — зберіть з нашим продавцем колекцію новорічних іграшок: янгола, зірку і неодмінно півника 🙂

Півники й курочки

Символ 2017 року — вогняний жовтогарячий півник. Певно, у кожного з нас після святкування Нового року з’явиться приватний курятник)) Милі серцю іграшки ручної роботи будуть радувати око й душу ще довгий час — адже речі ручної роботи завжди запам’ятовуються.

Подарунковий набір

Ми завжди турбуємось про наших гостей і бережемо їхній час)) Добра книжка, зворушлива листівка й іграшка — чудовий презент для колеги або подруги.

 

У нашій родині завжди шанували слово. Мій дідусь Федот був писарем у царській армії. Дідусь Сільвестр викладав українську та німецьку мови. Батько в мене завжди асоціювався з друкарською машинкою. Там, де він, я завжди чув “цок-цок-цок”. Пригадую, в дитинстві, в Горлівці, влітку гуляв у садку, а з його відкритого вікна – цок-цок-цок…

Мама моя мала публіцистичний, радше епістолярний, дар слова. Старший брат Андрій писав поезії, читав їх у компаніях у 1980-х, виконував власні пісні під гітару. Тоді в нашому товаристві були Андрій Курков, Надія Шестак (тепер народна артистка України), інші творчі особистості. Читав і я там свої оповіданнячка російською. Пригадую один вислів: “Снег хрустел под его ногами, как лошадь, жующая сахар”. Читав і своїм одногрупникам у Київському медінституті, а це були діти докторів наук, професорів, головного лікаря Чернігівської обласної лікарні, заступника міністра охорони здоров’я, навіть секретаря партійної організації КМІ… Вони були веселі, безтурботні, схильні до кепкування, але з моїх наївних оповідань не сміялися.

На 1-му курсі Київського медінституту я вже страшенно хотів стати письменником і мав непохитну віру, що стану ним. Тож хіба дивуватися, що 1990 року покинув успішну лікарську кар’єру…

Але як мало я знав тоді!

Та серце вело в правильному напрямі.

У грудні 1989-го подав заяву до Української гельсінської спілки. Рекомендацію дав Сергій Набока. Не тільки рекомендацію, а й приклад громадянської хоробрості. Вражало, як він сміливо поводив себе на несанкціонованих мітингах. Сергій подавав нам приклад безстрашності…

Український культурологічний клуб і Українську гельсінську спілку тоді нещадно демонізували комуністичні ЗМІ. Пригадую розворот у “Вечірньому Києві” зі статтею Валентина Смаги “Черная тень УГС над Киевом”. Почали і моє ім’я згадувати в цій газеті – за різкі антикомуністичні виступи на мітингах…

У квітні 1990 р. на пропозицію Михайла Гориня мене на з’їзді УГС-УРП обрано членом Ради, а тоді й членом проводу УГС.

Під впливом подій змінилася редакційна політика “Вечірнього Києва”, й ця газета відіграла визначну роль у нашій боротьбі. І все ж роздвоєність головного редактора Віталія Карпенка час од часу нагадувала про себе. Особливо напередодні 9 травня. Газета тоді наповнювалася матеріалами на славу ветеранів “Вєлікой Отєчєствєнной”. А я від початку 1990-х активно боровся проти святкувань 9 травня. Казав і писав, що це день перемоги росіян, а не українців. Якось звернувся до Віталія Опанасовича: “Ви 9 травня 1945 р. святкуєте як День Перемоги, а 9 травня 1921 р. червоні росіяни вбили отамана Степової дивізії Костя Блакитного. Для мене – це день смутку. Різниця між цими датами невелика. Гітлера перемогли ті, хто 25 років перед тим окупував і спустошив Україну. Побиття німців не применшує злочинів Росії проти українців. Чому Ви святкуєте перемогу імперського російського народу?”

Тоді порозуміння з редактором не вдалося досягти…

Я планую написати книжку про свою участь у боротьбі 1989 – 1991 років. Однією з причин цього бажання є те, що деякі тодішні демократичні авторитети, на мій погляд, у своїх спогадах не завжди правдиво висвітлюють події минулого. До речі, ніхто з них досі не визнав вини за те, що гальмував енергію народних мас, які хотіли знести колоніальний режим. У цій книжці я назву прізвища демократичних вожаків, які, побачивши синьо-жовтий прапор на мітингу, кричали: “Це провокація! Поки не приберете цей прапор, я не продовжуватиму мітинг!”

Друзі, коли ви слухаєте дисидентів та “к нім прімкнувших”, які розповідають про свою пасіонарну боротьбу за Самостійну Україну в 1960 – 1980 роках, не вірте їм. Це вигадки.

Так, Зеновій Красівський, Іван Кандиба і Левко Лук’яненко – самостійники, члени ОУН, вояки УПА – самостійники. А В’ячеслав Чорновіл, брати Горині та їхні однодумці в 1960 – 1980-х – це дисиденти, борці за модернізацію СССР. Вони хотіли, щоб у цій країні була свобода мітингів, слова, друку, віросповідання, тобто щоб ця потвора, російська імперія, мала людське обличчя. Це вже в тюрмах, концтаборах вони почули від вояків УПА, які мали по 25 років таборів, про Самостійну Україну. Вояки УПА називали дисидентів “комсомольцями”.

До слова, і я також у 1989-му хоч і був “антисовєтчиком” і антикомуністом, але не був державником. Тоді навіть думка не приходила, що ми, українці, можемо мати свою державу. Так москалі випалили нашу свідомість, перервали історичну пам’ять!

Навіть великий Василь Стус не знав історії Визвольної боротьби доби УНР. У його поезіях немає й згадки про полковника Петра Болбочана, земляків-отаманів Якова Орла-Гальчевського, Ананія Волинця, Якова Шепеля… Можу уявити, які б він написав вірші, коли б знав про Армію УНР, чорношличників, дорошенківців, богданівців, холодноярців, про Андрія Гулого-Гуленка!

А натомість… Я читав ксерокопію статті Василя Стуса проти УПА, написаної, здається, на початку 1970-х. Хочеться вірити, що це підла фальсифікація комуністів з метою дискредитації великого поета, що такого не було і не могло бути…

Моя перша книжка про Холодний Яр під назвою “Героїзм і трагедія Холодного Яру” вийшла 1996-го, 20 років тому. Вийшла за моєю редакцією, у співавторстві, на кошти, які з величезними труднощами я все ж зумів зібрати серед своїх друзів і однодумців.

Про Холодний Яр я писав у таких книжках: “Кость Блакитний, отаман Степової дивізії” (1997), “Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії” (1998), “Повернення отаманів Гайдамацького краю” (2001), “Ренесанс напередодні трагедії” (2003), “Багряні жнива Української революції” (2005; 2006), “За волю і честь” (2005), “Коли кулі співали. Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу” (2006), “Операція “Заповіт”. Чекістська справа № 206” (2007), “Чорний Ворон: п’ять біографій” (2013), “Свято, що кличе до бою. Вшанування героїв Холодного Яру” (2013).

Найновіша книжка – “Історія Холодноярської організації” (2016). За словами коректора Надійки Овчарук,  це – шпаргалка для людей, які складатимуть іспит з історії Холодного Яру. Оптимістична оцінка!

Попри лаконічність, книга містить основну інформацію про ключові події та їхніх учасників. Цю книжку я презентував у Києві в гастрономічно-мистецькому просторі “Остання барикада” 22 жовтня 2016 року.

Планую написати також книжку про Горліса-Горського, але втілити плани заважають мої постійні поїздки Україною.

От, для прикладу, у вересні 2016 р. за дев’ять днів я мав десять виступів перед школярами й гімназистами на Одещині, Миколаївщині й Київщині. Їхав на три виступи, а вийшло десять. Щойно дізналися вчителі про наш приїзд, почали запрошувати і в одну школу, і в другу, і в третю… На Півдні України відбуваються позитивні зрушення, та все ж настільки непідготовлені слухацькі аудиторії! Приїжджаємо до школи – в залі близько сотні дітей, але ніхто з них (як і їхні вчителі) не знає ні про Армію УНР, ні про діячів Визвольного руху, навіть з Одещини: ні Івана Луценка, ні Якова Кошового, ні Семена Заболотного…

Зі мною був Роман Боровик, сотник Історичного товариства “Чорні запорожці”, у формі чорношличника. Він скрізь показував козацьку шаблю, шлик, тулумбас і запитував, що це. Діти не знали. Один хлопчик наважився, але невдало: “Клейноди!”

Але діти слухають. Мені з першої хвилини вдавалося захопити їхню увагу: дітям цікаво, бо я говорив не про щось далеке й абстрактне, а про їхню рідну Одещину. Вони були заворожені. Не шаруділи, не жували, не шуміли, як то буває, коли дітей різних класів раптом збирають в актовій залі на чийсь виступ. Вони ловили кожне слово. Але все ж сумно: на двадцять шостому році незалежності школярі не знають ні про Армію УНР, ні про тулумбас, ні про шлик. І все ж очі їхні загоралися, коли Роман Боровик дозволяв взяти до рук шаблю. І в дівчат теж!

Мені ще в 1990-х вдалося викликати інтерес до історії Визвольної боротьби, зокрема в Холодному Яру. Це тема мого життя, все інше мені нецікаве, тому й гостро негативно сприймаю журналістський підхід до теми Холодного Яру, який передбачає пошук сенсації, навіть там, де її немає.

Ось для прикладу. Нещодавно журнал “Країна” опублікував статтю керівника наукового відділу Інституту національної пам’яті Ярослава Файзулліна під гучною назвою “Автор роману “Холодний Яр” Юрій Горліс-Горський співпрацював з радянською та польською розвідками”. Ярослав Файзуллін покликався на нещодавно оцифровану справу Юрія Городянина за 1924 рік. Але ж Юрій сам про це писав у спогадах, зокрема тих, що я зібрав у книжці “Ми ще повернемося!..”. І саме з неї, як визнав у телефонній розмові, й довідався про це Ярослав Файзуллін. Отже, це не сенсація, це детально описано в книжках Горліса-Горського. Навіщо ж такі крикливі заголовки робити? Та й ще по суті неправильні. Вся справа Юрка Городянина за 1924 рік показує, що він пішов у ҐПУ працювати не проти України, а проти російських окупантів.

Українські підпільники часто мали своїх людей у ҐПУ, які попереджали їх про облави, вичисляли ворожу агентуру тощо. Юрко – хоробрий до безтями, він завжди був готовий ризикнути життям за Україну. Тому й пішов у пащу ворога.

В одному з інтерв’ю народний депутат України Надія Савченко заявила, що для неї “в кайф” бути між молотом і наковальнею. І для Юрія Горліса-Горського це було “в кайф”. Такий тип людей небезпечний, якщо йдеться про кандидата в президенти, а от на війні – інша справа, тут людина ризикує лише своїм життям.

Юрій – людина, яка постійно ризикувала своїм життям. Він не міг сидіти в таборах для інтернованих, він усе шукав способів боротися за свободу свого народу.

Ця маловідома справа Юрія Городянина за 1924 р. чимала – 740 аркушів… З неї випливає, що Юрій сам прийшов у ҐПУ і попросився в сексоти. Йому не повірили і прийняли за польського шпигуна. Чекісти не помилилися. Петлюрівці справді співпрацювали з польською розвідкою. Петлюра взагалі мав тісні взаємини з поляками. Навіть рекомендував колишнім воякам Армії УНР йти до польського війська, щоби не втрачати кваліфікації. У нас і поляків був спільний ворог – СССР.

Чекісти Юрієві відмовили, але він прийшов до них удруге… Його таки взяли “в сєкрєтниє сотруднікі”, хоча й продовжували підозрювати в “нещирому ставленні до соввласті”. Український старшина ще мав довести, що він “справжній сексот”. Юрій переходив Збруч, повертався з інформацією, але чекісти вважали її “малозмістовною, неконкретною і провокаційною”. Ворог розумів, що Городянин їх дурить.

Якщо він співпрацював із чекістами, то скажіть, друже Ярославе, навіщо тоді він регулярно дурив їх, надаючи неправдиві дані?

Якби він співпрацював з ҐПУ, то написав би в анкеті прямо, що він, Юрій Городянин, народився в с. Демидівці Решетилівського району Полтавської області. А він збрехнув, що народився в м-ку Тарноруді на Збручі (більша частина містечка – в окупованій росіянами Україні, менша – в Україні, окупованій Польщею). Рік народження теж змінив – з 1898-го на 1902-й. Службу в Армії УНР не приховував, а от про все інше “щиро” брехав.

А Ярослав Файзуллін пише: “Автор роману “Холодний Яр” Юрій Горліс-Горський співпрацював з радянською та польською розвідками”. Сумно, що я не зміг переконати п. Ярослава змінити формулювання. Так, Юрій був у ҐПУ, але не з метою співпраці.

Якби Юрій Городянин був відданим працівником ҐПУ, то чи мордували б його чекісти 10 років у тюрмах і психлікарнях? Збереглися лікарські описи його стану: туберкульоз, секвестри, температура 41⁰, пульс 140 ударів на хвилину – людина на грані смерті. Чекісти убивають Юрія, але це неважливо, головне – сенсація: Юрій Горліс-Горліс Горський “співпрацював із чекістами”.

Друзі, досліджуймо історію, а не шукаймо в ній журналістських сенсацій! Історичний клуб “Холодний Яр”, заснований 3 січня 1997 р., 20 років намагається це робити. Ми повертаємо до нашого буття борців за волю України, зневажених нами безпам’ятством. Ми популяризуємо Визвольний ідеал, за який поклали життя мільйони наших земляків, за який іде в бій нове покоління.

Воскрешаючи борців за волю України, вшановуючи їх, ми не тільки відновлюємо до них справедливість, а й ошляхетнюємо і посилюємо себе!

Бо усвідомлюємо, що ми є нащадками холодноярців, чорношличників, запорожців Петра Болбочана!

І серце наповнюється гордістю й самоповагою.

Слава вірним синам України!

 

Спілкувалася Марина Лавренчук

Київ, жовтень – листопад 2016 р.

Продовжуємо досліджувати гастрономічні традиції України. Сьогодні поговоримо про міцні напої – меди, пиво, вино, ратафії, історія виробництва та споживання яких часто була віддзеркаленням історії самої країни. Принаймні, оглядово розповімо про те, чому в 17 століття пиво пили лише під час весілля та хрестин, що таке «оковита» та «черкасское вино», про які напої згадує у своїх творах Тарас Прохасько та як закінчення Російсько-Турецької війни вплинуло на розвиток виноробства. Крім того, означимо тренди сьогодення, розповімо про сучасну українську міксологію та виробників пива, вина, бренді, кальвадосу та інших міцних напоїв в Україні.

Зміст:

*Для зручної навігації натисніть на підзаголовок. Або просто читайте все 🙂

1. Історична довідка: пиво
2. Історична довідка: вино
3. Історична довідка: міцні напої
4. Мапа українських виробників міцних напоїв
5. Нова українська міксологія
6. Перший 100% український бар “Остання Барикада”

І кубками пили слив’янку,
Мед, пиво, брагу, сирівець,
Горілку просту і калганку…

І. Котляревський, «Енеїда»

 

Історична довідка

Пиво

Виробництво схожих на пиво напоїв було відоме ще за часів Київської Русі, з 12-13 століття розпочався досить стрімкий розвиток пивоваріння при монастирях, а з 15 століття – у приватних господарствах, що належали заможній шляхті. В 16 столітті почали створюватися перші державні броварні, з’явилися цехові об’єднання солодарів та пивоварів, але цей процес не мав розвитку, адже час від часу оголошувалися майже тотальні заборони на споживання пива (окрім великих свят),  а до початку 17 століття все пивоваріння було монополізовано – право на виробництво пива мали або шляхтичі, або представники козацької старшини.

Ось як про це пише Гійом Левассер де Боплан – картограф, що в 1630-1648 годах служив на території України і залишив багато спогадів про побут тих часів:

Зауважу лише, що до гультяйства, до якого вони схильні від природи, їх особливо підштовхує те, що з нагоди весіль, а також хрестин їхніх дітей місцевий пан дозволяє їм варити пиво. Завдяки цьому привілею його можна пити набагато дешевше і в більшій кількості, бо слід зауважити, що в інший час броварні належать панам, і всі піддані мусять купувати пиво там.

Під час обіду вони п’ють небагато, щоб закласти хорошу і міцну основу; п’ють лише пиво, яке наливають у високі, циліндричної форми скляні посудини, вмістом з тутешній гарнець. Туди ж кидають грінки з хліба, підсмажені на олії.

Гійом Левассер де Боплан,

«Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що простягаються від кордонів Московії до Трансильванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і веденням воєн», 1660 рік

Стрімкий розвиток промисловості 19 століття мав вплив на всі галузі, а тому числі – і на пивоваріння. В Києві головним виробником пива був Вільгельм Ріхерт  – в 1860-из роках він побудував пивзавод в районі Куринівки. Крім того, виробництвом пива в Києві займалися Йоган-Генріх Шульц, у Львові цю справу розвивав Роберт Домс, значний внесок в розвиток галузі зробив Микола Хряков. Це були заможні люди, що володіли багатьма підприємствами, в тому числі і пивзаводами різної величини.

Перед початком Першої світової війни набрала силу потужна антиалкогольна кампанія, що завдала значних збитків галузі. Після революції 1917 року всі пивзаводи були націоналізовані – деякі були знищені, деякі продовжили роботу, але під новими назвами – як, наприклад, пивоварня Шульца, що стала називатися «Пивзаводом №1».

За часів СРСР виробництво пиво повністю контролювалося державою. В 1928 році варилося лише 4 сорти пива – «Світле №1», «Світле №2», «Темне №1» та «Чорне пиво», але в 30-і цей перелік був суттєво розширений. Пивзаводи виробляли популярні в Європі сорти пива, якім давали «правильні, не буржуазні» назви: «Жигулівське», «Ленінградське», «Московське», «Українське», «Березневе», «Столичне», тощо.

З набуттям Україною незалежності почалася нова сторінка історії пивоваріння, в якій поряд з потужними пивзаводами починається активний розвиток крафтового пивоваріння, приватних броварень, які експериментують зі смаками та роблять справді цікавий продукт.

Вино

Витоки історія виноробства на території України знаходимо в численних грецьких поселеннях на Півдні Україні.

Починаючи з XI-ХІІ століття виноробство стрімко розвивається на Півночі України та на Закарпатті – при великих монастирях. Одним з осередків виноробства була Києво-Печерська Лавра. Вироблені тут вина, як і вина з Мукачева та Берегового, користуються активним попитом в Європі.

Починаючи з 16 століття, Закарпаття підпадає під вплив Османської імперії – сюди з Малої Азії завозяться нові сорти винограду та причорноморські традиції виробництва вина. Після завершення «турецького протекторату» посилюються зв’язки з Європою – з Італії, Франції, Німеччини завозяться нові лози та технології роботи з ними.

В той же час приєднання Криму до Російської імперії зумовило новий етап розвитку виноградарства та виноробства в регіоні. В 1829 Михайло Воронцов закладає біля Ялти виноградні плантації, дещо пізніше Лев Голіцин започатковує виробництво «шампанських вин». В  1857 Франсуа Нуво та Карл Енно створюють Винний Підвал Нуво, імпортують французькі вино та паралельно вирощують лози під Одесою. В 1896 році створюється «Южно-Русское общество виноделия».

Стрімко розвивається промислове виробництво вина. Крім Закарпаття та Півдня України, значних успіхів у виноробстві досягає Поділля.

За часів СРСР Україна посідала перше місце за прощами виноградників, та друге місце за обсягами виробленого вина серед всіх республік. Початок антиалкогольної кампанії в 1985-ому році завдав величезної шкоди галузі – 80 000 гектарів виноградників було знищено.

Зараз виноробство в Україні поступово розвивається – здебільшого, завдяки зусиллям ентузіастів-професіоналів, які намагаються відродити галузь. Поряд з потужними підприємствами виникають приватні господарства, що у невеликій кількості створюють цікавий продукт.

 Міцні напої

Традиції виробництва міцних напоїв також уходять корінням в сиву давнину. Особливо стрімко розвиток подібних традиції відбувався там, де через кліматичні умови не ріс у достатній кількості виноград. Сировиною для приготування міцних напоїв тут були мед та сік ягід. Виготовляли декілька видів «питних медів» – варені та настояні (деякі настоювалися до 35 років – такі меди подавали на бенкетах князів).

Згодом для виготовлення міцних напоїв почати використовувати ячмінне та житнє борошно. Десь в районі 13 століття вперше виготовили горілку, яку називали «хлібним вином».

Винний спирт, розведений з водою, називали «оковитою» (співзвучно «аква віта» – «водою життя» називали горілку в Європі). Іноді так само називали і міцні напої, для виготовлення яких використовували ячмінне та житнє борошно.

За часів Запорізької Січі горілчане виробництво зазнало розквіту – «українська оковита» або «черкасское вино» користувалося значним попитом в Росії, так як вироблялося з пшениці, в той час як «московська водка» робилася з жита.

Крім того, з  давніх часів і до сьогодні в кожному регіоні, в кожному селі та навіть в кожній родині зберігалися та передавалися власні традиції приготування міцних напоїв – зокрема, різноманітних дистилятів та настоянок.

Ось дещо романтизований опис виробнитцва “ялівцівки” в Івано-Франківській області (з книги “непрОсті” Тараса Прохаська):

Ялівцівку варили на кожному подвір’ї. Свіжі пагони виварювалися у казанах зі спиртом, вигнаним з ягід ялівцю. На камінні збиралися випари, які охолоджувалися і скрапували густим джином. Бувало таке, що над дахами зависали важкі джинові хмари.

Тарас Прохасько, “непрОсті”

Мапа українських виробників міцних напоїв

(* на мапі представлені напої, які можна знайти в “Останній Барикаді”)

 

Мені дуже цікаво працювати з українським алкоголем. Більш того, в «Останній Барикаді» ми пропонуємо гостям та використовуємо для приготування коктейлів лише український алкоголь. І це спонукає до пошуків та відкриттів. Наприклад, в Бучачі виробляють дуже непоганий «кальвадос» – зі стиглих яблук, з витримкою в дубових бочках.

Цікава «Пейсахівка» – це єврейський міцний напій, що виготовляють с родзинок. Там варта уваги технологія – виноград збирається, засушується, потім розпарюються, а далі відбувається перегонка в мідному апараті для дистиляції.

«Микулинецький бровар» почав виготовляти односолодове віскі. В Україні виробляють бренді з витримкою від 15 років. Staritsky&Levitsky задають нові стандарти для горілки. І ще, і ще… Прикладів безліч.

Все це надихає. І ми щасливі від того, що в «Останній Барикаді» ми зібрали, певно, найбільшу колекцію якісного українського алкоголю.

Артем Лебедєв, міксолог, шеф-бармен “Останньої Барикади”

Нова українська міксологія

Коли ми тільки відкривали “Останню Барикаду”, Дмитро Борисов дав нам стратегічне завдання – розвиток 100% українського бару. Йдеться не лише про те, аби використовувати 100% український алкоголь. Маємо більш  амбітну мету. Пам’ятаєте “Маніфест” Рене Редзепі про використання лише локальних продуктів? Щось подібне ми хочемо зробити в міксології.

Власна алкогольна база, власні сиропи, власні бітери та врешті-решт власний лід (не з льодогенаратору, а величезні брилі ідеального чистого льоду) – це шлях, яким прямує бар в «Останній Барикаді». Ми крок за кроком створюємо новий український бар. Відмовляючись від усталених рецептів, розробляємо коктейлі «з нуля», як і всі складові для них.

Ось як ми створювали коктейль «Остання Барикада». Спочатку ми навчилися робити власний джин – декілька годин у су-від, потім – роторний випарювач. Добре, маємо алкоголь, шукаємо, що буде пасувати до нього. Власноруч відбираємо квитки бузини, додаємо фруктозу – 4,5 години у су-віді, і ми отримуємо чудовий сироп. Далі – питання пропорцій та акцентів. Поєднуємо джин з бузиновим сиропом та ромашковим біттером (готуємо як і всі наші інф’юзи, але 1,5 – 2 місяці настоюємо потім), грейпфрутовим соком та соком цитрини.

Розуміємо, що нам подобається баланс. Включаємо в меню та подаємо вам – по 89 гривень.

За допомогою технології sous vide виробляємо власні ратафії. Іноді аби надати їм ще більш виразного смаку фрукти та ягоди спочатку заморожуємо рідким азотом.

І це – тільки початок. Ще вдало працюємо з українським алкоголем. Наприклад, “Микулинецький віскі” – цікавий, але досить жорсткий  напій. Ми проганяємо крізь роторний випарювач та інф’юзуємо, наприкад, ірискою. Це шось за межами буденного. Так в результаті створили основу для коктейлю “Ірисовий стаут”.

Головне – ніколи не зупинятися.

Артем Лєбєдєв, міксолог, шеф-бармен “Останньої Барикади”

Перший 100% український бар “Остання Барикада”

Пропонуємо дещо ближче познайомитися з  деякими коктейлями, що чекають на вас в “Останній Барикаді”.

Ціна будь-якого – 89 гривень

Чорничний шраб

Бренді “Renuage”, портвейн “Південний вечір”, Львівська настоянка “Вишня”, чорничний шраб, сік цитрини.

Остання Барикада

Джин власного виробництва, свiжий сiк грейпфрута, сироп бузиновий, ромашковий бiтер, сiк цитрини.

Слава Переможцям

Вiскi Микулинецьке, сироп з калгану та меду, iмбирний бiтер, сiк лимону, iмбирно-лимонна пiна.

Ровер

(ліворуч)

Український портвейн «Північний вечір», кальвадос «Прикарпатський особливий», український бренді «Renuage», херес «Shabo», бітер шоколад, бітер ароматичний

Ірисовий стаут

(праворуч)

Віскі «Микулинецьке» інфюзованний ірискою, пивний сироп, сік запеченої цитрини на грилі, ремісницьке темне пиво, фруктоза, білок

Фото: Руслана Олексієнко
Текст: Банько Марія

20 вересня Вахтанґ Кебуладзе прочитав другу лекцію циклу «Імперія, релігія, література». Ми говорили про прірву, яка пролягає між поняттями «інтелектуали» й «інтеліґенція», відмінність освіти й навчання. «Остання Барикада» занотувала для Вас найцікавіше.

Культура є полем боротьби для панування. Знання може не тільки давати нам силу, а й бути використаним проти нас самих.

***

Кожне наукове твердження має два аспекти: смисловий (про що воно?) й енергійний (сила переконання). Звідкіля науковці мають силу переконання? Виникає інстанція авторитету. Твердження, які мають лейбл авторитетних інституцій (університетів, академій наук, науково-дослідницьких центрів тощо), мають для нас переконливий характер. У демократичних суспільствах авторитет досягається у вільній конкуренції думок, у відкритому дискурсі за принципом найпотужнішого аргументу.

Але в тоталітарному суспільстві все діє інакше. Візьмемо до уваги хоча б кібернетику, яку в СРСР визнали псевдонаукою і бурхливий розвиток якої припинили. При цьому було зрозуміло, що рано чи пізно інформаційні технології призведуть до створення світу відкритої інформації.

Це пастка, в яку потрапив тоталітарний Совєтський Союз: для того, щоб конкурувати із цивілізованим світом, треба було розвивати інформаційні технології, але їхній розвиток руйнував можливість тоталітарного суспільства.

***

Термін «інтеліґенція» виник у Російської імперії, до російської мови потрапив з польської. Польські романтики використали це слово для позначення самих себе —людей, які намагалися вирватися із імперської ядухи, протиставити їй поезію, мистецтво, інтелектуальні практики…

На теренах Совєтського Союзу слово «інтеліґенція» зрозуміле для всіх.  При цьому вислів «інтеліґентна людина» не має сенсу у Західній Європі. Якщо відсторонитися від всіх термінологічних моментів, дуже важко пояснити, що таке інтеліґентна людина. Поняття, які не мають чіткого сенсу, дуже небезпечні — використовуючи їх, дуже легко маніпулювати свідомістю. Термін, що прийшов не зверху, а зі східного кордону, став активно використовуватись нагорі як в царській Росії, так і в більшовицькій.

Чому? Тому що інтеліґенція — верства нації, освідчена, вільна, але при цьому абсолютно безвідповідальна. Це свійський собака, який гавкає ненадто голосно і кусається ненадто боляче. Це свійський розум, безпечний для влади.

Інтеліґенція до всього — дуже небезпечне поняття. В Російській імперії вона була або знищена, або вимушена до зовнішньої або внутрішньої еміграції, або приречена служити владі, або рокована стати уподібненням Володимирові Леніну — боротися зі злом і стати ще гіршим злом.

Може тому зрозуміла ненависть відомого світового терориста Володимира Ульянова до інтеліґенції. Він сам належав до цього прошарку. Його злість — лайка проти своєї матері. Російський філософ Дмитро Галковський дуже влучно називає його «горлатою порожнечею нашої мови». Аналогічно Володимира Путіна можна назвати «всмоктуючою порожнечею російської історії». Це диявольське коло Російської імперії: ті, хто прийняв злочини комунізму, були готові до злочинів путінізму.

***

У тоталітарних суспільствах не існує розрізнення сили і насильства. Це нерозуміння характерне і для влади, і для пересічного громадянина, і для інтеліґенції. Згадуються слова Лєрмонтова: «російський народ може пробачити владі все, окрім слабкості». Насильство може знищити силу, але не може замінити її. Насильство дезінтегрує суспільство, тягне його у прірву.

***

Інтеліґенція — пастка імперського наративу. Мусить бути альтернатива. І це поняття інтелектуала, відповідник якому Ви знайдете у будь-якій мові.

Інтелектуал — людина, яка займається інтелектуальною працею.

Дуже важливий забобон: мовляв, не все було добре в Совєтському Союзі, але там була добра освіта, яку ми поступово втрачаємо. Це нонсенс. Це повне нерозуміння того, що таке освіта. Важливо розрізняти поняття освіти й навчання. Навчання в СРСР було. Освіта не була можливою в СРСР, бо якісна освіта апріорі неможлива у тоталітарному суспільстві. Освіта потребує навчання, але одного його недостатньо. Окрім того, репресивні методики освіти в СРСР збуджують не цікавість, а ненависть до навчання. Там, де є стосунок «вчитель—учень», навчання не матиме успіху. Це має бути не вертикальний стосунок, а горизонтальний, де вчитель і учень працюють на одному рівні, де вчитель спостерігає, як учень перетворюється на його колегу.

Навчена людина — ще не освідчена людина. Якісна освіта — це справа кількох поколінь. Освідчена людина долучається до традицій.

Інтелектуал — продукт тривалої й наполегливої інтелектуальної традиції, адже інтелектуальна культура — це не набір певних збань та навичок, це результат історичного становлення, до якого треба належати. Інтелектуал має бути вкорінений в певній інтелектуальній традиції, мати зв’язок з різними традиціями світу, що неможливо у тоталітарних суспільствах.

***

Кожен інтелектуал — експерт у своїй сфері. До експертного знання належить знання про інших експертів і — що дуже важливо — повага до них. Натомість, тоталітарному суспільству і політикам, які виросли із такого суспільства, притаманне незнання про експертів, а надто невміння вчасно звернутися по допомогу до адекватного експерта.

***

Це в жодному разі не означає, що інтелектуали мають керувати суспільством. Від того застерігав Карл Поппер у своєму творі «Відкрите суспільство і його вороги». Він зазивав це філософією ораторів: філософи намагаються впорядковувати життя суспільства відповідно до своїх забаганок. Хто для нього ці оратори? Це Платон, Гегель і Маркс. І, зрештою, коли марксизм спробував-таки застосувати це в дії, ми отримали одне з найжахливіших тоталітарних суспільств у історії людства.

На думку Поппера, інтелектуали швидше інженери, які лагодять суспільство.

Інтелектуальна еліта — це інтелектуальні панки, які весь час трохи смердять, щоб суспільство не застигло у самозадоволенні.

Вони критикують суспільство, на противагу інтеліґенції, яка зраджує свою роль, підлаштовуючись під владу. Інтелектуали постійно смикають пересічних громадян і чиновників: і філософи, і соціологи, і письменники, і журналісти роблять це постійно. Це у мирний час. Зараз, коли ми знаходимося у стані війни, виникає питання: чи не працює ця критика на користь ворога? Чи не працюють інтелектуали, які критикують чинну владу, на ворога: оплатну чи безоплатну? Існує небезпека перетворитися на «корисного ідіота».

В сучасному світі інтелектуали далекі від думки, що вони можуть впливати на політику. Їм лишається культивування споглядання. Якщо повірити Жану Бодріяру стосовно того, що сфера культури — це сфера інтимності і безсилля, в переході від інтимності споглядання до публічності промови ми потрапляємо в ситуацію безсилля. Ми не можемо безпосередньо впливати на політику. Натомість ми можемо якомога адекватніше описувати наше минуле і сьогодення, щоб на основі цих описів сягнути більш адекватного розуміння того, що з нами відбувається, і сподіватися, що це розуміння дасть змогу увійти у більш сприйнятне майбутнє.

***

Інтелектуал — це патериця, на яку нація спирається, аби не впасти.

Фото: Валентин Ландар