На Пелопоннесі ми не часто заходили в таверни — за переїздами та мандрівками не мали часу. Утім, хіба ж можна дозволити собі проігнорувати кухню, яка, на думку самих греків, найстаріша в Європі та ледь не основа всіх інших кухонь?

Перше, що спадає на думку, коли чуєте слова «грецька кухня» — це грецький салат, грецький йогурт, сир фета й величезна кількість різноманітних оливок. Такі асоціації правильні, адже навіть готельний сніданок у Греції складається з цих страв. Кілька видів м’якого сиру, оливок, густий йогурт, овочі або салат із них, хліб, пластівці, джем — такий стандарт у недорогих готелях. Прекрасно, а де ж м’ясо? Як казав легендарний Беррімор, м’ясо буде на обід.

Фета — це м’який овечий сир, що зріє не більше трьох місяців і зберігається в розсолі. Щоправда, вона буває і з козячого молока, і з коров’ячого або із суміші, у якій найчастіше переважає коров’яче. В Україні ви навряд чи купите десь у маркеті справжню овечу фету, хоча в нас узагалі неможливо купити такий сир. Те, що продається в наших магазинах, — ніяка не фета, якщо її не привезли з Греції. З 2002 року назва «фета» закріплена європейським законодавством виключно за сирами, виготовленими на землях колишньої Еллади. Звичайно, їхній смак залежить від виробника, адже сама назва нічого не гарантує. Куштував я різні види цього сиру: одні були смачні, інші — так собі, та й узагалі мені найбільше подобається фета в грецькому салаті, ніж окремо.

Грецький салат, на відміну від багатьох екзонімічних страв, як-от олів’є, який у Європі називають російським салатом, або пасти болоньєзе, якої ми не знайшли в Болоньї, справді прийшов до нас із Греції. Існує купа легенд, але найімовірніша версія така: цей салат придумали грецькі кулінари в другій половині минулого століття, коли почав бурхливо розвиватися туристичний бізнес. Щось недороге, свіже та місцеве — суміш помідорів, огірків, цибулі, маслин, солодкого перцю, фети та спецій, заправлена оливковою олією та лимонним соком. Щоправда, у Греції такий салат називають сільським — хоріатікі. Варто зауважити, що для його правильного приготування використовують солодку цибулю, схожу на ялтинську. Більшість українських кулінарів нехтує цим фактом, тому справжній рецептурний грецький салат рідко можна скуштувати в наших рестораціях.

Про грецький йогурт мені особливо нічого розказувати. Звичайний густий йогурт, що греки їдять як самостійну страву й додають в інші. В Україні я куштував смачні продукти, створені на його основі нашими сироварами, тому скажу чесно: він мене не зачепив, на відміну від коронної страви грецької кухні, у якій йогурт — один з основних компонентів. 

Мусака… Смакота! Щойно бачу грецьку таверну, відразу згадую про мусаку — універсальне їдло. М’ясний фарш, баклажани або кабачки, помідори, цибуля, густий йогурт — усе це запечене в горщику чи іншій керамічній посудині. Часто цю страву називають грецькою запіканкою та дають туди замість йогурту соус бешамель. На одному сайті я побачив аж 72 рецепти мусаки. Думаю, ви мене зрозуміли.

Також із йогурту готують найпопулярнішу в Греції закуску-намазку — дзадзикі. Це підсолений йогурт з огірками, кропом і часником. Подають дзадзикі всюди й до всього.

Клефтіко — цією нереальною ягнятиною я об’їдався на Кіпрі, хоча то грецька страва. М’ясо мінімум чотири години мліє на слабкому вогні в печі, у керамічному горщику. Тоді воно просто тане в роті. Греки розповідають кумедну історію появи цієї страви. Кілька селян украли барана в пана, а щоб він не знайшов пропажу, закопали тушу в глинистий ґрунт і розпалили зверху вогнище. Ми, мовляв, подорожні, біля вогню гріємось, а хто вкрав барана — не чули й не бачили. Потім відкопали, а він смачнючий такий і м’ясо дуже ніжне.

Справжній клефтіко готують далеко не в усіх тавернах, тож може бути таке, що вам подадуть просто тушковану або смажену на грилі баранину, яку і вгризти важко.

От що я замовляю за першої нагоди всюди — голубці. У різних країнах їх називають і готують по-своєму — від Молдови й до Туреччини. Ця страва культова для Румунії та Молдови, де її навіть у казанах варять на великі народні свята. […] греки саме свою країну вважають батьківщиною голубців — долми, тобто загорнутого в листя фаршу. Згадки про цю страву можна відшукати в записах давньогрецьких учених і митців. Можливо, європейсько-близькосхідна версія голубців походить саме звідси. Особливо смачні голубці-долма у виноградному листі — із кислинкою.

Сувлакі — найперша страва, на яку клюють туристи. Це запечені на вугіллі кусні м’яса, нанизані на паличку. Такий собі шашлик, хоча шматки переважно дрібніші, ніж у кавказькому, і паличка коротша за традиційний шампур. Про сувлакі нічого особливого не скажу — цю страву готують у будь-якій таверні. М’ясо як м’ясо.

Особлива частина національної кухні — вино, яке греки п’ють дуже часто, але переважно розведене водою. Тут велика кількість його сортів — очі розбігаються. Усі вина якісні, але найкраще з них — мальвазія, рідкісний напій, який виробляли на півдні Пелопоннесу, у містечку Монемвасія.

Опубліковано з дозволу автора.

Придбати книжку можна за посиланням

***

І Херсон потрапив у цю історію. Місто засновано у гирлі Дніпра 1778 року. […] Ще однією умовою миру з турками була свобода плавби російських торгових суден через Босфор та Дарданелли. А за Дарданеллами вже — все Середземне море і весь світ. Що було обговорювати вже згадуваним ніжинським торговим грекам, як не цю історичну подію? Бо всі заморські товари до Ніжина й українські на експорт досі потрапляли транзитом через Туреччину. А тут вже можна вантажити кораблі й торгувати напряму. 

Якщо йти сучасним проспектом Ушакова у Херсоні від залізничного вокзалу до Дніпра, то вже за квартал до набережної, якраз перед білою висоткою готелю «Фрегат», ліворуч, ви побачите масивну старовинну будівлю в російському імперському стилі XVIII століття, наче хтось намагався побудувати з цегли терем-теремок із сіньми і ґанком — це херсонське Адміралтейство, як би дивно це не звучало для міста, в яке за останні сто років не завітав жоден адмірал. Зараз там управління морського торгового порту. На його дахах із вежками на радіоантенах гидять тисячі вгодованих зерном голубів, що жирують на завантаженні збіжжя в трюми якогось мальтійського чи турецького пароплава під причалом, і щоб хоч якось із цим боротися, час від часу у гучномовцях управління вмикають записи криків шуліки. Шу-гай-гай полетіли, на пам’ятник сіли. Пам’ятник теж незвичний, не людині, а кораблю — 66-гарматному фрегату «Слава Єкатерини», який спустили на воду 16 вересня 1783 року, якраз коли батько, Федір Лисянський, повіз Юрка й Ананія у Морський кадетський корпус. На відміну від Портсмута, де досі зберігають під причалом Нельсонову «Вікторію», «Слава Єкатерини», звісно, не збереглася,— розібрали на дрова за звичаєм тих часів, і її відтворили через два століття в камені.

Саме тут, де зараз готель «Фрегат» і пам’ятник фрегату, кажуть, і була перша херсонська верф під захистом невеличкого укріплення на переправі, так званого Олександер-шанцю, й мала вона шість побудованих Іваном Ганнібалом корабельних елінгів для закладання й будівництва нових кораблів, майстерні й казарми. Особливо пожвавилося будівництво флоту, коли наступного року сюди прибули три тисячі корабелів (робітників корабельної верфі) і сімсот моряків під командою капітана другого рангу Федора Ушакова, на чию честь названий проспект. Пам’ятник вже адміралові Ушакову, єдиний у світі, стоїть вище по проспекту, перед головним корпусом Херсонської державної морської академії. Щоб адмірал не нудився посеред сотень курсантів у матроських форменках в перервах між парами. Ушаков, мабуть, також єдиний адмірал, якого церква причислила до лику святих. Правда, церква російська. Його капличка, теж, думаю, єдина на світі, також неподалік. 

Спущені на воду в Херсоні лінійні кораблі й фрегати тягнули на буксирі за баркасами й вельботами через мілководне гирло Рвач у лиман, і вже в Станіславі, під захистом ще одного шанцю й батареї, озброювали їх гарматами й щоглами, реями та іншим такелажем. А коли стали будувати 110-гарматні флагманські тридечні кораблі — взагалі виводили їх через гирло в лиман на так званих «камелях» (верблюдах) — двох понтонах, між якими «підвішували» на канатах корпус корабля. Ну, як сучасний плавучий док, тільки дерев’яний. Не дивно, що у ХХ столітті Херсон був столицею плавучих доків, які так натаскалися збирати на тутешніх суднобудівних заводах, що їх тягнули звідси буксирами до всіх чорноморських портів, до всієї Африки (бачив один з них на острові Дахлак в Ефіопії) й навіть на Далекий Схід через Панамський канал. До того ж сам Панамський канал вони проходили, прийнявши воду в баластні цистерни тільки на один борт і таким чином поставивши док «на попа», бо в нормальному стані він не влазив у канал по ширині. 

Усі ці камелі й доозброєння у Станіславі (не плутати з Івано-Франківськом) були доволі незручними, і не дивно, що зрештою Адміралтейство перенесли у Миколаїв на глибокий Південний Буг та Інгул. Але сталося це лише 1827-го, коли адмірал Грейг переконав у цьому вже царя Миколу І (ще б пак, Микола Миколаїв не образить). За період існування Херсонського адміралтейства з його стапелів було спущено 43 лінійних кораблі (110-гарматних — 18, 74-гарматних — 9, 66-гарматних — 16), три бомбардирських судна, два люгери, вісім транспортних і близько 110 дрібних суден. 

І пояснення, чому цього не сталося одразу після заснування Миколаєва, лежить на поверхні, варто спитати себе, а з якого лісу будувалися усі ці кораблі? Для довідки: єдиний ліс у Таврії — Олешківський, або так званий Ліс Ющенка (він його героїчно рятував від пожежі під час візиту в Херсон). І ліс цей висаджено вже в наш час, у 60–70-ті роки ХХ століття. Отож, із якого такого дерева були все ж таки побудовані усі ті лінійні кораблі й фрегати? І це ще один несподіваний привіт із Ніжина. 

Річ у тім, що весь «стройовий ліс», так звана корабельна сосна, в наших краях ріс на правих і лівих притоках Дніпра, на Прип’яті та на Десні. Його пиляли й складали вздовж берегів річок усе літо, осінь і зиму, а з настанням весняного паводка скидали у стрімкі річечки, і вже на Дніпрі, на широкому плесі, колоди зв’язували у великі плоти і відправляли у дворічне плавання на Херсон. По високій весняній воді першого року вони сплавлялися до Єкатеринослава (сучасне місто Дніпро), збудованого вище від Дніпрових порогів, там колоди частково використовували для будівництва міста, а частково чекали наступної весни в затонах, щоб на високій воді проскочити пороги, через які їх проводили спеціально навчені дніпровські лоцмани, чия професія, як і плоти, остаточно зникла лише з побудовою греблі Дніпрогесу 1932 року. Втім, в іншій частині України, у Закарпатті та на Буковині, плоти з карпатським лісом ось так сплавляли гірськими річками і Прутом аж до Дунаю ще у 1960-х роки, і ми знаємо, як саме виглядали плотогони, як вони скакали по плотах у спеціальних чоботах з шипами, як лаялися. Скільки заробляли, як скеровували довгі каравани плотів стерновими веслами на перекатах і варили куліш на ватрі біля куреня просто на плоту на спокійних ділянках річки. На карпатських річках їх називали бокорашами, а на Поліссі — плисаками. 

Річка Остер, ліва притока Десни, була одною з тих, довкола якої росли ті корабельні сосни. І навіть будували «на місці» якісь невеличкі кораблі, як ось та піднята з дна Дніпра під Хортицею запорозька бригантина, за однією із версій збудована десь на сучасній Чернігівщині і спущена по річках й через пороги на Запорожжя під час війни 1735–1739 року. Тож коли перелякані сучасні ніжинські краєзнавці знаходять у якомусь селі зруйновані остови завеликих для цих річечок кораблів і починають метикувати, коли ж це річка Остер була такою судноплавною, щоб нею аж бригантини піднімалися, вони дарма напружують фантазію. Ніколи. Ця бригантина чи галера мала проплисти річкою лиш один раз і лиш в один бік — навесні, в розлив. 

 

Антон Санченко

 

Уривок наданий видавництвом “Комора”

Придбати книжку

Видавництво Creative Women Publishing заснували сім жінок: Оксана Боровець, Ірина Лісова, Ірина Ніколайчук, Орнелла Остапенко, Ольга Васько, Слава Світова і Даша Непочатова. Нещодавно в «Останній Барикаді» відбулася подія, на якій вони розповіли про особливості створення культурного бізнесу в карантин і торкнулися замовчуваних в українському суспільстві тем.

Почати з кінця

«Були собі чотири дівчини, які впродовж року збиралися разом на одній київській кухні. І так їм було добре спілкуватися, що вони вирішили: треба масштабувати цю кухню на все місто. Так і виник креативний простір Creative Women Space, до якого долучилася іще одна, п’ята учасниця.

Два роки ми радісно приймали людей, проводили різні події, організовували майстер-класи, творчі вечірки. А потім бахнула пандемія, орендодавець відмовив зробити нам орендні канікули, і ми не змогли оплачувати оренду. Фактично, ми не пережили локдаун».

Але це — лише початок нової історії. Бо паралельно, незадовго до пандемії, у засновниць виникла ідея створити видавництво Creative Women Publishing. За кілька днів до локдауну вони підписують договори з літературознавицею Іриною Ніколайчук та артдиректоркою Орнеллою Остапенко. І тут починається найважче й найцікавіше:

«Після пережитого місяця кризи ми вирішили, що ніхто, крім нас, нас не витягне. Завдяки великій мрії про те, щоби розділити жіночу солідарність не лише в колі столичних філологинь, а й із мамами на дитячих майданчиках, з жінками в селах і в маленьких містечках, ми почали зідзвонюватися. Щодня вигадували, як саме зможемо побудувати цей бізнес у локдаун і без грошей. І тоді з’явилася ідея спільнокошту на Big idea».

Відкинути синдром самозванця

«Наші думки на момент старту? Нічого не вийде. Ніхто жодної гривні нам не дасть. Нічого не вийде. Відеоролик ми не знімемо, і текст не спрацює. Усе пропало зі старту. Та і хто ми такі, тільки всіх насмішимо.

Хтось не може зібрати 50 тисяч гривень, а нам треба було близько 200 тисяч. Але ми наважилися, зробили збір коштів — і посіли друге місце за швидкістю підтримки за всю історію Спільнокошту. Швидше за нас кампанію закрило тільки «Громадське радіо» у 2014 році, коли збирало мільйон гривень на своє існування».

За перші 18 годин видавництво зібрало 40 % коштів від бюджету. Уже за 2 тижні — повну суму, 133 тисячі гривень, а до завершення проведення кампанії (за 50 днів) — понад 160 тисяч. Що цікаво — значну підтримку на Спільнокошті книжка отримала від чоловіків (близько 30 % благочинців, які пожертвували майже половину коштів).

«Фінансування, яке ми отримали — безризикове, ми тільки заплатили певний відсоток платформі, і далі вже могли вільно рухатися, розвивати проєкт і просувати в усіх ЗМІ. Ми не вклали жодної гривні в рекламу, про нас самі почали писати, запрошувати в глянець, на радіо — усім хотілося почути, як у кризу змусити людей фінансово підтримати вихід книжки».

Перша книжка видавництва, на яку і збирали кошти, — «Про що вона мовчить». Серед авторок збірки: акторка Ірма Вітовська, журналістка та літературознавиця Ірина Славінська, письменниця та правозахисниця Лариса Денисенко та інші.

«Саме ця книжка була пушем у нашому видавництві, ми об’єдналися навколо ідеї зібрати під однією палітуркою тексти жінок на різні табуйовані в українському суспільстві теми. У ній — те, про що жінки говорять найменше, коли болить воно найбільше. Ми зібрали 48 есе особистих історій різних авторок, які діляться досвідом про сексуальність, тілесність, материнство, кар’єру, токсичні стосунки, біль, хвороби… При цьому вона не депресивна, містить різні історії — як зі знаком «плюс», так і «мінус».

 

Які в ній історії

На події виступили співавторки «Про що вона мовчить».

Письменниця Настя Мельниченко:

«Я навіть не уявляла, про що писати. А потім зрозуміла, що є в мене одна табуйована тема. Хоча я публічна феміністка, моє життя багато в чому підкорюється завоюванням чоловіків: наприклад, роблю бізнес, щоб завоювати чоловіка; планую купити будинок, щоб завоювати чоловіка і привести його туди, — тобто я втілюю не власні мрії. Й от я усвідомила, що треба почати жити заради себе».

Плюс-сайз модель Анна Римаренко:

«Я багато пишу про бодіпозитив, тож коли мені запропонували написати есе, не виникло питань, про що писати, але було питання як. І я вирішила копнути глибоко й розказати про свої стосунки з тілом, особливості ментального здоров’я, бо я переживала генералізований тривожний розлад, який частково був пов’язаний із проблемами сприйняття своєї тілесності.

Тема бодіпозитивної здорової людини — про те, як жити в мирі з собою. Це не окрема тема ставлення до людей із високою вагою чи проблемами шкіри, або до людей якось віку; це — частина здорової, психологічно зрілої особистості, яка не має претензій до себе й до інших. Я добре знаю, що це таке, коли критичні й токсичні голоси звучать у власній голові.

Важливим для мене виявилося прийняти декілька простих речей. Моє тіло не може змінитися, яких би я зусиль не докладала — усе одно доведеться з цим жити. Я відчуваю, що для всього, що робить мене щасливою, взагалі не важливо, яке в мене тіло, який маю вигляд, бо навколо класні люди, я роблю те, що мені подобається, у що вірю. У першу чергу ми — люди, у нас є душа. Ця книжка стала простором, де ми змогли по-різному проявитися й бути самими собою».

Про що він мовчить?

Логічним продовженням у видавництві побачили розкриття тематики чоловічих проблем, тож одна з анонсованих майбутніх книжок Creative Women Publishing — «Про що він мовчить»:

«Коли ми задумали «Про що вона мовчить», цієї ідеї не було, але в процесі роботи над книжкою і вже після її виходу ми замислилися: в українському суспільстві жінки принаймні якісь проблеми проговорюють, а чоловіки більше мовчать. І нам захотілося дізнатися, про що. Коли зараз комунікуємо з авторами, запрошуємо до збірки, багато хто обережно ставиться, не готовий розповідати про власний досвід, тому мені навіть цікаво, якою вийде ця збірка. Я дуже сподіваюся, що вона вийде навесні наступного року.

Це великий простір для діалогу між чоловіками й жінками. Наше видавництво — не про те, щоб відокремити жінок, а дійсно навчити всіх чути одне одного, миритися й жити разом у мирі і злагоді».

«Анатомія письменниці»

Секрети є й у письменниць. Нещодавно у Creative Women Publishing вийшла «Анатомія письменниці» — перша книжка в майбутній серії «Creative Writing». Це колаборація видавництва та Клубу Анонімних Авторів. Робота над книжкою виявилася важчою, ніж здавалося:

«Ми мали робити книжку про авторок минулого й те, як вони реалізовувалися попри зовнішні перепони, аби надихнути жінок сучасності жити так, як вони хочуть. Але ця книжка через дуже дивний збіг обставин зірвалася, тож ми вирішили об’єднати книжку «Анатомія письменниці» й наш проєкт в одну, щоб провести паралелі від досвіду письменниць минулого й досвідом письменниць сучасних. З цією книжкою вийшло стільки факапів і непередбачуваних обставин, скільки було в жодному нашому проєкті».

Письменниця-співавторка книжки Тетяна Поставна:

«Я була в письменницькій резиденції на острові Закінтос у Греції в гостях у Таїс Золотковської, коли вона звернулася до мене з пропозицією взяти участь у цій книжці. Я відповіла, що страшенно боюсь книжок, які тобі кажуть, що ти зараз «з’їси пігулку» й чогось навчишся. Вона ж пояснила, що це якраз протилежна історія: показати письменниць такими, якими вони є, наскільки вони всі різні, показати абсолютно різні шляхи та не давати жодних порад, щоб стати класним письменником.

Так почалася ця співпраця: Слава Світова з Таїс присилали запитання, і можна було влаштувати собі сеанс рефлексії. Потім намучилися з моїм постійним редагуванням, тому що я прибрала 50 % тексту, який видався необ’єктивним — про мене особисто читати нікому не цікаво. А потім коли я розгорнула готову книжку й почитала інших авторок, я подумала: «Навіщо я все вирізала?».

Мені подобається, що книжка тепла, не нав’язує якийсь шлях, ти її відкриваєш і розумієш, що немає ніякого правила, у кожного абсолютно свій метод — і це прекрасно».

Письменниця-співавторка книжки Галина Ткачук:

«Коли до мене звернулися організаторки на початку карантину, я якраз викладала літтворчість для дітей та підлітків, у мене були три групи, і треба було організувати онлайн понад 20 дітей. І коли прийшло повідомлення від Слави, я подумала: о Господи, це ж ще плюс кілька годин екранного часу, о ні. Але ідея настільки приваблива й унікальна, що я погодилася.

У казці про Красуню й Чудовисько є такий мотив, коли героїня зранку прокидається в зачаклованому просторі — і все змінилося, хтось для неї накрив стіл, хтось підготував ще щось. І в мене так само було: я писала щось, у мене замість замку був doc-файл, я лягала спати, встаю — а хтось там побував, прочитав, придумав нові круті запитання. У книжці немає якихось поверхневих порад, немає забагато літературознавчих термінів чи непродуманого досвіду — тут усе досить глибоко і класно, нагадує живе спілкування.

Рекомендую її не лише тим, а й тим, хто хоче написати свій перший текст — щоденниковий, художній, будь-який — тому що «Анатомія письменниці» промовляє до всіх.

Що далі?

Зупинятися команда видавництва не планує. Поодинокі хейтерські коментарі в сексистських групах на фейсбуці точно не стануть їм на заваді, на них співзасновниці сміливо відповідають: «Всі мають право на свою думку, а ми будемо робити своє». Роботи зараз багато, відразу готується кілька книжок: Creative Women Publishing ще є що сказати на захист тих, хто мовчить.

 

Джин — від дешевого напою околиць Лондона до одного з найбільш популярного алкоголю сьогодення.

В чистому вигляді, з декількома шматочками льоду або як акцентний інгредієнт коктейлю. Джин люблять в будь-якому вигляді. Дізнаймось, як з’явився джин, як його роблять і з чим п’ють.

Джин — міцний алкогольний напій, який отримують шляхом дистиляції зернового спирту та ялівцю.

Історія джину

Засновником джину вважають нідерландського вченого Франциска Сильвіо. Джин розповсюджується Англією після відвідин Франциском Лондона. Він хотів створити недорогий лікарський засіб, який міг би собі дозволити кожний. Так світ отримав нідерландський джин «jenever», який відрізняється від звичного нам англійського джину.

Напій переганяється з ячменем та іноді витримується в дерев’яних бочках, від цього стаючи схожим на віскі. Jenever має менший вміст алкоголю та більш насичений смак, ніж лондонський джин.

До речі, джин називали «еліксиром сміливості», а голландські солдати пили його для того, щоб стати сильнішими в битві.

В Лондоні джин стає надпопулярним на початку XVIII століття після того, як уряд створює ринок для низькоякісної пшениці, що не підходить для виготовлення пива. Одночасно з цим вводяться великі податки на імпортний алкоголь.

Така ситуація на ринку призвела до виготовлення неймовірної кількості неліцензованого джину. По всій Англії з’явилися тисячі магазинів, які самі виготовляли та продавали джин.

Об’єми виготовлення джину в 6 разів перевищили об’єми виготовлення пива. В Лондоні було близько 20 000 барів, і в більшості з них наливали саме джин.

Через низьку ціну та високу міцність, джин стає популярним у бідняків. Деякі люди навіть переганяли його вдома, у ваннах. Через нестерильність, брудну воду та порущення технології напій став небезпечним: люди почали труїтися джином та помирати. Також джин отримав недобру репутацію як напій, який затьмарює розум та взагалі призводить до зменшення населення Лондона. Натомість пиво зберегло репутацію здорового та безпечного напою. Почалась пропаганда проти джину. Найяскравішими прикладами є ілюстрації Вільяма Хогарта: «Пивна вулиця», «Провулок джина», «Джиновий акт».

Пивна вулиця vs Провулок джину, гравюра Хогарта, 1751 рік

Що далі?

• В 1736 році уряд вводить високі податки на джин і на його продаж. Це спричинило бунти на вулицях, результатом яких стало зниження податків, а потім — скасування закону.
• В 1751 вводиться новий закон: виробники можуть збувати свою продукцію, лише маючи ліцензію.

Виготовлення джину крізь віки

• В 18 столітті джин виготовляли у звичайних перегонних кубах. Він був більш солодкий, ніж типовий зараз.
• В 1832 році був винайдений вертикальний метод перегонки. І саме тоді був винайдений славнозвісний London Dry. Джин стає більш шановним напоєм. Його починають змішувати з тоніком, аби підкреслити смак.
• Ще більшої популярності джин набуває під час сухого закону в США — через легкість виготовлення напою. Джин стає інгредієнтом багатьох коктейлів, які стають світовою класикою міксології.

Ще один цікавий факт про джин. Оскільки його часто змішували з тоніками та соками, то виробники почали знижувати міцність до 35%, а іноді навіть до 10%. Це негативно зобразилось на яскраво вираженій ароматичній гаммі напою. Через це в 1960 році був прийнятий закон, згідно якого джин не може мати меншу міцність ніж 37,5%.

Види джину

Джин поділяють на два види: англійський та нідерландський.

Англійський джин:

• London Dry — напій найвищої якості, без вмісту цукру.
• Old Tom — виготовляють за рецептом 18 століття та підсолоджують цукровим сиропом.
• Plymouth Gin — напій виготовляють з пшениці та регулюють міцність дистильованою водою.
• Yellow Gin — напій янтарного кольору.

Легендарні коктейлі з джином
* Всі їх можна спробувати в Check-in Kyiv Bar

Негроні — італійський напій, створений в 1919 році у Флоренції. В ньому — лише витончений алкоголь без жодного сиропу чи фрешу, що може маскувати справжній смак. Вже сто років цей коктейль є одним з найвизначніших та найпопулярніших коктейлів на джині.

Склад: солодкий вермут, Campari та, звісно, джин.

 

Aviation — гіркувато-кислий коктейль з неймовірним кольором, яскраво вираженим смаком джину та таємним інгредієнтом, який багато років ніхто не знав. Коктейль був винайденим Уго Енсліном в 1916. А “ключовим елементом” напою виявився лікер фіалки.

Склад: джин, лікер Мараскіно, лікер фіалки, фреш лимона.

French 75 — коктейль із заплутаною історією, який нині став фаворитом серед жінок (хоча, насправді, його люблять всі). Деякі кажуть, що його винайшли в період Першої світової війни, коли солдати не мали доступу до содової та тоніку і замінили їх шампанським, змішавши з його джином. Інші ресурси стверджують, що в перших рецептах French 75 взагалі не було шампанського, лише кальвадос, абсент, джин та гренадин.
Ще однією варіацією є те, що винахідником коктейлю взагалі був Чарльз Діккенс у 1867 році.
Але нині популярність French 75 є незмінною завдяки кисло-солодкому смаку та свіжості бузини.

Clover club — улюблений напій джентльменів кінця 19 століття. Група високоповажних чоловіків створили Clover club, на честь якого і назвали коктейль. Протягом певного часу про коктейль забули, однак наразі він знову став шалено популярним. Його ягідний ніжний смак з нотками джину не лишає байдужим нікого.

Склад: Джин, малина, лайм, білок та іноді сухий вермут.

Текст: Марія Чепур
Фото: Руслана Олексієнко